Бандейранти чекали на нього цілий день і цілу ніч, і знову день, і знову ніч. Вже думали, що й син загинув, але він таки вернувся. Та що з того? Ліпше був би загинув, бо злі духи поплутали йому розум і наповнили його голову вогнем. Він присягався, що бачив на дні страшну упирицю з шляхоцьким гербом де Са на грудях, яка танцювала по трупах з мертвою дитиною на руках і співала якусь пекельну пісню. Казав також, що та упириця-Клавдія лишила його живим тільки для того, щоб він оповів своїй матері і своїм молодшим братам таку правду: «Мій негідний чоловік, — так казала упириця, — скинув мене і мого та свого сина у пропасть, щоб одружитися з твоєю матір’ю. Тепер він лежить холодний і покривавлений, скинений моєю силою вниз, так, як колись лежала я зі своїм первенцем, скинуті його руками. Я прокляла ваш підлий рід і не заспокоюся доти, доки останній з нащадків твого злочинного батька ступатиме ногою по цій землі. Вертайся і винеси на світ мою волю!»
Молодий Сімон скоро після того вмер, не доїхавши навіть додому. Та й як мав жити, коли не приймав ні поживи, ні пиття, а ночами горів у страшній гарячці?
Це було давно, дуже давно, ще тоді, коли нашого дона Ґабрієля не було на світі, але з того часу рідко який білий важиться їхати правим боком попри гори Канавієйрас, а, як і зважиться, то ніколи не виходить без пригод. Скільки їх там загинуло — ніхто не може того сказати. Тільки, відколи я себе пам’ятаю, — не було сміливця серед білих, який би хотів ризикувати своїм життям над проваллям де Са.
Кажуть також, що рід де Са дійсно зник, і з них вже не лишилося нікого.
— Неправда, — заперечив Антоніо. — Я чув ще про одного де Са.
— Хіба не з тих... — кисло заперечив Васко.
— Якщо ви, доне Антонію, маєте того самого на увазі, що й я, то, власне, він мусить бути з тих самих, — вмішався в розмову Себастьян. — Особисто я з тим де Са ніколи не бачився, але всі кажуть, що над їхнім родом висить якесь прокляття і щось там шепчуть про якусь нечисту історію з його предком.
— Того де Са взагалі мало хто знає, — додав і свого Жібальдо, — бо я чув, що він живе десь уже не в Сантосі, а деінде, ні з ким не стрічається і має намір вступити до монастиря, а, може, досі й вступив...
Слухаючи оповідання Васка, товариство проїхало останній шмат дороги й опинилося на верху другого горба, на стежці, яка бігла просто до печери ворожки. Квевезу, видно, мала частих відвідувачів, бо стежка була добре втоптана, і на ній виднілися сліди кінських копит.
Горб просто припирав до скелястої гори, а по ньому, немов якісь містичні гриби, стояли правильно обточені вітрами каміння з тонкими ногами і великими круглими головами. До вершка менших можна було торкнутися рукою, сидячи верхи на коні, більші сягали висоти дерева. А всі вони — більші й менші — скидалися на таємничі істоти, обернені закляттям в каміння, і наводили неприємний, понурий страх. Два таких «гриби», подібних до сторожів, стояли обабіч входу в печеру, при якій на каміннім порозі сиділа Квевезу й курила велику глиняну люльку.
Гості під’їхали з певним острахом і привіталися.
Стара нічого не відповіла на привітання, натомість звелася з місця і, тримаючи люльку в руці, почала обходити коней, що стригли вухами, злегка порскали та нервово перебирали ногами.
Вона була жахлива, ця ворожка: стара-престарезна, з відвислою нижньою губою, зі скудовченим, посірілим від бруду й сивини волоссям, з беззубим, запалим ротом, приплесканим носом і тьмавими, сльозливими очима. Дибала тонкими, хиткими ногами і за кожним рухом стріпувала якимсь ґноттям, що звисало їй з плечей аж до колін. Ніхто не міг би сказати, якого кольору воно було колись і з чого зроблене, але тепер воно найбільше нагадувало побуріле з давности листя бананів, обгризене на кожній п’яді щурами.
— Ага... ага... гм... гм... — мимрила Квевезу, поглядаючи на кожного вершника зокрема. — Отже, правду сказав печерний дух, що прибудуть такі гості... А я думала, що бреше... Тепер у цьому брехливому світі всі брешуть — не дивно, коли б і духи почали брехати... Гм... гм...
Всі боязко ухилялися від дотиків старої відьми й мовчали. Але найсміливішим показався Себастьян.
— Чи й справді всі брешуть? — спитав він нарочито голосно.
— Всі, шляхетний невігласе, всі! — відповіла Квевезу і роззявила в подобі жаб’ячої усмішки свого беззубого рота.
— От, шкода! — закпив Себастьян. — А ми вірили, що ти кажеш правду, і приїхали сюди про неї довідатися.
— Брешеш, рабський внуче! — огризнулася стара. — Не для правди, а для гарних очей сюди їхав!
— Авжеж, — засміявся Себастьян, — довідався, бачите, що красуня Квевезу має найкращі в світі очі, й приїхав подивитися...
Всі мимохіть глянули на каправі очі ворожки й розреготалися.
— Гей, щенюку! — крикнула Квевезу з осторогою. — Не кпи собі з мене, бо, хоч тепер світ і брехливий, але я можу сказати вголос одну правду, яку ти дуже пильно ховаєш від жіночих очей...
Себастьян по тих словах відразу втратив охоту жартувати й прикусив язика, а сеньйоріта, ще раз пригадавши оповідання Барбари, мало з сідла не вискочила з радости.
— Он як! — скрикнула вона, забувши навіть свій страх перед ворожкою. — Цікава я лишень знати, кому належать ті очі, від яких пильно ховається якусь там правду!
— Скоро дізнаєшся, біла кицько, — з’їдливо усміхнулася ворожка, — скоро дізнаєшся, коли ще й досі не знаєш, що ті очі — тобі найближчі...
— Слухай, ти! — насупився Жібальдо. — Це є шляхетна панна і заслуговує на відповідне до свого становища звертання. Зрозуміла?
— Хі-хі! — засміялася Квевезу. — Для мене вона лишень біла кицька й нічого більше, але для тебе й справді шляхетна, аж занадто шляхетна, брате внука рабині... Скоро побачиш сам...
— Звідки знаєш, чий я брат і чий внук? — нервово спитав Жібальдо.
— Я знаю своє, а ти знай також, що мене люди недаром звуть ворожкою! — відрізала Квевезу. — Ну, злізайте з коней, коли вже приїхали! — наказала на кінець таким владним голосом, що всі вершники, немов здмухнуті вітром, в мент опинилися на землі.
— Жвоне, — наказав Васко, — забирай рабів і ведіть коні до води. Та попустіть попруги й дайте їм трохи попастися.
— Ой, не пускай його самого, не пускай! — похитала головою Квевезу й усміхнулася злосливо. — Бо, коли знову трьом вільним закрутить в носі від свіжого повітря, то один раб не дасть з ними ради... Йди й ти — то буде двох рабів проти трьох диких. Хі-хі-хі!
Васко видивився на неї з острахом, подався назад і забурмотів:
— Це не ворожка, а справжня відьма...
— Хі-хі! — зраділа стара. — Чому відьма, чому? Чи тому, що за свої слова не жадаю наперед золотого дуката, як ти? Хі-хі-хі!
Мамелук злякався ще більше і, хрестячись та спльовуючи набік, сам забрав рабів і коней та вкупі з Жвоном поспішив відійти якнайдалі від всевідущої баби.
— Я піду з ними також, — обізвався дон Антоніо. — Хай вже буде трьох на трьох...
— Боїшся справді? — спитав Себастьян.
— Ні, не то що боюся, а просто не бажаю бути близько цього чортівського кубла. Огидне воно мені. Волію стару шкапу, ніж стару бабу.
Квевезу подивилася йому вслід, похитуючи своєю патлатою головою, посмоктала свою пригаслу люльку й повернулася до Жануарії. Обійшла дівчину довкола, ніби виставленого на продаж коня, провела рукою вздовж її тіла, від чого та аж здригнулася, і замимрила далі сама до себе:
— Каа, Каа, справжня Каа — богиня лісу. Шкода тільки, що має рабську душу й поганить себе рабською одежею. Коли б так скинути оті негідні ганчірки, заквітчати голову цвітом маракужі[15], а тіло перевити галузкою винограду — була б богинею. А так — тіло богині, а на тілі рабські прикраси і душа — в рабських ланцюгах. Ох-хо-хо!
Дівчата й кавалери стояли смирно й боялися поворухнутися.
— Ну, а ти, біла кицько з прихованими пазурями, — звернулася ворожка до Анни-Марії, — ти, що бажаєш знати правду й сягати в чужі таємниці, ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася, га?
Анна-Марія спаленіла й збентежилася вкрай, не знаючи, куди подіти очі.
— Ага, боїшся? — тішилася стара. — Боїшся, кицько? Не бійся, ні: стара ворожка уміє бути дискретною, коли це потрібно і коли вона хоче... Не скажу нічого... Ходи за мною! І ти, жалюгідна богине, ходи також! Маєте квіти? Це добре. Квіти — найліпший дар для Печерного Духа. Ходіть!
15
Маракужа — повзуча рослина, що дає надзвичайно гарний біло-фіялковий цвіт, подібний до фуксії, тільки значно більший, і родить смачні, соковиті овочі.