Махнула дівчатам рукою і, не оглядаючись, попростувала вперед, стрясаючи ґноттям, що лопотіло й розвівалася під наскоками гірського вітру.
Дівчата боязко перезирнулися між собою, але, скорені владним голосом старої, пішли несміливою ходою за нею, залишаючи кавалерів надворі.
— Не бійтеся, ми будемо на сторожі, — підбадьорив їх Жібальдо.
Соняшне сяйво, що било зі всього розгону просто в печеру, зараз же за входом перелякано зупинялося й верталося назад, стративши бажання заглядати в дальші кутки, наповнені густим мороком. Ще ближче до входу можна було розпізнати контури шаршавих камінних стовпів, які підпирали склепіння, але далі все губилося в непроглядній темноті, й дівчата, ступивши кілька кроків, зупинилися, бо вже не бачили нічого.
— Що там? — обізвався з темені голос Квевезу. — Не видно вам? Страшно? Ох-хо-хо, кожний сліпне й лякається, коли з вільного світу потрапить у темінь з камінними стінами, а потім ще гірше сліпне й гірше лякається, коли, звикши до темені й камінних стін, побачить світло волі. Все залежить від звички, дівчата, від звички... Хі-хі-хі!
Сміх її розповзався гадючим сичанням по печері, влазив у якісь шпари й закамарки, і там топився, як піна прибою на піску.
— Ну, вже видніше вам? — спитала, трохи перечекавши. — Ходіть, ходіть, не бійтеся! Тут багато безпечніше, як на життєвій дорозі, де можна розбити занадто піднесену голову об несподіваний одвірок, або, задивившись у глибину власної душі, злетіти в пропасть... Ходіть!
Наставляючи руки й обережно намацуючи ґрунт, дівчата поволі поступали вперед за ледве бовваніючою постаттю Квевезу. Йшли досить довго, аж врешті зауважили в глибині печери маленьке жовтаве світлечко. Чим далі — воно ставало виразнішим, а накінець, коли дівчата зблизилися до нього на віддаль кількох кроків, показалося полум’ям глиняного каганця з дзьобиком, у якому був заправлений ґніт, і з вушком, перев’язаним довгою жовтою стрічкою. Каганець стояв на подобі якогось кам’яного вівтаря, вирубаного в скелі на висоті людських грудей. Посередині його стояв досить великий, неправильної стіжкуватої форми сірий камінь, по якому блискавками розбігалися золоті жилки, що виразно рисувалися при світлі каганця. Камінь був також перев’язаний жовтою стяжкою і прикрашений різнокольоровим пір’ям, заткнутим за перев’язку. Довкола нього лежали менші каміння різної форми й різних кольорів: білі, сірі, червоні, чорні, крапчасті й смугасті. Стояло тут також кілька посудин, наповнених квітами й пахучими зелами. Вдолині, під престолом, знаходилася вирубана людськими руками, чи створена помисловою природою, кам’яна чаша, в яку струмочком збігала джерельна вода, що випливала якраз із середини передньої стіни престолу. Дзюрчання її було якесь урочисте, дзвінке і промовисте.
Дівчата зупинилися, з забобонним страхом приглядаючись до таємничого видовища поганського храму, а стара Квевезу впала ниць, щось пошепотіла, подмухала на долівку, сягнула пальцями в чашу, промочила собі уста й очі, і після того зняла каганець.
— Кидайте у воду квіти, — прошепотіла тихо й засвітила очима, які відразу стали великими й ясними, як у зовсім молодої людини. — Кидайте у воду квіти. Печерний Дух потребує жертви перше, ніж заговорить.
Виконавши наказ, дівчата поставали, чекаючи дальших розпоряджень. Квевезу заворожила їх від самого початку до такої степені, що вони стратили свою волю, забули, що вміють говорити, забули навіть, за чим сюди прийшли. Перетворилися в якісь бездушні автомати, що вміли тільки слухати і... боятися.
— Схиляйтеся сюди! — наказувала далі Квевезу, присвічуючи над чашею каганцем. — Схиляйтеся обидві разом, бо ж все одно ваші долі сплелися разом, як сплітаються два нагаї в спільному зударі... Сплелися раз, сплелися другий, сплетуться й третій, і лише смерть їх розлучить... Дві смерти на чотирьох... Три смерти... Три смерти серед інших смертей... Дивіться — стріли, списи, мечі, вогонь і кров... А все зрада... Зрада, любов, смерть, ненависть — усе разом... Дивіться!
Дівчата посхилялися над камінною чашею і, затаївши віддих, вдивлялися в тремтливу поверхню води, що відбивала в собі світло каганця і химерно роздроблені, повикривлювані контури їхніх постатей. Дивилися пильно, але початим не бачили нічого.
— Дивіться, дивіться, — продовжувала Квевезу, — там написане ваше минуле, сучасне й майбутнє. Свята вода, що випливає з серця Печерного Духа — це дзеркало людського життя. Що бачите там?
— Нічого, — в один голос відповіли дівчата.
— Не бачите нічого? Сліпі, сліпі! — пристрасно зашепотіла стара. — Як можна дивитися — і не бачити, як можна слухати — і не чути? А я, ось, бачу морську воду, велику воду, але лагідну й зичливу, і бачу малу воду ріки, роззявлену, мов пащека гадини... Я бачу білу кицьку у щасливому шлюбі з чорним ягням... А ще бачу серце, кинене в жертву: раз, як поміст для виходу на волю, другий раз — як поміст до багатства й почестей, і врешті бачу ще раз серце, кинене під ноги без жадання винагороди, кинене по-рабськи і розчавлене... Що ж — рабові — рабська доля. Дивіться, он, — дві дороги: у кожної своя. Для тієї, що є вільною — ця дорога невільна; дорога веде до близької людини, до коханого, до власного гнізда. Для тієї, що є рабинею — дорога по власній охоті. Дорога на волю і вибрана по власній волі. Але коли хтось, вибираючись на волю, забирає з собою кайдани, — той скрізь буде рабом. І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі. На кінці їх — смерть: сидить і розплутує... Обриває одну нитку, другу, третю... Ні, третю вона безсила увірвати... Дві смерти, чи три смерти? І довкола знову смерти... Але чому одна смерть — життя?
Квевезу говорила скоро-скоро, немов би шелестіла шорстким зерном ячменю по решеті, а потім нагло увірвала і схилилася нижче над водою.
— Темно, — вишептала у відчаї, — темно! Печерний Дух вернувся в скелю і не хоче говорити... Ніколи не договорює найголовнішого до кінця... Що має твій батько, Печерний Духу, до цих двох? Чому говорить твоїми устами з такої віддалі? Скажи! Мовчиш?
— Мовчить, — обернулася вона до дівчат, — мовчить...
Поставила каганець на цямринні камінної чаші й занурила руки в воду. Побовталася там трохи, витягнула рожеві квіти й подала їх Жануарії.
— Візьми, — сказала суворо. — Печерний Дух не прийняв твоєї жертви. Вимагає від тебе більшого, або погорджує тобою.
— А мої квіти? — тремтячим голосом несміливо спитала Анна-Марія.
— Твоїх нема.
Анна-Марія недовірчиво похилилася над чашею і заглянула у воду. Вода була неглибока й прозора, але від орхідей не лишилося й сліду.
Жануарія в німому запиті підняла очі на Квевезу.
— Печерний Дух не прийняв твого дару, — повторила ворожка. — Біла кицька йому миліша від тебе, рабине. Бо людина, тварина, звір, гад, комаха і навіть камінь — усі мають духа. Лишень раб його не має. А хто сам не має душі — не сміє прохати й ласки духів.
— А нас Церква учить, що й раб має душу, таку, як і пан, — сказала Жарі, й очі її вогко заблищали, а голос задрижав з жалю. — Нема різниці між рабом і вільним.
— Не розумієш, про що говориш, — згірдливо скривилася Квевезу: — можна народитися в рабстві й бути вільним, можна народитися на волі й бути рабом. Рабство — це страх перед свободою і служба рабству; свобода — це ненависть до рабства...
— Але ж ти казала, що я вийду на волю, правда? — спитала Жарі, бажаючи ще раз почути дороге слово і забуваючи цілковито про присутність своєї пані.
— Воля — це ненависть до рабства! — ще раз повторила Квевезу. — А хто має окови на душі — скрізь буде рабом.
— Чекай, Квевезу, — обізвалася й Анна-Марія, — я щось також не дуже второпала... Як ти сказала мені? Буде дорога до коханого?
— Було слухати добре! — неприязно відповіла ворожка. — Віщувань не повторюється двічі...
— Ні, але ти скажи ще раз, — попросила Анна-Марія: — буде щасливий шлюб з коханим? Буде кохання? Скажи, Квевезу, я тебе прошу! І ще: що означає «три смерти на чотрьох»? Як це розуміти?