— Розумій, як хочеш! — байдужо здвигнула плечима Квевезу. — Я не пам’ятаю того, що моїми устами говорить Печерний Дух: чи буде три смерти на чотирьох, чи чотири кохання на трьох — вже забула. Може бути і одне і друге. Не питайте більше нічого!
Поставила каганець на попереднє місце, поправила квіти у глиняних посудинах і пера на каміннях, дещо пересунула, в деяких місцях провела рукою, стираючи невидимі порохи й на кінець глибоко зітхнула.
— Ходімо вже, — сказала тихо. — Коли дух схоче, то й камінь заговорить, коли ж дух сам стає каменем — ніхто не змусить його промовити. Ходім!
Впала ще раз ницьма перед престолом, продула долівку, встала і пішла до виходу. За нею у глибокій задумі, потрясені всім почутим, посунули й дівчата.
Коли вийшли з печери, їх осліпив ясний, веселий день, і все, що сталося хвилину тому назад, почало видаватися сонною зморою.
— Ну, і що ж? — весело спитав Себастьян. — Багато виворожили?
Але ні Анна-Марія, ні Жануарія не відповіли нічого, тільки, ніби змовившись, обидві піднесли на нього смутні очі її зараз же поспускали їх в землю.
— Як бачу, ворожба не була щасливою для шляхетної сеньйоріти, — догадався Жібальдо. — Чи...
— О, ні! — поспішно вмішалася Жарі. — Якраз для сеньйоріти випало все добре.
— Так? — втішився Жібальдо. — То чому ж ви, доно Анна-Маріє, такі сумні, коли вільно спитати?
— Не знаю... — задумано відповіла панна. — Ніби й добре, але все якесь дуже неясне, незрозуміле, загадкове...
— Мабуть Квевезу погана ворожка, коли так.
— Ворожка залежить від духів, — потиснула плечима Квевезу, — і більшого від них не скаже. А духи одним кажуть більше, другим — менше, третім — нічого. Все залежить від того, хто яку ласку в духів собі заслужив.
— А що ж робити, щоб заслужити собі ласку духів? — дуже поважно спитав Себастьян.
— Заслужити ласку духів? — оживилася стара. — А що ж ти, молодче, знаєш про духів?
— Не знаю нічого, — признався Себастьян, — але хотів би знати.
— А свого власного духа ти вже знаєш? Напевне, ні. До інших духів дорога веде через свого власного. Бо все має свого духа, все: людина, тварина, звір, гад, комаха і камінь. Дух людини є найясніший і найсильніший, бо він — вічний. Але у волі людини є зробити його великим і добрим, або малим і злим. Дух людини сильніший від тіла, але раб може вигнати його зі свого серця і залишити собі лишень його тінь, яка вистачає для дихання й існування. І саме тіло, що лишається без духа, — це труп, це найгірше, що може бути...
— І раб ніколи не може відзискати свого духа? — боязко спитала Жарі.
— Може, — відповіла Квевезу, не дивлячись на дівчину, — але тоді, коли перестане почувати себе рабом. Дух — це втілення свободи. Як же зміститься в серці, скованому ланцюгами рабства? Одне виключає друге...
— Ну, добре, — продовжував далі Себастьян, — і коли людина пізнає свого власного духа, тоді що?
— Тоді не треба порад від інших духів. Тоді людина йде за своїм власним і не поклоняється духам слабшим.
— А ти, Квевезу, ти?! — зацікавився й Жібальдо. — Ти навіщо поклоняєшся Печерному Духові, коли маєш свого власного?
— Мій дух — камінь, — тихо відповіла ворожка. — Він тяжкий, непорушний і безмовний. Не той камінь, що має духа, але дух, обернений в камінь. Печерний Дух мені найближчий — і тому я з ним.
— Коли так, то щось дуже страшне... — почав співчутливо Жібальдо і не скінчив, бо раптом моторошна догадка скувала йому язика. Він глянув на брата й дівчат і по їхніх очах переконався, що вони також догадалися.
Квевезу глипнула на нього гострими очима, з яких безслідно зникла стареча паволока тьмавости й знову відкрила в усмішці беззубого рота, мов жаба на полюванні.
— Маєш рацію, молодче, маєш рацію! — згодилася вона. — Зі мною сталося щось таке страшне, що перевищує найстрашніші легенди. Бо з іншими стається легенда раз, а зі мною безперервно вже довгі роки. Легенда нанизана на легенду — це моє життя. І я все терплю, — продовжувала ворожка, хмурніючи на очах за кожним словом. — Відколи перша індіянка ступила на цій землі на шлях ганьби — відтоді я терплю. Терплю за твою бабу, за Клавдію де Са і за тисячі, тисячі інших... Так, ти вгадав, молодче: я — Клавдія де Са, я — Марія, я — ось ця молода красуня з опоганеною душею, я — це всі жінки нашої землі, що дають тіло тим дітям, у жилах яких тече кров білих. Чи за всі поневіряння, за ганьбу і зраду перед рідною землею моя душа могла не стати каменем?
— То ти таки не Клавдія! — зітхнув Себастьян, відчуваючи, як у нього і у всіх інших звалився тягар напруження і страху з душі. — А хто ж ти?
— Я? — блимнувши нараз погаслим зором, задумано відповіла Квевезу. — Я — совість усіх тих, які, ставши здобиччю меча і віроломства, спочатку зі зв’язаними руками і званням полонянок зуміли своєю погордою до переможців і нескореною душею — кинути собі під ноги й стоптати серця найтвердших завойовників. І знову, я — совіть тих, що проміняли пута на руках — на пута, закладені на серце, звання полонянок — на звання шляхетних сеньйор, а у висліді стратили й те, що мали в тілесному рабстві. Раб не має права на пошану, рабиня — на любов. Їхній уділ — це терпіння й призирство довкілля...
— Вертаймося вже! — не витерпівши більше, зойкнула в розпуці Жарі. — Тікаймо з цього страшного місця!
— Хі-хі-хі! — засміялася злосливо Квевезу. — Від совісти, як і від помсти ображених духів землі, ще ніхто не втік, бездушна богине! І ми ще стрінемося з тобою, — затям! — стрінемося! До побачення! Хі-хі-хі!
Жібальдо мерщій кинув старій золоту монету, підхопив під руку Анну-Марію, Себастьян піймав за лікоть півпритомну Жануарію — і всі вони четверо пустилися бігом з горба в долину, де під наглядом Антонія, мамелуків і рабів попасалися коні. А навздогінці їм ще довго летів злосливий сміх старої Квевезу:
— Хі-хі-хі!
Сватання
Решту неприємного враження від ворожби Квевезу розвіяв з притаманним йому постійним гумором Антоніо ще по дорозі додому.
— Бачу, що я вмів би краще пророкувати майбутнє, ніж та стара відьма, — сказав він. — «Три смерти на чотирьох!» — Га-га! Для мене, наприклад, там, де мова йде про чотирьох людей — неодмінно мусить бути і чотири смерти. Якщо ж хтось мене переконає, що він справді ніколи не вмре, й справді того чуда докаже — то хай мене мавпа оближе, як каже наш мудрий Кумаже!
І дівчата поволі заспокоїлися. Дійсно, беручи на здоровий розум, ворожба випала для обидвох щасливо: Анні-Марії — дорога до власного дому, до коханого і шлюб з «чорним ягням»; Жануарії — дорога на волю. Що дві долі сплетені, мов канчуки в спільному зударі — це зрозуміло також. Лишень Жануарія собі їх пояснювала, як одруження обидвох з рідними братами, а баронівна остаточно погодилася з думкою — видати Жануарію заміж за одного з вільнонаємних робітників свого майбутнього чоловіка.
Про «майбутнього чоловіка» Анна-Марія згадувала в думках з радісно-солодким завмиранням серця.
«...ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася?» — причувалося їй глузливе питання Квевезу й примушувало шляхетну сеньйоріту здригатися від щастя. Вгадала ворожка, вгадала! Саме тоді, коли Себастьян зірвався з дерева й полетів униз, Анні-Марії відкрилася правда, про яку раніше хіба неясно догадувалася: вона любила Себастьяна, тільки Себастьяна! Коли закралося це підступне почуття в її серце: чи тоді, коли підглянула молодого кавалера з рабинею в їдальні, чи тоді, коли він так несподівано щез із забави, чи тоді, коли Барбара їй оповіла про його почування, чи ще тоді, коли він підштовхнув брата в час першої зустрічі, звернувши увагу на Жануарію? Це було байдуже, і цього вона не хотіла знати. Їй навіть здавалося, що любила цього позначеного шрамом юнака ще задовго перед тим, як його побачила. І тепер лишень дивувалася, як можна було бодай на хвилину припустити у душі прихильність до Жібальда?! Адже ясно, як Божий день, що ніхто інший, крім Себастьяна, не міг бути вибранцем її серця. Він одинокий міг кинути на терези її душі вальори, важкі, мов золото... Чи ж його зречення від щастя на користь старшого брата не є тим вальором? Чи ж його маскування з тим залицянням до Жарі не є вартим найбільшого признання? Взагалі, під яким оглядом він не є вимріяним ідеалом? Що бідний? Але ж це дурниця! Анна-Марія має віно, якого вистачить їм на ціле життя. Що він не любить товариства й забав? Але ж навіщо їм товариство й забави, коли вони найщасливіше житимуть одне з другим. Ну, а решта там всяких примх — це все мине. Анна-Марія зуміє зробити з чоловіка все, що схоче, особливо при умові, що чоловік так безумно закоханий...