Правда, з тим Жібальдом трохи задалеко зайшло; адже всі переконані, що саме він має бути вибранцем баронівни. Але нічого безповоротного не сталося. В останній хвилині Анна-Марія може змінити рішення. Це — її право. Наперед треба вдавати трохи задуману, трохи нещасну, трохи збентежену — і на кінець сказати правду. Все.
І вона дійсно так робила кілька днів підряд: зітхала, задумувалася, підкочувала очі під лоба, або спускала їх вниз, особливо тоді, коли була близько сестра і хресний батько. Та ні дона Ізабела, ні дон Ґабрієль, ні хто інший не надавав цим мінам особливого значення, і ніхто не догадувався спитати молодої панни, що її бентежить. На це знаходилися цілком природні пояснення, і питання були зайвими.
Одинокий лишень Антоніо справді бентежив Анну-Марію. Він часто зиркав на неї допитливо й іронічно, ледве помітно похитував головою і щось беззвучно шептав. У перших днях молодий де Лара тримався виключно товариства Себастьяна, лишаючи Жібальда зі своєю «тітонькою», але після візити у Квевезу, він почав робити якраз навпаки: з Себастьяном говорив лишень принагідно, натомість всю увагу переніс на Жібальда. Витягав його двічі денно на поїздки верхи кудись за місто, грав з ним у шахи і зовсім поважно пропонував — взяти участь у праці золотої копальні. Коли ж Жібальдо відкидав цю пропозицію під різними претекстами, Антоніо обіцяв також покинути копальні на руки батька і вирушити з Жібальдом у його найближчу виправу. Себастьяна при тому не згадував, мов би молодший брат і зовсім не існував. При спільних же зустрічах за столом Антоніо жартома просив у дона Елеодора «руки Жібальда», або, навпаки, просив свого батька, щоб той дозволив йому стати «доною Антонією» і одружитися з Жібальдом. Ці одноманітні й настирливі жарти викликали несмак і здивовання, хоч всі давно вже звикли до постійних дотепів і кпинів молодшого де Лара. Але нікому не прийшло в голову, що вони мають певний сенс і певну ціль. Коли б хтось мав охоту ближче придивитися і прислухатися до всього, що робив і казав Антоніо, — той би відразу зрозумів, що Антоніо старається підготовити Жібальда до розчарування і своєю підкресленою увагою наперед його осолодити.
Не розуміла його й Анна-Марія, але при тому була вдячна сестрінкові за те, що рятував її від товариства немилого тепер старшого брата. Його присутність гнітила її, оповідання нудили, а компліменти й зітхання — просто ображали.
Зовсім інакше почувала себе в товаристві Себастьяна. З тим могла сидіти хоч би й круглу добу, залюбки ловлячи кожне його слово. Та, на жаль, Себастьян не користав з нагоди. Коли не можна було взагалі кудись вислизнути без образи баронівни, він говорив про найбайдужіші й найневинніші речі, не розумів, або не хотів розуміти натяків, а в драстичних випадках, коли натяки й заохота до одвертости ставали надто прозорими, викручувався вужем і сходив спритно на інші теми.
Анна-Марія в досаді кусала губи:
«Гордий, — думала собі. — Гордий, скритий і впертий. Як же дати йому до зрозуміння, що я за Жібальда все одно не вийду? Адже Жібальдо мене ще не сватає, то під яким же претекстом реклямуватиму наперед свою відмову?»
І от одного дня по вечері дона Ізабела затримала сестру й повідомила:
— Завтра дон Елеодоро офіційно проситиме твоєї руки для дона Жібальда.
— Вже?! — жахнулася Анна-Марія. — Так скоро?!
— Чому ж скоро? — здивувалася дона Ізабела. — Ви ж уже обидвоє приглянулися одне одному добре. Крім того, кавалери Ебани за два-три дні виїжджають. Зволікати не можна.
— Але ж, доно Ізабело! — залепетала Анна-Марія, почуваючи свою повну розгубленість. — Я ще... Просто не знаю...
— Ну, ну! — потішила старша сестра. — Не маєш чого так боятися. Раніше, чи пізніше, для дівчини приходить цей момент, і до нього треба поставитися сміливо. Дон Жібальдо, як ти сама переконалася, є вимріяною для тебе партією, то ж ніяким страхам нема місця.
— Але все ж таки... Таке відповідальне слово... Я мушу наперед добре все обдумати... — крутила Анна-Марія й мало не плакала.
Дона Ізабела лишень засміялася:
— Іди й думай. Помолись гарно і здайся на Божу ласку. Все буде добре, не журись і не хвилюйся непотрібно. Дай поцілую тебе і поблагословлю на ніч.
Вернувшись до своїх кімнат, Анна-Марія справді таки розплакалася. Як же бути тепер? Сестра навіть не підозріває, що Жібальдо взагалі не входить в рахунок. І що сказати завтра? Не можна ж заявити: «Не хочу за Жібальда, хочу, щоб мене посватав Себастьян!» Як це виглядатиме, коли Себастьян ані словом не зрадив, що має охоту одружитися з нею?!
— Дурень, дурень! — злостилася баронівна. — І сам мучиться непотрібно, і мене мучить! Поставив у положення, з якого не знати, як шукати виходу!
Тим часом пізній вечір увійшов у свої права, і темінь запавутинила всі кутки, потягнула умоченим у синьо-сіру фарбу віхтем по всіх предметах, змазавши їх у невиразні плями.
Прийшла й Жарі, пропонуючи свої звичайні послуги на ніч. Але роздосадувана й пригноблена сеньйоріта відмовилася. Не дозволила навіть засвітити, щоб рабиня не побачила її сліз.
— Не треба мені нічого! — сказала різко. — Іди собі й дай мені спокій.
— Тоді, як ласка сеньйоріти, я піду в сензал до батьків.
— Можеш іти й не заважай мені молитися.
— Слухаю, сеньйоріто...
Але, як тільки Жануарія вийшла, в голову Анни-Марії прийшла думка, що все це можна було б полагодити при допомозі рабині. Адже, Себастьян власне їй звірився зі своїми муками, і нікому іншому, лишень Жануарії, тепер найлегше було б до нього доступити й вияснити стан справи. За таку послугу Анна-Марія згодна навіть звільнити рабиню і дати їй посаг. Як же це вона раніше не догадалася?!
Анна-Марія схопилася з місця й вихилилася у вікно, щоб крикнути й завернути Жарі, але своєчасно втрималася. Не завернула. Жарі, відпросившись до батьків у сензал, тепер хильцем пробиралася в садок, на секунду зупинилася біля якоїсь постаті й побігла далі.
Серце Анни-Марії здригнулося від якогось поганого передчуття, і вона, сховавшись за фіранкою, старалася пильніше розглянути того, з ким напевне Жануарія вспіла обмінятися кількома тихими словами.
У той самий момент рипнула фіртка від вулиці, і в ній з'явився Жібальдо. Вертався додому, маючи намір зайти з чорного ходу від двору. Тоді з садка виринула і та друга постать, і Анна-Марія пізнала в ній Себастьяна.
— Це ви, Жібальде? — обізвався він до брата.
— А це ви, Себастьяне? Добре, що я вас зустрів. Маю з вами поважно говорити.
— Так? Що ж то за поважні справи?
— А от, ходімо в дім і поговоримо. Тут незручно... — голос його звучав строго й урочисто.
Анна-Марія зрозуміла, що розмова торкатиметься її, і в одну мить прийняла одчайдушне рішення: підслухати! Поки брати обійдуть дім, можна коридором проскочити наперед, вийти через двері великої їдальні на балькон і там, сховавшись поміж великими вазонами квітів, сісти просто під вікном кімнати братів Ебанів. Щоб її не впіймали, вона замкне за собою двері, а, зрештою, коли б хтось її й побачив там, то можна оправдатися, що вона вийшла собі на свіже повітря. Але хто побачить? Сестра вже напевне в ліжку, або молиться в капличці, обидва де Лара разом зі старим Ебаном пішли в гості, Жануарії нема, а Барбара й Саломея разом з куховарками миють начиння в кухні й так тарабанять баняками, що напевне й самі себе не чують.
Всі ці міркування пролетіли через голову Анни-Марії за одну мить, і вона, перехрестившись, вислизнула в коридор.