Але, як все в таких випадках буває, зла сила підкинула саме проти скруту до кухні якусь вилку, чи ложку, й Анна-Марія, в поспіху зачепивши її ногою, мало що не дала сторчака. В кухні ж, як на злість, ні з того, ні з сього, раптом стихло, і брязкіт злощасної ложки, відкиненої на кілька ліктів ногою, голосною луною розлігся в цілому домі.
— Гей, а кого це там носить? — грубим голосом крикнула куховарка.
Мов куля, Анна-Марія полетіла далі й знову спіткнулася на ту саму вилку, чи ложку, на цей раз з розмаху закинувши її аж в протилежний кінець коридору.
Деренчання злощасного предмету змішалося з вигуками на кухні й чиїмись поспішними кроками. Але Анна-Марія вже допала до дверей їдальні, проскочила в них, замкнула їх зсередини і, обливаючись холодним потом, прилипла до одвірка.
— А що це у вас? Чого кричите? — почувся в коридорі голос Себастьяна.
— Та щось лазить в домі, чимсь кидається, мало стіни не валяться, — відповів інший голос, і по ньому Анна-Марія пізнала Барбару.
— А-а, то певне домовик! — зажартував Себастьян.
— Домовик, сеньйоре?
— А певне! Хочеш його піймати?
— О, сеньйоре, я його не хочу бачити! — злякалася Барбара. — Я вмру зі страху!
— Ну, то давай сюди свічку і йди собі до своєї роботи...
Тепер вийти крізь відчинені двері на балькон і підкрастися до відкритого вікна з кімнати братів було зовсім легко. Під стіною стояв фотель, і Анна-Марія зараз же з нього скористала.
Спочатку через хвилювання й голосне биття власногосерця не чула нічого. Скоріше догадувалася, що брати умовляються відкинути всі зобов’язуючі форми з «доне», «мій шляхетний брате» і звертання через третю особу, а говорити щиро і просто, як колись вони говорили між собою в дитинстві. І тільки тоді, коли впіймала кінець фрази «...завтра один з нас має стати нареченим дони Анни-Марії...», вимовленої Жібальдом, серце її, здавалося, зупинилось, і вся вона обернулася в суцільне чуйне вухо.
— Чому ж «один з нас»? — спитав Себастьян. — Адже тим нареченим маєш стати ти.
— Я? Гм... Досі я так думав... Але тепер...
— Тепер не хочеш?! — зі страхом спитав Себастьян.
— Хочу і тепер... Себто, мої почування до Анни-Марії є ті самі. Однак...
— Однак, що?
Павза.
— Не знаю, як почати?
Знову павза. І тоді рішучий тон:
— Ми умовилися, Себастьяне, що будемо щирі, і я говоритиму правду. Бачиш, слуги по кутках шепчуть, що ти до смерти закоханий в Анну-Марію, але криєшся зі своїм коханням, щоб мене не вразити. Чи це правда?
— Я?! — прозвучала повна скрайнього здивовання відпоівдь. — Але ж звідки?!
І знову чулий і м’який голос Жібальда:
— Слухай, мій маленький братіку, іменем усього найдорожчого для нас, заклинаю тебе сказати правду! Якщо ти дійсно любиш Анну-Марію — сватай її. Присягаю тобі, шо мені далеко приємніше буде бачити тебе щасливим у парі з любою дружиною, ніж самому одружитися з нею!
— То ти її не любиш?
— Чому ж не люблю? Дона Анна-Марія мені дуже припала до душі, але я, викликаючи тебе на щирість, хотів сказати, що хай той з нас бере її, хто більше любить. Я можу без неї жити і по місяцеві забуду про свою серцеву тривогу. Але ти?
— Говориш лишень про себе і про мене. З самою Анною-Марією ти, як бачу, зовсім не числишся...
— Буду і тут щиром з тобою, Себастьяне: бачиш, мені видається, що вона остаточно вийде за котрого-небудь. Я не прив’язую багато ваги ні до її початкової схильности в мій бік, ні теперішнього охолодження.
— Ти помітив це?
— Так. Вона сама не любить, але ласкаво дозволяє себе любити нам обидвом. Вона мене не вибрала, а просто прийняла. Коли б ти був старшим і постарався стати ближче до неї — прийняла б тебе. І, якщо вже мова зійшла на вибір, то вибираємо ми, а не вона. Ми маємо рішити між собою, чиєю дружиною має стати Анна-Марія. Отже, давай будемо рішати...
Павза і кроки по кімнаті з кутка в куток. Потім голос Себастьяна:
— Якось дивно у тебе це виходить, Жібальде... Говориш, ніби не про свою даму серця, а про якийсь предмет. Я того не можу зрозуміти...
— Сумно мені почути від вас ці слова, доне Себастьяне, — зійшов на офіційний холоднуватий тон Жібальдо. — Не можете зрозуміти мого серця? Тоді поясню: Анна-Марія мені дуже подобається, але все ж таки задля неї я не приніс би в жертву нашої братської любови. Для мене, як не буде Анна-Марія, то буде інша панна, але брата я маю лишень одного. З ним мене в’яжуть роки сирітства, радощі й сльози дитинства, спільно проведені дні ризика й смертельних небезпек, удачі й невдачі тяжких виправ, обопільний рятунок життя і всякі такі інші речі, про які ви знаєте не гірше від мене. І для того мого недоброго, нещирого, але все ж безмежно дорогого мені малого Себастьяна, я згоден принести в жертву всіх найкращих дівчат у цілому світі! Чи ви й тепер мене не розумієте, доне Себастьяне, мій шляхетний брате?
В кімнаті якийсь рух і за ним здушений сльозами зворушення голос молодшого брата:
— Прости мене, мій любий Жібальде, прости! Я не гідний твоєї любови! Ти все був вирозумілим і великодушним супроти свого легкодушного й легковажного Себастьяна... Дякую тобі, Жібальде! Дякую за все! Але, присягаю тобі на пам’ять нашої покійної матері, що твоя жертва непотрібна: я не люблю Анни-Марії ані трошечки!
— Не любиш?!
— Ні, Жібальде, не люблю! Признаюся тобі більше: я люблю Жануарію і хочу з нею одружитися.
— Що?! Жануарію?!
— Так, брате! Ми стрічаємося з нею потайки ще з першого дня...
— І ти мені не зрадився?
— Даруй, Жібальде, Жануарія собі того не бажала.
— Чому?
— Гм... Воно трохи незручно говорити, бо справа зв’язана з Анною-Марією...
— Тоді тим більше я повинен знати. Кажи!
— Ну, бачиш, Жануарія є рабинею Анни-Марії...
... Легко собі уявити, що діялося підчас тієї розмови з нещасною баронівною! Її трясло й підкидало, з грудей рвався крик, гнів, обурення й жаль, а вона мусіла сидіти тихенько і ні звуком не зрадити своєї присутности. Тому терпіла подвійні муки і благала у всіх небесних сил, щоб та образлива й жорстока для неї розмова якнайскорше скінчилася. Чула, як Себастьян переповідав братові причини страху Жануарії за передчасне розкриття їхніх взаємин, про її хитрощі з виправою до ворожки, а решту з оповіданням небилиць Барбари догадалася сама. Якою вона була наївною, коли далася вплутати в ці рабські тенети брехні й хитрощів!
Тим часом Себастьян скінчив свою сповідь перед братом, і тоді в кімнаті почалася якась шамотня й штурханина: це Жібальдо жартома повалив брата на ліжко і почав його лоскотати.
— То ти такий?! То ти посмів від свого старого Жібальда секрети заводити?! — питав Жібальдо, добираючись Себастьянові то попід пахи, то під шию. — Ах, ти ж збиточнику! Тепер маєш, маєш, маєш!
Себастьян пищав, реготав, заходився і благав помилування. На кінець, відбувши «кару», перейшов знову на поважний тон і почав просити брата, щоб той якось вплинув на Анну-Марію й переконав її в конечності звільнення Жануарії.
— Але ж ясно! — відповів Жібальдо. — Ця Жарі, по правді сказавши, чудесна дівчина!
— Ну, тобі й мені воно ясно, але чи буде ясно й для Анни-Марії...
— Анна-Марія, — увірвав брата Жібальдо, а голос його став твердим і шорстким, — давши мені слово, буде змушена шанувати мою волю і мої вимоги! А моєю першою вимогою і моїм першим бажанням буде звільнення Жануарії, буде взагалі все, що і мого малого Себастьяна зробить щасливим.
— Дякую тобі, брате, ще раз! Боюся лишень нашого батька. Що він скаже?
— І за це не бійся: зараз же йду до нього, упаду йому до ніг і проситиму за тебе.
— Ні, ні! — запротестував Себастьян. — Не кажи нічого доти, доки сам не заручишся з Анною-Марією і доки Жарі не стане вільною. Все ж таки краще буде просити в батька дозволу на шлюб з вільною дівчиною, а не з рабинею.
— Як хочеш. Але я все одно мушу йти до батька, бо так приобіцяв.
— Підемо разом, брате. Ми умовилися з моєю маленькою Жарі на стрічу, і вона, бідненька, десь напевне мене давно чекає...
В кімнаті погасла свічка, і брати потупали коридором...
Анна-Марія ледве дочекалася, поки вони вийшли з двору, і тоді негайно забралася з балькону. Йдучи назад, вже більше не цікавилася, чи її хто бачитиме, чи ні?