Прийшла до своїх кімнат і скибою сирої глини повалилася на ліжко, внутрішньо приголомшена, знищена. Лежала так досить довго, поки приголомшення минуло, а замість нього прийшла реакція. Сліпа, пекельна лють опанувала її душу, обізвалася гострими колючками в пальцях рук і ніг, підкотилася під горло, розлилася вогнем по грудях, по спині, вдарила хвилею в голову, сперла віддих, душила! Щоб так безлично, так по-купецьки, накидати її один одному, її, баронівну фон Барт! І хто накидав, хто?! Нікчемні нащадки дикої індіянки! Той, смиренний на перший погляд, лицемір Жібальдо вже тепер сміє думати, що буде їй наказувати і диктувати, як вона має поступати зі своїми рабами?! Їй, баронівні Анні-Марії фон Барт?! О, ще почекайте, шляхетний мамелуче, ще так добре не є! А та потвора з роздертою губою, той нікчемний рабський внук — Себастьян, якому вона так великодушно подарувала своє серце? Він собі насміхався з неї, романсуючи по темних кутках з рабинею?! Ну, ясно ж: нащадка рабині до рабині й тягне! О-о-о, помститися, помститися, помститися! Закричати на цілий дім, послати зі смолоскипами на розшуки, піймати закоханих змовників, виявити всю правду перед Елеодором і тоді — всім трьом показати двері!
Мало що так і не зробила, але погамувалася.
Ні, так не буде добре! Тоді треба зрадитися перед цілим світом, що вона підслухувала, що Себастьян знехтував її заради рабині, осмішити себе в очах цілої Паранаґви... Ні, так не можна! Треба зробити інакше, ефектовніше. Треба представити справу так, що не нею нехтують, лиш вона нехтує внуками рабині — обидвома!
Ставши на цьому, Анна-Марія лягла знову, думала, будувала різні пляни, підготовляла найтерпкіші, найобразливіші слова й наперед упивалася насолодою помсти. На зміну приходила образа, жаль і гіркі сльози. Від них дівчина знову верталася до обдумування помсти й кидалася по ліжку.
Не спала цілу ніч. Чула, як вернулася Жарі, як прийшов Себастьян, ще здалеку щось вдоволено насвистуючи, а потім — дон Ґабрієль з Антонієм, Елеодором і Жібальдом. Щось там говорили про майбутні урочистості, зв’язані з піднесенням Паранаґви до значення віли, й жартома натякали на пляноване в ці дні весілля.
— Весілля? Я вам зроблю весілля! — сичала Анна-Марія, погрожуючи в темінь кулаком...
***
На другий день сеньйоріта встала, проти звичаю, зі сходом сонця й вмилася без нічиєї допомоги. Але, коли пізніше з’явилася Жануарія, Анна-Марія вилляла на неї весь запас скопиченої за ніч злоби. Ще ніколи рабиня не наслухалася стільки причіпок, образ і лайок, як в цей ранок. Насуплена, як грозова хмара, сердила, як оса, панна ані словом не зрадила справжньої причини свого настрою, але робила все можливе, щоб допекти, щоб показати свою владу й стоптати гідність невільниці. А та, сціпивши уста, сіріючи й темніючи на переміну, мовчки зносила все й в думках старалася вияснити собі причину фуріозного настрою своєї власниці.
«Чи це вона так лютує, що доводиться їй виходити заміж за Жібальда, чи, може, передчуває близький кінець свого права наді мною? — питала себе дівчина й відчувала тихе злорадство в душі. — Коверзуйте, коверзуйте, шляхетна сеньйоріто, але скоро вам це увірветься!»
Врешті Анна-Марія, вбрана в білу сукню з венецьких мережив, з перлами у вухах і на шиї, намальована й дуже дбайливо зачісана, зібралася до виходу.
— Ти, креатуро, — кинула через плече Жануарії, — не здумай сьогодні ще псувати мені настрою при сніданку! Поки я повернуся, тут мусить бути все, як в дзеркалі! Коли ні — побачиш, що я з тобою зроблю!
Тоненькі жилки на скронях панни налилися кров’ю і виразно проступали навіть через густо накладені білила, і Жануарія таки злякалася. Відчула, що щось є таке, чого вона не знає, і це її поважно затривожило.
Лишившися сама, кинулася піднімати порозкидувану одежу, підбирати порозсипувані навмисне шпильки, але руки в неї тряслися, й робота не йшла. Забувала, що куди має покласти, клала на не своє місце, брала знову і знову клала не туди, куди слід, а всіми своїми думками була зараз в їдальні, де мала відбутися дуже поважна та вирішальна заразом і для неї розмова. Молилася в душі палко, щоб все скінчилося добре, і щоб врешті дійшло до шлюбу між «білою кицькою й чорним ягням».
Так минула, може, година, і по рухові з їдальні до кухні можна було догадатися, що снідання скінчилося, а кінця з прибиранням не було видно. Жарі подвоїла свій поспіх і свою увагу, але почула легеньке шкрябання в двері й голос Барбари:
— Жарі, Жарі, а ходи сюди, скоро!
Це було сказано так нетерпеливо й наполегливо, що Жарі покинула все й вийшла.
На привітання Барбара розсипалася таємничим сміхом і, стримуючи його, своєю звичкою тріпала руками й затуляла уста.
— Скажу тобі щось цікаве, коли пообіцяєш мені дати кругле люстерко й ту гадючку на руку, в якої випало одне червоне око. Даси? — пересміявшись, зробила Барбара цілком практичну пропозицію.
— Пізніше дам. А що таке? — згодилася Жануарія, відчуваючи, що новина буде варта винагороди.
Озираючись боязко на коридор і завертаючи очима, муринка почала скоро-скоро шептати. Чим довше вона шептала, тим сильніше стискалося серце Жануарії, тим більша тривога її опановувала. А муринка з швидкістю млинових каменів перемелювала вчорашню нічну подію й скінчила:
— Але то не був домовик... Хі-хі-хі! То була наша сеньйоріта! Я сама бачила... Йшла отак-о, отак ішла... — Барбара спустила вздовж тіла руки й зробила кілька кроків, не згинаючи ніг у колінах.
— Бар-ба-ро-о-о! — загриміло з їдальні.
Муринка, як була обернена спиною до Жарі, так і пустилася бігти, кумедно вихиляючи бедра.
— Йду-у-у! — крикнула дзвінко, покотивши коридором луну.
Жарі вернулася до кімнат сеньйоріти і мов у пропасниці задзвонила зубами. Не було жодного сумніву, що лихий гумор Анни-Марії тісно зв’язаний з підслухуванням братів. Але що вона підслухала? Про що говорили Себастьян з Жібальдом?
— Жарі, Жарі! — вдруге покликала її Барбара. — Вже починається! Зараз будуть заручини... Хочеш послухати?
Жарі зважилася на це по довшому ваганні і, коли прийшла під двері сальону, застала там цілий гурт домових рабів у повному комплеті. Навіть куховарки, покинувши роботу в кухні, поспішили на місце, щоб не стратити такої цікавої нагоди. Жануарія розштовхала безпардонно всіх, понаганяла куховарок і замітачок, лишивши лишень Барбару та Саломею, і стала так, що їй було все видно крізь щілину в котарі. Від хвилювання ломила пальці й ледве переводила віддих.
В сальоні були всі де Лара, Анна-Марія й дон Елеодоро. Дон Ґабрієль з сином сиділи з одного боку сальону, дона Ізабела сиділа у фотелі, і сестра стояла біля неї — з другого, а посередині стояв дон Елеодоро і закінчував свою довгу офіційну промову словами:
— ... осмілююся просити о руку уквітчаної всіми чеснотами шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого старшого сина — дона Жібальда Жвона Елеодора Ебано Перейра...
Змучений довгою промовою, аж зіпрілий, дон Елеодоро низько вклонився і став, шанобливо схиливши голову, в очікуванні відповіди.
— Ну, що ж... — звернувся дон Ґабрієль до дружини. — Слово за вами, доно Ізабело, моя владарко. Ви заступаєте матір доні Анні-Марії — вам і першенство...
Дона Ізабела спочатку повела свою відповідь дуже дбайливо добираними словами, але потім збилася з тону від хвилювання, розплакалася від щастя й безсило махнула рукою. Мовляв: «Що там ще мене питати! І так всі знають, що я з радістю даю своє благословенство...»
Дон Ґабрієль на цей раз вирішив пописатися оригінальністю й сказав:
— Щодо мене, то я жалую!
Звичайно, така відповідь усіх здивувала, і господар, вичекавши добру павзу, вдарив ще ефектовнішою картою:
— Жалую дуже, що у мене лишень одна похресниця, а не дві! Коли б було дві — я обидвох віддав би за синів мого дорогого приятеля. З радістю, з гордістю віддав би. Але не маю... Прошу мені дарувати, що не маю... Доводиться мені обмежити моє щастя до одного шлюбу моєї одинокої похресниці лишень з одним сином шляхетного дона Елеодора...