— А тепер, — підморгнув до похресниці, — цікаво послухати, що скаже на це все спричинниця наших турбот? Говоріть, сеньоріто Анно-Маріє!
Під перехресними поглядами Анна-Марія раптом стратила всю свою відвагу, погубила слова сто разів продуманої вночі відповіди, зіщулилася, змішалася і, плутаючись та збиваючись, забелькотіла щось дуже невиразне:
— Я думала спочатку... Себто, я вже з самого початку не думала... Бо баба шляхетних... Зрештою, мене не обходить... Але моя сестра, шляхетна дона Ізабела переконувала... Остаточно... Мені все одно... Але дон Себастьян... Дон Себастьян і дон Жібальдо... Взагалі не можу прийняти руки дона Жібальда! — витиснула нарешті з відчаєм і надто голосно останню фразу.
Кого в якій позі застали ці слова — той так і закаменів, не знаючи, чи це правда, чи омана слуху, чи помилка в устах схвильованої сеньйоріти.
Потім присутні почали здивовано переглядатися між собою: дон Елеодоро розгублено зиркав то на дону Ізабелу, то на дона Ґабрієля, вони обидвоє разом — на Анну-Марію, а та мружила очі й мовчала. Перемігши себе у виразній відповіді, позбулася найбільшого страху, але від хвилювання тремтіла ще більше.
— Дитино моя! — заломила руки дона Ізабела. — Ти сама не знаєш, що кажеш! Ти помилилася!
— Ні, доно Ізабело, я знаю, що кажу, й зовсім не помилилася! — успішно опановуючи тремтіння голосу, твердше промовила Анна-Марія.
— Отже, шляхетна сеньйоріта не приймає руки мого сина Жібальда? — спитав Елеодоро, ледве гамуючи образу й здивовання.
— Не приймаю! — зовсім чітко відповіла панна.
— Кхм... кхм... — прокашлявся Елеодоро. — Значить, зайшло непорозуміння, і мені дуже прикро за спричинену турботу... Прошу мені дарувати...
— До сто чортів! — забувши про всі форми, гримнув дон Ґабрієль. — То пощо...
Але син обняв його за плечі й притримав.
— Хвилиночку! — підніс руку дон Антоніо. — Хвилиночку! Я це непорозуміння передбачав і давав наперед знати, але ніхто мене не хотів належно зрозуміти... Ви, шляхетний доне Елеодоро, зовсім не повинні нікого перепрошувати, бо вина не ваша. Вина наша. Зараз ми все вияснимо...
Всі, здивовані ще більше і зацікавлені до крайніх меж, чекали, що скаже Антоніо. А він, сидячи біля батька в досить недбалій позі й тримаючи його на всякий випадок рукою за плече, звернувся до Анни-Марії:
— Оскільки ситуація створилася дуже прикра, я дозволю собі, поминувши певні приписи, поставити моїй шляхетній тітоньці — баронівні Анні-Марії фон Барт таке питання: Чи моя шляхетна тітонька не змінила часом в останніх днях свого попереднього рішення щодо вибору нареченого?
Анна-Марія заворушила губами, збираючись відповісти, але її випередив дон Елеодоро. Битий і гнучкий в різних делікатних справах, старий Ебано відразу зрозумів Антонія і поспішно переставився на нову позицію:
— О, доне Антонію, може всяке трапитись! Нічого дивного... Перепрошую ще раз! Беру відповідальність на себе... То я зле зрозумів і зле висловився... Я власне хотів просити руки шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого молодшого сина — дона Себастьяна Педра Лоуренса Ебано Перейра...
— Також ні! — на цей раз попросту крикнула Анна-Марія й гордо піднесла голову. — Не вийду ні за одного, ні за другого!
Після цієї заяви наступило таке напруження, яке буває у хвилинах між блискавкою й ударом грому. Навіть неживі предмети — й ті, здавалося, зіщулилися, очікуючи чогось страшного. Вже який був опанований дон Елеодоро, але й він кусав уста, безсилий перебороти обурення.
— Шкода! — зітхнув уголос. — Чи шляхетна сеньйоріта буде бодай така ласкава, щоб вияснити причини своєї неприхильної і, — дозволю собі на одвертість, — несподіваної відповіди?
Спитав і зараз же пожалів свого питання. Навіщо було допитуватися причини? Треба було зараз же встати й вийти. Причини не грали ролі.
Але Анна-Марія ніби тільки й чигала на це питання.
— Причини?! — вибухнула вона, й жилки на її скронях повиступали, мов розгалужені корінці якоїсь рослини. — Причина лишень одна і зовсім проста: я уважаю, що для дона Себастьяна і дона Жібальда, як для внуків рабині, найвідповідніше було б пошукати матримоніяльних партій по сензалах, а не по шляхетських домах.
І, хоч всі вже були приготовані до чогось надзвичайного, але такої зухвалости ніхто не сподівався, а тому присутні зі страхом видивилися на дівчину, мов на божевільну, й поприкипали на своїх місцях.
Першим отямився дон Елеодоро, що був блідий, як стіна.
— Дякую, — сказав холодно й з гідністю вклонився. — Дякую за честь і пошану, з якими нас потрактовано в цьому домі...
Він ще не договорив останніх слів, як Антоніо, вимірявши двома стрибками віддаль через увесь сальон, опинився навпроти Анни-Марії й згріб у п’ядь її суконку на грудях.
— Пройдисвітко!!! — ревнув, задихаючись. — Ти знаєш, в чиєму домі перебуваєш?! Це тобі не фон-Бартівський хлівець, а господа де Лара, де тебе тримають з ласки, з ласки, з ласки!!! Як же ти посміла змішати з болотом гостей цього дому за те, що вони тобі честь зробили?!
Дона Ізабела скрикнула й зімліла, дон Елеодоро, не чекаючи більше нічого, вийшов геть; за ним, забувши навіть про своїх «сто чортів», мало не плачучи й благаючи прощення, побіг дон Ґабрієль; Барбара й Саломея кинулися на поміч старій пані, Жануарія втікла до себе, а сеньйоріта безпомічно теліпалася в руках розшалілого Антонія.
— Ах, ти ж підла!!! — тряс її далі сестрінок. — Який же дідько тебе силував?! Та ти знаєш, що все ваше фон-Бартівське кодло своєю кров’ю не спроможне тепер змити неслави, яку ти кинула на наше чесне ім’я?! Гаразд! — випустив він нарешті з рук свою жертву. — Не вміла шанувати добра — марш звідси! Збирай свої манатки і виносся, куди хочеш! Під цим дахом ти більше не будеш, ні!
***
Жануарія ж, прибігши до своєї кімнати, присіла на краєчку ліжка, вчепилася обидвома руками за побічницю, так як би її хотів хтось піднести силою, і почала киватися то взад, то вперед, — чисто ніби людина, у якої болить зуб.
— А-а-а, а-а-а! — не то приспівувала, не то стогнала вона, вп’ялившись тупим поглядом божевільної в якусь невидиму точку. — А-а-а! От тобі й ворожба! От тобі й дорога на волю! А-а-а!
В такому стані її застала роз’юшена сеньйоріта.
— Ти!!! — прохрипіла Анна-Марія. — Я що казала, коли виходила?!
Жарі лишень на одну мить глипнула на неї байдужим поглядом, здвигнула плечима і, продовжуючи хитатися то взад, то вперед, тягнула своєї:
— А-а-а! От і щасливий шлюб білої кицьки з чорним ягням!
Хоч у цю хвилину абсолютно не здавала собі справи з того, що говорить, Анна-Марія зрозуміла її слова, як найїдкішу насмішку.
— Що, що, що?!! — накинулася вона на рабиню і вхопила рукою за разок бурштинового намиста. Намисто розірвалося й розкотилося по підлозі.
Жануарія повільно звелася на ноги й подивилася на сеньйоріту притомнішим поглядом.
— Дайте мені спокій, сеньйоріто, — промовила якось втомлено й тихо.
Ця байдужість і спокій доводили Анну-Марію до безтями.
— Дати тобі спокій?! — клекотала вона. — І ти тоді знову поволочишся на побачення з полюбовниками?!
— Сеньйоріто, — так само тихо відповіла Жарі, але її обличчя почало сіріти й пласнути, — прошу уважати! Мені вже все одно, але для сеньйоріти буде погано...
— Ти ще смієш погрожувати?! — захлиналася Анна- Марія. — Ти... Ти... Я тебе задушу! — і вона справді простягнула руки до горла рабині.
— Сеньйоріто! — ще раз остерегла Жарі, відводячи руки Анни-Марії й стаючи в оборонну позицію, а в самої очі розгоралися чорним полум’ям. — Я зараз закричу на цілий дім, що ви, гірше рабинь вмієте підглядати попід дверима і попід кавалерськими вікнами! Безстидниця!
— Брешеш, брешеш!!! — заверещала Анна-Марія і, скочивши на Жарі, вчепилася їй у волосся.
І зробила найгірше, що можна було зробити, бо в Жануарії в той момент заговорила дика кров збунтованого раба. Вислід нападу був такий, що тендітна сеньйоріта під натиском сильної й звинної рабині в одній секунді опинилася на підлозі, репетуючи на ціле горло і скликаючи всіх на поміч. А Жануарія не дармувала: била, дряпала, кусала, рвала на шкамаття коронкову сукню й вищала диким звірячим голосом. Мстилася за всі свої кривди, за пониження, за розбиття надії на волю, за знівечення мрії на звання сеньйори Ебано Перейра...