— А, тепер — так! — перебив його Пенеда. — Тепер, коли вже найтяжчий початок зроблено — може з’явитися й господар — шляхетний дон Лопо де Соуза. Правда?
Педро де Узеда почав піддаватися:
— Не буду з вами сперечатися, шляхотний сусіде, тільки ж скрізь і завжди повинен бути господар...
— Чекайте, дорогі приятелі, — вмішався в розмову де Лара. — Я вам скажу свою думку... Ми, звичайно, не є проти того, щоб у Паранаґві уряд затвердив якогось адміністратора. Порядок мусить скрізь бути. Але ми є також за тим, щоб цим адміністратором була своя людина, яка ділила з нами і ділить всі труднощі життя. Ми хочемо в нашому майбутньому начальникові бачити приятеля і товариша, а не якогось непотреба з білими ручками, що його корона схоче винагородити за якісь там заслуги нашим коштом. Чи не так я кажу, приятелі?
— Так, так! — дружно загукали всі присутні, включаючи й Узеду. — Ми хочемо свого чоловіка!
— Ми хочемо шляхетного дона Ґабрієля де Лара!
— Певно! Нікого іншого!
— Він би показав, як треба господарити!
— Він уже показав, більше не треба!
Гості похапали свої кубки, позривалися з місць і стали вигукувати «вівати» на честь господаря. Ґабрієль де Лара, скриваючи свою радість, дякував на всі боки, обіймався, тиснув простягнені руки і говорив:
— Приємно мені бачити таку прихильність, шляхетні сусіди... Бог вам заплатить за щирість... Але я працював не для того, щоб стати вашим начальником... Мені байдуже за уряд... Я працюю з обов’язку і любови до землі й наших дітей...
— Славно, славно! — ще більше розкричалися гості. — Отакого ми пана хочемо!
Фрей Жоакінь, ніби прокинувшись, позіхнув і знову схилив голову, а дон Елеодоро Ебано Перейра перебігав поглядом з одного обличчя на друге, і в його гострих та мудрих очах світилася усмішка повного задоволення. Гості ж, яким хміль розв’язав язики, тепер почали напирати на нього з вимогами й запитаннями:
— Ви там, доне Елеодоро, близько стоїте до генерального губернатора. Перекажіть йому, щоб призначив нам дона Ґабрієля де Лара...
— А може й ви, шляхотний сеньйоре, тягнете руку за аристократами з корони, е?
— Певно, з них більше користи, як з бідних колоністів...
Ебано Перейра усміхнувся широко, виставивши, мов на показ, свої рівні, білі зуби.
— Ні, мої приятелі, — заперечив щиро й весело. — Я зовсім не тягну руки за аристократами з корони. У нас на півночі їх також ніхто не любить. Я ваш, друзі мої, і для вас готов зробити все, що лишень буде у моїх силах...
— Віват! Віват! — у захопленні заревіли гості, аж луна покотилася крізь відчинені вікна. — Оце так! Хай живе шляхетний дон Елеодоро Ебано Перейра!
— Хай живе! Славно!
Тепер настала черга для дона Елеодора стукатися своїм кубком об кубки, наставлені вдоволеними шляхтичами, кланятися на всі боки й дякувати за честь. Коли ж гості трохи погамувалися, він попросив хвилинку уваги й виголосив коротеньку промову. Згадав свої дитячі й юнацькі літа, проведені разом з Ґабрієлем де Ларою в колегії отців єзуїтів, підкреслив усі позитивні сторони вдачі свого приятеля і на кінець сказав:
— Я щасливий, шляхетні панове, що мій найщиріший приятель — дон Ґабрієль де Лара тішиться серед вас цілком заслуженою повагою й любов’ю. Знають про дона Ґабрієля також і в нашій столиці. Тому думаю, що, поки Ґабрієль де Лара житиме в Паранаґві, нема підстав боятися призначення сюди якогось іншого адміністратора. Коли б же навіть якась така загроза і зайшла, то я вживу усіх сил і всіх впливів, щоб до цього не допустити.
Оплески й нові крики вкрили останні слова Ебана, так що минуло добрих кілька хвилин, поки гості заспокоїлися і заговорили на інші теми. Вони не відбігали далеко від першої і все зводилися до нарікань на корону. Колоністи скаржилися на державну монополію, що прибрала у свої руки торгівлю пшеницею, вином, оливою і навіть сушеною рибою, на всякі обмеження у розвитку промислу на терені Бразилії, на протеговання короною всяких недолугих аристократів, що обіймали по колоніях важливі пости, і врешті — на постійну плутанину у справі індіян.
— Скажіть нам, шляхетний доне Елеодоро, — сопів дихавичний* Пенеда, — чи ми маємо право використовувати для роботи дикунів, чи ні? Як собі там корона думає: маємо ми купувати муринів аж з Африки, чи виконувати всю працю самі, щоб тільки не турбувати червоношкірих?
Гість засміявся:
— А ви чекаєте на спеціяльне благословенство корони, чи Апостольської Столиці?
— Ми, звичайно, не чекаємо, але...
— Добре робите, — перервав Елеодоро. — Зрештою, маєте ж декрет його королівської милости — дона Феліппе Третього...
У світлиці знялася буря голосів:
— До дідька! Від того декрету минуло вже майже тридцять років, то ж ті індіяни, які були в рабстві, вже вимерли!
— А з тих войовничих племен, які нам декрет дозволив поневолювати, нема й не буде користи!
— Авжеж, канібалом і ворогом доробишся!
— Доробишся до того, що твою кривавицю пустить з вогнем, а тебе на тому самому вогні спече і з’їсть!
— Ми не можемо обійтися без рабів!
— Хтось же мусить працювати!
Дон Елеодоро підняв руку — і присутні затихли.
— Мої шляхетні друзі, — заговорив він, — я далекий від того, щоб підбурювати вас проти королівських декретів, чи закликати до непослуху Найсвятішому Отцеві. Але кожен з нас має право боронитися. Звичайно, це дуже гарно, що король і Найсвятіший Отець керуються гуманністю і християнськими засадами, однак, вони може й не знають, що їхня оборона дикунів являється одночасно для нас смертним вироком... Ви правду кажете, що без рабів ми нічого тут не зробимо, ми загинемо всі, або станемо такими ж дикунами, як і всі червоношкірі. І тому мусимо боронитися. Ви чули вже про отця Таньо? Ні? То послухайте...
— Отже, отці єзуїти вислали з Буенос-Айресу до Апостольської столиці зі скаргою на бандейрантів і на торгівців рабами отця Таньо. Отець Таньо дібрався до Найсвятішого Отця папи Урбана, упав йому до ніг і наскаржився. Правда, бандейранти сильно потурбували єзуїтські редути в Параґваї, але, самі знаєте, що тепер поза редутами бранців тяжко знайти — отці єзуїти такі запопадливі, що нам нічого не лишають... Його Святість папа Урбан прихильно вислухав отця Таньо і видав йому булу, в якій екскомунікує бандейрантів, а при них і всіх рабовласників...
— Як?!
— Та не кажіть!
— Не може бути!
Гості позривалися з місць й загуділи, мов роздрочене гніздо диких ос.
— Не може бути, шляхотні панове, а так воно є насправді: Апостольська Столиця загрожує екскомунікацією* усім тим, хто полює за індіянами не лишень наверненими, а й ненаверненими, — з чемною усмішкою перехилив голову набік Елеодоро, граючи іронічним поглядом своїх чорних очей. — З того ясно виходить, що, хто підтримує бандейрантів, купуючи у них дикунів, — також має підпасти під екскомунікацію...
— Ну, ну, хай би спробували мене екскомунікувати! — спалахнув гнівом Ґабрієль де Лара і вдарив долонею по столі.
— Спробували, кажеш? — обернувся до нього Елеодоро. — Тоді ти нічого не знаєш. Отець Таньо, вертаючись з Европи, заїхав до Ріо-де-Жанейро, вдався до єзуїтської колегії, порадився з клером, а тоді — бух! — прочитав булу в церкві й на її підставі проголосив екскомунікацію всіх бандейрантів і рабовласників...
По тих словах гудіння осиного роя змінилося бурею.
— Та він здурів?! Нас екскомунікувати?! За дикунів?! За поган екскомунікувати католиків?! Оце так справедливість! І що люди на це?
— Люди? — перепитав дон Елеодоро. — Люди обурилися. Ціле місто зворохобилося і накинулося на колегію. Прийшлося б єзуїтам погано, коли б не вмішася губернатор І не вислав їм на оборону війська. З великою бідою вдалося стримати розшалілий натовп, який хотів рознести вщент цілу колегію.
— І шкода, що не рознесли! — зітхнув Пенеда. — Треба би було вже раз навчити преподобних отців розуму. Чому вони мішаються не у своє діло?
Очі всіх звернулися на отця Жоакіня, але він немов і справді куняв, глухий і байдужий до всього, що коло нього діялося.