Коли на крик збіглися слуги й обидва де Лара, застали Анну-Марію в дуже жалюгідному стані: вона лежала на підлозі, обдерта, розпатлана, покривавлена і вже навіть не захищалася, тільки тихо стогнала.
Дон Ґабрієль спочатку не повірив власним очам. Щоб у його домі раб посмів піднести руку на пана — такого злочину він не міг собі ніколи в голову припустити! Навіть найбільший ворог рабства — фрей Жоакінь — і той постійно підкреслює, що родина де Лара найлюдяніше ставиться до невільників і слуг. І от тепер! Та ще й хто? Жануарія! Що ж це, кінець світа настав?!
— Маврикій!!! Де там Маврикій?! — загримів він на цілий дім і, відірвавши Жануарію від похресниці, шпурнув її в кут з такою силою, ніби вона була не людиною, а кошеням. — Забрати на конюшню!!! Бити до останнього віддиху!!!
І без того був страшно подражнений домашнім скандалом зі сватанням, а тепер не розпитував, як до того дійшло і хто завинив. Знав лишень одне: рабиня піднесла руку на властительку — і цей вчинок треба покарати так, щоб остерегти інших на ціле життя. Не має значення, що Анна-Марія сьогодні стягнула нещастя на їхній дім, — все ж пан є паном, раб — рабом — і цю засаду треба священно шанувати.
— На конюшню!!! На конюшню!!! — бушував старий фідальґо і так страшно тупав ногами, що аж підлога вгиналася.
— Обидвох треба би було післати на конюшню! — повним призирства голосом обізвався Антоніо і, ледве глянувши з обридженням на жалюгідну купу білих пошматованих білих коронок, які мали бути його тіткою, відійшов геть.
Слуги вхопили Жануарію й вивели її з кімнати. Але вона вже опам’яталася і аж тепер зрозуміла, що її чекає. І, як усього хвилину тому назад, з неї промовила кров рабині збунтованої, так тепер заговорила кров рабині переможеної.
— Милосердя!!! — заквилила вона, упираючись руками і ногами. — Милосердя! Каюся! Не буду більше! Доне Ґабрієлю, владико мій! Анно-Маріє, анголе солодкий! Мадріне, заступнице моя! Простіть, простіть! Змилосердіться наді мною!
Але ніхто не спішив ні з прощенням, ні з заступництвом, і слуги тягли її до виходу в двір. Там уже з’явився Маврикій. Нагай у його руках та злорадна усмішка на устах потроїли сили Жануарії. Вона напружила кожний мускул, зробила несподіваний, чисто гадючий, викрут, шарпнулася спочатку вперед, потім назад, і, вихопившись із рук спантеличених цим маневром слуг, кинулася в протилежний бік дому. Підсвідомо спішилася укритися або в каплиці, або у своїй давнішній кімнатці, але, порівнявшись із дверима кімнат Ебанів, вдарила в них грудьми, проскочила до середини й засунула засув.
Батько й сини саме складали свої речі, готуючись покинути дім, і немало здивувалися, побачивши розхрістану, напівбожевільну дівчину.
— Доне Себастьяне, рятуйте! — вихрипіла Жарі, снопом повалившись у ноги Себастьяна.
Дон Елеодоро, зайнятий іншими думками, потребував доброї хвилини часу перше, ніж міг здобутися на якесь слово.
— Це знову та сама рабиня? Що таке? Чого вона хоче? — не розуміючи нічого, спитався він.
— Мене хотять забити! — випалила Жарі й заридала.
— Хотять забити?! — перепитав здивовано дон Елеодоро. — Ну, то що ж ми порадимо?
— Доне Елеодоре, мій найшляхетніший батьку, — почав приголомшений Себастьян, догадуючись правди, — ця дівчина... Ця рабиня... Я люблю її і прошу вашого великодушного дозволу на те, щоб з нею одружитися...
Дон Елеодоро ослупіло видивився на сина.
— Що знову?! — спитав, кліпаючи очима. — Нічого не розумію!
У двері тим часом почали стукати й вимагати видачі Жануарії, а вона ще міцніше обняла коліна Себастьяна, благаючи захисту.
— Дозвольте, шляхетний батьку, — прийшов на допомогу Жібальдо, — я поясню коротко; Себастьян любить цю рабиню, і власне через неї...
— Та ви побожеволіли обидва, чи що?! — визвірився дон Елеодоро. — В цьому домі щойно зневажено нас, ображено наш рід, а ви торочите про якусь любов з рабинею! Встань! — крикнув до Жануарії. — Встань і забирайся звідси!
— О, сеньйоре, — пустивши Себастьяна, наставила благально до нього руки дівчина, — змилосердіться і заступіться! Мене ж мають бити батогами!
— І що ж я пораджу?! — у скрайній нетерпеливості і гострому роздратуванні потиснув плечима Елеодоро. — Мають бити, бо уважають за потрібне. А ми ж тут при чому? Проси своїх панів, а не нас...
— Доне... — почав Себастьян.
— Тихо! — увірвав його батько. — Ані слова більше! Відправ рабиню геть!
— Батьку! — зібравши всю свою відвагу, одчайдушно крикнув Себастьян і пригорнув Жануарію до себе. — Я її не видам! Я її заберу з собою!
— Що-о-о?! — витріщився Елеодоро. — Як це забереш з собою?! Хто тобі на це дозволить?!
— Я попрошу дона Ґабрієля... Я викуплю її... Або... або викраду, коли не дадуть по добрій волі! — викрикнув Себастьян з розпукою.
Елеодоро потемнів на обличчі, підійшов до Себастьяна, відіпхнув від нього дівчину і виразно, притискаючи кожне слово, заговорив:
— Мій сину, я скоріше заб’ю вас власними руками перше, ніж допущу до того, щоб ви вступали в якісь переговори з домом де Лара, або зійшли на стежку злодія й розбійника!
— Доне Елеодоро! — скипів і Себастьян. — Хоч сеньйор є моїм батьком, але прошу числитися зі словами!
— Доне Себастьяне, — тим самим тоном відповів і батько, — то я вас прошу числитися зі словами! Я називаю речі своїми іменами, і крадіж та розбій є лишень крадіжжю та розбоєм — нічим іншим! Хочете викрасти цю рабиню? То йдіть же вкрадіть у родини де Лара гаманець з грішми, коня, або мула...
— То інша річ!
— Ні, не інша, а та сама! Бо, чи гаманець, чи кінь, чи мул, чи раб — все має свого господаря, а право власности є священним! Нас щойно незаслужено образили в цьому домі, але, горе вам, сину мій, коли ви зробите вчинок, за який на нас кожний матиме право кинути каменем і сказати: «Це — злодії!» І, якщо вам дорога честь нашого роду, — ви зараз же відішлете рабиню геть!
Слова батька поцілили в найболючіше місце, і Себастьян закрив обличчя руками, зводячи сам із собою тяжку внутрішню боротьбу.
— Себастьяне, — приступив до нього брат і лагідно його обняв. — Себастьяне, мій малий, дорогий братіку! Наш батько має рацію... Ти знаєш, як я раніше думав, але тепер того не можна... Силою не возьмеш, а просити не смієш... Честь дорожча від любови і від життя... Ти мусиш скоритися, Себастьяне!
Себастьян глухо заричав і затрясся у безслізних риданнях. Потім відірвав руки від обличчя й повернувся до Жарі.
— Дівчинко моя кохана, — обізвався зламаним голосом, — моя маленька, солодка Жарі! Сили небесні проти нас... Я безсилий щось зробити... Коли б тебе могло врятувати моє життя — я віддав би його з радістю, але чести віддати не можу... Прости і прощай!
Жарі більше не просила і не говорила нічого. Стояла зігнута, з посірілим обличчям, з погаслим поглядом, ніби смертниця, й вже не протестувала, коли дон Елеодоро майже підняв її на руки, відчинив двері й видав Маврикієві...
Дорога по власній волі
У темній, збитій з грубих колод, коморі на купі зіпрілого сіна лежала майже нага Жануарія й скимліла, як бездомне цуценя. Збита батогом спина так боліла, так пекла, шо дівчина боялася навіть прикрити її блюзчиною, яку після екзекуції вкинули за нею до комори. На саму думку, що щось може торкнутися обшмаганих плечей, Жануарія здригалася й сціплювала зуби. Але, здається, що ще більше від спини боліло серце. Воно набрякло різними почуваннями й тепер готове було тріснути, мов назрілий боляк. Жаль, гнів і біль фізичний підкидали дівчину на сіні й примушували кусати власні руки, або товкти головою об землю. Часами вона попадала в непритомність від хвиль гарячої млости, що перекочувалися по її тілі, й тоді вона скиглила несвідомо. Коли ж приходила до пам’яти — голосила з подвійною силою вже свідомо.
— Як це сталося? — питала, не вірячи сама собі. — Як я не подумала над тим, що мене чекає? Чому не змовчала? Хіба вже раз доводилося змовчувати? Стерпіла б і на цей раз — і все було б добре! Велика біда, що та скажена сеньйоріта вдарила б, або посмикала б за коси! Та й до того не дійшло б, коли б я догадалася впасти на коліна, попросити, поплакати — і сеньйоріта напевне змилувалася б... Але навіть коли б і побила трохи — то що ж це є у порівнанні до батогів з рук Маврикія? І ганьби не було б стільки і тривоги за майбутнє... А біль? Ах, як же той Маврикій бив, як безжально бив! І напевне забив би, коли б не дона Ізабела...