І перед очима дівчини в якомусь червоному тумані виринають окремі моменти розправи і постаті знайомих людей. Ніхто її не оборонив, ніхто! Одинока лишень Сабія спробувала обстати знову. Може, була б і випросила трохи милосердя, коли б не той підлий раб Пірауна. Що він зробив? Силою забрав Сабію, що клячала перед Маврикієм, і крикнув голосно, щоб усі чули:
— Не проси за неї, Сабіє, — так їй і треба!
А потім, звертаючись до Маврикія, додав:
— Доклади но там їй ще трохи й від мене — може, вона порозумнішає...
І це батько так сказав, батько! Той самий батько, який, за словами отця Жоакіня, так дуже її любить! Гарна любов!
Ще найбільше серця проявила дона Ізабела: вона послала Барбару на конюшню й наказала припинити кару. Боялася гріха, що Жануарію справді можуть зашмагати на смерть... А хто ж у тому всьому найбільше завинив? Чи не сама «ніжна» мадриня? Не вона ж зробила для своєї укоханої сестрички подарунку з Жануарії? Спочатку пестила, ніжила, виховувала, а потім подарувала, ніби качку, годовану на заріз. Ух, лицемірна, сльозлива відьма!
І врешті Себастьян... Пірауна добре казав, що йому не можна вірити. Він — чужий. Він належить до таких, як дон Ґабрієль, дона Ізабела, чи Анна-Марія, — до ворогів! Чому справді не викупив її? Не треба було навіть викрадати, чи брати силою, — дон Ґабрієль напевне був би з радістю віддав її, щоб бодай трохи згладити сьогоднішній вибрик Анни-Марії. І сеньоріта на цей раз не посміла б перечити, ні! Змовчала б і погодилася б. Змусили б її до того! Але Себастьян не схотів просити, бо це принизило б його гідність, відібрало б йому честь... Рабиня ж не має ні гідности, ні чести, і її може шмагати на конюшні до крови такий собі Маврикій. За рабиню навіть не випадає вступитися, бо це ж «зухвальство», бо «того ж не випадає робити», — як колись казав він там, при першій зустрічі; бо, зрештою, «чи гаманець, чи кінь, чи мул, чи раб — усе має свого господаря, а права власности є священними», — як сказав його батько. Так, усе має свого господаря, і все трактується однаково: гаманець, кінь, мул і раб. Але, наприклад, Анна-Марія — це зовсім інша річ! Вона не має свого господаря, і її не то що можна, але треба би було боронити, згідно з засадами лицарської чести. Авжеж!
— Всі ви однакові! — стогнала пристрасно дівчина й заливалася безсилими сльозами. — Всі! Вирізати вас, винищити, випалити, щоб і сліду не лишилося! О, коли б я лишень мала силу!
... Сонце вже давно похилилося з полудня, і тепер його проміння, мов пальці школяра по рядках букваря, пробиваючися крізь щілини комори, поволі повзли по земляній долівці з одного кінця в другий. А про Жануарію забули, лишивши її в голоді й спразі, хоч в інших випадках караним рабам все приносили їжу й питво. Але її поступок зарахований до зовсім виїмкових і тому виїмково гостро карається.
Але і це ще не кінець. Що буде далі з нею?
Дівчина жахалася цього питання, стискала голову руками й глухо ридала, облизуючи сльози, що стікали по спалених спрагою устах.
І лишень тоді, коли тоненькі смуги світла посіріли й почали спинатися по стінах угору, хтось задзвонив ключами, відмикаючи колодку.
Жануарія відвернулася до стіни з наміром не обзиватися й не приймати їжі, однак, відразу змінила свою постанову, коли почула за плечима скорботний голос отця Жоакіня:
— Слава Ісусу Христу!
— Ви, падре?! — схопилася дівчина, прикриваючи свою наготу блюзчиною.
— Я, дитино... Щойно вернувся й довідався про все... Ох, Боже, Боже! Як на гріх, мусів ще за світанку виїхати, а то б не допустив до того всього, що тут сталося...
М’який голос священика додав свіжого жалю, й дівчина, знову відвернувшись до стіни, заплакала.
Побачивши скривавлену спину Жануарії, фрей Жоакінь аж зойкнув:
— Дитино, дитино, що з тобою зробили! Наша Пані Найсвятіша, який же той Маврикій немилосердний! Пильний з нього слуга — нема що казати! Оповідали мені люди, як він старався, але я не вірив... Поговорю я з ним, гарно поговорю! Добре ж, що я хоч масть узяв з собою... Ось зараз прикладемо, перев’яжемо — і буде тобі легше...
І, приговорюючи та бідкаючись, отець Жоакінь почав витягати з бездонних кишень своєї реверенди* кукурудзяні балабушки, печене м’ясо, банани, помаранчі, звої чистого полотна, слоїчок з мастю і на кінець — досить велику тикву з водою. Помимо болю й жалю, Жануарія не могла не всміхнутися, дивуючись, як це все могло у нього зміститися.
А фрей Жоакінь присів собі на ковбику*, розстелив на колінах білу хустину, густо намастив її принесеними ліками й обережно приложив до скривавленої спини дівчини. Жарі засичала й затряслася з болю.
— Нічого, дитино, нічого... — зацитькував священик. — То лишень хвилинка... Ось тут маєш бандажі... Обв’яжися гарно — і можеш одягнутися. Вже не буде тебе одежа разити...
Подавши бандажі, священик відійшов до дверей і відвернувся, щоб дати можливість дівчині привести себе в порядок. А, коли вже Жарі одягнулася, заходився її годувати й напувати. Робив це так дбайливо і так ласкаво, як мати робить з малою хворою дитиною, і Жарі, переможена цією добротою, покірно ковтала все, разом зі своїми сльозами. Була справді голодна і спрагла, а ще більше жадібна на ласкаве слово, яке було в цю хвилину не менше потрібне для зболілого серця, як і масть для спини.
Нарешті, голод і спрага були заспокоєні, біль спини вщух, присутність доброзичливої людини піднесла духа — і Жарі підбадьорилася.
— Що ж там, падре? — спитала. — Дуже злі на мене?
— Ох, Жарі, краще не питай! — глибоко зітхнув священик. — Сама повинна догадуватися...
— А в домі як?
— В домі, як по похороні: дона Ізабела хвора, до Анни-Марії кликали знахарку, панство Ебани, дуже ображені, покинули дім і перейшли на корабель, дон Ґабрієль ходить похмурий і ні до кого не обзивається, дон Антоніо виїхав кудись верхи і сказав, що не повернеться доти, доки Анна-Марія не виїде з Паранаґви, а в Паранаґві повно поголосок, пльоток і злих речей. Погано, доню, дуже погано...
— А що думають робити зі мною, падре не знає?
— Покищо, не знаю... А ти чого хотіла б? Може я якось замовлю при нагоді слово...
— Ет, чого я хотіла б! — спохмурніла Жарі й зморщила чоло. — Я б найохотніше вирізала б усіх, а тоді підпалила б цю прокляту Паранаґву і пустила б усе з димом...
— Жарі! — жахнувся фрей Жоакінь. — Як ти можеш таке говорити?!
Дівчина злосливо усміхнулася:
— Падре мене питався, чого б я хотіла, — я й сказала правду. Але то лишень пусте говорення, хай падре не лякається. А от що падре обіцяє замовити за мене слово — за це я дуже дякую. Прошу там переказати, що я дуже каюся, що сама не знала, що роблю, і що більше ніколи на таке не зважуся... Ну, і... падре вже знає сам, що там треба казати, щоб моїх панів якось уласкавити...
Священик німо дивився на дівчину, і в його очах виступали страх і здивовання, немов би бачив перед собою невиданого досі, бридкого хижого звіря.
— Як це просто у тебе йде в парі! — обізвався тихо, похитуючи головою. — Або різати й палити, або лицемірно плазувати, благаючи ласки...
— Що ж, отче, — цинічно здвигнула плечима Жарі, — це — рабська доля...
— Поправлю тебе: це ознака найгіршого раба.
— Падре хоче сказати, що я належу до найгірших рабів?
— Ти сама це кажеш, дівчино.
— А є й кращі раби?
— Та вже ж...
— Яка ж між ними різниця?
— Різниця та, що звичайний раб просто терпить мовчки, а гірший раб спочатку упідлюється й плазує, а потім, коли йому не поведеться, — ріже й палить.
— Отже, ліпше терпіти мовчки? — зійшла на іронію Жарі.