— Так, — спокійно потвердив отець Жоакінь, — ліпше вже терпіти мовчки, а ще ліпше — взагалі не признавати себе рабом!
— Отакої! — хмикнула Жарі. — А як же раб може відпертися від рабства, коли він є таки рабом?
— Ми говоримо про різні речі, доню, — тихо став пояснювати священик: — ти говориш про рабство тіла, а я — про рабство душі. Пам’ятай, що можна, народившись у рабстві, духом бути найвільнішою людиною, і, навпаки, можна, народившись правно і тілесно вільним, бути по суті найбільшим рабом у дусі...
Жарі здригнулася і зі страхом видивилася на співрозмовника. Чи не дивно: священик-християнин і поганка ворожка Квевезу казали те саме, майже тими самими словами! А фрей Жоакінь, заглиблений у власні думки продовжував:
— Колись я казав тобі, що, хто служить рабству, — сам стає рабом, а тепер скажу тобі ще: хто ненавидить рабство цілою своєю душею, хто любить і цінить свободу — той є вільною людиною, дарма, що на руках у нього можуть бути найважчі кайдани...
Дівчина нетерпеливо стріпнулася.
— Чудні речі говорить падре! — нервово почала вона. — От мій батько у той самий день, коли приїхали Ебани, перестрів мене увечері й намовляв до втечі, казав, що більше не може терпіти рабства, що він хоче волі... А дон Ґабрієль у той день, коли приїхала сеньйоріта, навпаки, повчав, що нема вільних. Казав, що він сам є рабом короля, а навіть королі є рабами Бога. З того виходить, що мій батько — вільний, а дон Ґабрієль — раб.
— Що ж, коли він сам до того признається... — почав священик.
Але Жарі не дала йому скінчити.
— Признається, чи ні, але я волію сто разів бути такою «рабинею», як дон Ґабрієль, ніж такою «вільною», як Пірауна! — різко підсумувала вона і, спершись на лікоть, насуплена й сердита, задивилася крізь відхилені двері надвір.
Священик зупинив на ній докірливий погляд і сумно похитав головою.
— Знаю, знаю! — сказав тихо. — Я це добре знаю, що ти того хочеш, але тому ти не є ні такою, як твій батько, і не будеш такою, як дон Ґабрієль. Дон Ґабрієль, правда, слухатиметься короля, але так довго, поки накази короля йтимуть на користь державі. Коли ж від тих наказів почнеться шкода — дон Ґабрієль приєднається до тих, які проти короля виступлять, як це вже раз було. Не рівняйся до дона Ґабрієля, дівчино, бо дон Ґабрієль — це державний чоловік, а ти — рабиня. Він є патріотом, а ти — зрадниця рідної землі. Він, правда, відірвався вже душею від батьківщини своїх предків, але той притаманний кожній здоровій душі сентимент, що зветься патріотизмом, він переніс на землю, на якій народився й виріс, а для тебе це почуття зовсім чуже й незнане. Дон Ґабрієль є рабовласником, одначе, раби його — люди чужі йому по крови і по расі, а ти б тримала в рабстві своїх рідних братів і сестер. Дон Ґабрієль перший поклав би своє життя, коли б рабство й поневолення почало загрожувати його землі й його народові, а ти для власної вигоди сама приклала б до того руку. Дон Ґабрієль кожного разу каже з гордістю: «Я є бразилійцем!», а ти скоріше признаєшся до того, що є рабинею, ніж би мала признатися, що ти є індіянкою. Ти не маєш народности, ти — рослина без кореня, ти є справжня рабиня, і тому тобі не рівнятися до дона Ґабрієля!
Почавши свою мову зовсім тихо, священик скінчив її з запалом, бо йому почало видаватися, що він промовляє до сотень індіянських племен, найпритаманніші риси яких знайшли своє втілення в ось цій молодій рабині, що лежала перед ним на купі зіпрілого сіна. І коли почав складати назад до кишень непотрібні вже речі, руки у нього помітно тремтіли.
— Я також, подібно до дона Ґабрієля, можу сказати, що є бразилійкою, але від того по суті нічого не зміниться... — поворухнувшись, обізвалася дівчина.
— Від того, що ти будеш говорити, Жарі, дійсно нічого не зміниться! — гамуючи хвильовання, відповів фрей Жоакінь. — Зміна викликається не говоренням, а чином, що випливає з сили внутрішнього почуття. Назвавши себе бразілійкою, докажеш тільки, що того внутрішнього почуття ти не маєш, а тому не маєш і підстав для чину. Але про це шкода з тобою говорити...
Дівчина бачила, що священик тратить терпеливість і збирається йти.
— А як же я мала би себе назвати, коли б у мене було оте «внутрішнє почуття»? — спитала вона, щоб ще якось продовжити розмову.
— Індіянкою, чи ґваранкою, але ні в якому разі не бразилійкою! — пояснив отець Жоакінь. — «Бразилія» — це назва, накинута вашій землі чужинцями. Приймати її — значить зрікатися власної назви, а з тим — і власного обличчя.
— То падре уважає, що, коли б я назвала себе індіянкою, чи ґваранкою, було б уже все добре? — грала далі словами Жарі.
Священик випростався, став проти неї й дуже поважно відповів:
— Коли б ти, Жарі, й тисячі тобі подібних не просто назвали себе, а глибоко усвідомили собі, хто вони є, — це перерішило б зовсім долю вашого краю, вашого народу і таких, як ти, зокрема. Але, власне, все нещастя в тому, що ні ти, ні більшість індіян того не усвідомлюють.
— А що було б, коли б усвідомили?
— Що було б? — гостро подивився священик на дівчину й ще гостріше відповів: — Тоді більше не було б рабства!
— Он як! — кинулася Жануарія злякано. — Падре також натякає на розправу з рабовласниками?! А чому ж тоді падре так злякався, коли я сказала, що їх треба вирізати і випалити? Чому ж падре проповідує рабам покору й терпеливість? Як це погодити?
— Як погодити? — луною відповів священик. — Просто: рабам я все раджу покору й терпеливість, бо рабські бунти приносять лишень лихо. Раб є рабом: він сліпий, дурний і жорстокий. У своїх вчинках він не керується добром, а злом. Раб хоче тільки помсти — і більше нічого, його бунт тільки руйнуючий, і ніколи не будуючий. Вдасться йому розплата — він радіє. Не вдасться — він кається, плазує, благає прощення й упідлюється ще більше. По-рабськи радіє в першому випадку, по-рабськи кається в другому, а все ж лишається рабом. Поза самим собою, він нічого не бачить, і тому запалу у нього стільки, скільки вогню з соломи. Пориваючись на бунт, він не питає себе, чи в нього стане сил витримати до кінця, і не важить, чи його вчинок вийде на користь загалу, — це йому байдужісінько. І у висліді — гріх і ще більше нещастя. Боротьба — це не рабське діло, це — діло людей, вільних духом, які знають, чого хотять і які керуються засадами добра. А раб уже хай ліпше терпить мовчки.
— А коли терпець увірветься?
— Тоді людина перестає бути рабом! — відтяв священик.
Жарі зробила над собою зусилля і розсміялася штучним сміхом:
— Ха-ха! Ось мені сьогодні терпець увірвався, але я щось ані трохи не стала менше рабинею. Скоріше навпаки...
— Підтверджуєш тільки те, що я сказав, дівчино: терпець тобі увірвався, але на дуже короткий час, як це буває в кожному випадку рабського бунту. Чи ти себе спитала, для чого кинулася в бійку? Ні! Просто хотіла помститися. А тепер? Чи не хочеш благати ласки у панів? Вибухнула у тобі на мить рабська злість і пиха, але справжньої гідности ти не маєш, як і взагалі її раб не має.
Розмова була прикрою, але дівчина все ж підтримувала її, бажаючи в словах вилити бодай частину гіркоти та злости, що скопичилися в душі.
— Куди вже нам, рабам, мати гідність! — знову зійшла вона на їдкий, навіть цинічний тон. — Рабам і пихи не можна мати...
— Рабам духа, скажи.
— Ні, всяким...
— Неправда! Коли Ірука з п’ятьма іншими втік від пана Солано і їх піймали, пам’ятаєш, як було? Ті п’ятеро відразу покаялися і звернули вину на Іруку, запевняючи, що то він їх підмовив. Каялися і кричали несвоїми голосами під батогами, прохаючи милосердя. А Ірука не писнув навіть тоді, коли його розпеченим залізом таврували. Не відпирався від вини, не оправдувався, і на кінець, коли його спитали, чи він уже втратив охоту до втечі, відповів: «Ні, тепер більше, ніж коли, хочу волі!» От і маєш доказ, що на шістьох рабів п’ять було рабами, а один — вільний. І чим скінчилося? Ти думаєш, що Ірука справді втік так, що Солано не знав? Ні, Солано сам наказав так зробити, щоб уможливити нескореному рабові втечу.
— Як?! — здивувалася Жарі. — Солано сам уможливив йому втечу?!
— А що ж мав робити? Забити на смерть не зважився, бо і мене боявся, і людей, і Бога. Тримати Іруку далі було і некорисно і небезпечно, бо Ірука відмовив послух і міг своїм прикладом заразити інших. То ж Солано вирішив потиху його відпустити. Звичайно, про це ні сам Ірука, ні інші раби нічого не знали, але погоню Солано скерував зовсім не туди, куди пішов утікач, і скоро припинив усякі розшуки... Бачиш, перед нескореним духом батіг і кайдани виявилися безсилими...