Отець Жоакінь замовк, задумалася й Жарі. По якомусь часі обізвалася обережно:
— Чи й мені часом не спробувати тікати?
Священик потиснув плечима й зітхнув:
— Навіщо ж тобі тікати? Куди будеш тікати? В ліс? А в лісі життя не для тебе. Для незвичної людини в лісі багато труднощів, багато небезпек і непевностей. Щоб тікати в ліс, треба любити свободу понад всі вигоди, понад ситість, понад власне життя. Для тебе ж свобода — порожній звук. Ти її розумієш по-своєму і не ціниш належно. Та й то сказати: а що буде, коли тебе піймають? Знаєш, що тебе чекає? Напевне щось гірше від сьогоднішнього, а ти вже й сьогодні згідна була ноги Маврикієві цілувати, щоб уникнути тілесного болю. Ні, Жарі, втеча не для тебе...
— Справді, втеча до лісу — не для мене... — по надумі згодилася Жарі, й тут її раптом огорнула розпучлива злість: — Ах, коли б тільки було в моїх силах! Я б таки зробила так, як бажаю: підпалила б добра усіх де Лара, фон Бартів, Пенедів та Узедів, витолочила б їхні плянтації, розігнала б їхню худобу і їхніх рабів!
— І чого б досягла?
— Зрівняла б усіх, щоб не було ні раба, ні пана, ні бідного, ні багатого...
— Нічого б ти не зрівняла, дівчино! — суворо увірвав священик. — Відколи світ світом стоїть і буде стояти, люди рівні не були й не будуть! Один є сильний, другий — слабий, один працьовитий, другий — лінивий, один ощадний, другий — марнотравний, один мудрий, другий — дурний. І як же усіх порівняти? У багатого можна відібрати його маєток і зробити його на якийсь час бідним, але не на довго: він закачає рукави й візьметься до роботи. А ледар, забравши чуже багатство, скоро його розтринькає і знову буде злидарем. Так було би з Пенедами й Узедами: ти б могла їх зруйнувати, але цим самим ти б зробила їх ще жадібнішими і більше небезпечнішими. Сама знаєш, що хижий звір тим страшніший, чим він голодніший...
— О, падре! — стріпнула головою Жарі й злорадно усміхнулася. — І найхижішому та найстрашнішому звіреві можна обламати зуби... Отак би загнати до сензалів усіх наших рабовласників і примусити їх працювати на теперішніх своїх невільників!
— Атож, атож! — саркастично кивнув головою фрей Жоакінь. — Змінити рабство рабством, несправедливість несправедливістю, гріх гріхом, розумніших і спритніших взяти під ноги, дурніших і безрадніших поставити горою — і все буде добре, чи не так? От лишень біда, що розумніших і спритніших є мало, а дурних і безрадних — багато, так що перші на других не зароблять... Ех, Жарі, Жарі! Стали тобі рабовласники сіллю в оці, бо не допустили до свого кола. Хочеш і ти бути такою, як вони, а, не вдається, — ну й дишеш на них вогнем. По-рабськи думаєш, по-рабськи відчуваєш, по-рабськи хочеш і мститися. В безсилих мріях шукаєш насолоди, тільки ж нема нікого, хто б поміг тобі ці мрії здійснити, а тому вони так і залишаться безсилою ненавистю.
— О, падре! — заграла нервовими ніздрями Жарі, все більше розпалюючись злобою. — Та «безсила ненависть» могла би бути страшною силою, коли б лишень усі невільники стали разом!
— Коли б же! Але вони не стануть. А, коли б навіть і стали, то їх би здушили спільними силами всі білі, починаючи від найбільшого багача, вкупі з останнім волоцюгою, що живе під голим небом і спить на прибережному піску! А на додаток, коли б цих сил показалося замало — покликали б на допомогу ще й вільні індіянські племена, що все тримають руку з білими. Хіба вже раз так було?
Дівчина мусіла признати рацію священикові й в душі відчувала себе розбитою тими доказами, яких не можна було заперечити. Вона похнюпилася і промовила безнадійно:
— Бачу, що й падре не може подати ліку на це нещастя, а я раніше думала, що падре, такий розумний, все може щось порадити. Виходить — неправда. Падре сам признає, що, відколи світ світом, все будуть бідні й багаті, раби й пани, всесильні й безправні. На додаток повчає, що з тими багатими рабовласниками не можна розправлятися. Де ж вихід?
— Не розумієш мене, Жарі, — поспішив з відповіддю -священик, — і дивишся на речі не з того боку! Я кажу, що рівности між людьми не було і не буде, але зовсім не кажу, що мусять бути раби й безправні. Треба змагати до того, щоб не було бідних, не було рабів, не було безправних. Що ж до багатих — то, чим більше їх є в державі — тим для держави краще. Злидарі, нездари й лінюхи — це нещастя для народу! Повчаю я також, що з рабовласниками не можна розправлятися, себто, не треба їх ні різати, ні руйнувати — хай собі живуть. Доплив чужих народів до тієї, чи іншої країни, особливо такої багатої й великої, як Бразилія, — це збагачення країни, це — її розвиток, її майбутнє, але тільки тоді, коли чужинці прибувають, як гості, й відразу скоряються законам місцевого народу. Тут чужинці прийшли, як завойовники і, не заставши ніяких законів, ніяких порядків, — диктують свої. Коли б індіянські племена до цього часу були зорганізовані в державу — чужинці поводилися б інакше, і місцеве населення не попало б у рабство. Це — раз. Далі: ти все говориш про рабів і рабовласників, про бідних і багатих, і зле говориш. Річ не в тому! Річ в тому, що з-за океану прийшов ворог і, користаючи з беззаконня і з безгосподарности краю, присвоїв собі вашу землю і підбив нарід. Білі люди, що прибули сюди, тримаються всі разом, не питаючи, хто багатий, а хто — бідний, хто сильний, а хто слабший, — вони йдуть спільно. А індіяни? Племена поділені між собою, ворогують, б’ються, ріжуться, стають по боці то одного, то другого ворога і з ним на спілку нищать своїх же. Сила ворога у вашій слабості й розсвареності. І тут нема що говорити про бідних і багатих, про рабів і рабовласників, — тут треба говорити лишень про переможців і переможених! Бідний, чи багатий еспанець, чи португалець є тут переможцем, а навіть найбагатший індіянин є переможеним — і все. Найбідніший португалець є ближчим найбагатшому, ніж такому самому бідному індіянинові. Ти є індіянкою і також належиш до переможених. Не має значення, що якийсь час ти того не відчувала, як не має значення й те, що існують ще тисячні так звані «вільні» племена, які перебувають у позірній приязні з білими. Раніше, чи пізніше прийде час, коли покажеться, що між переможцем і переможеним ні рівности, ні приязні не може бути. Ще в третьому і в четвертому поколінні це шило вилазить з мішка. Дивись, на що вже Ебано-Перейри великі пани й багачі, а сьогодні Анна-Марія не бризнула їм в очі їхнім походженням?
— Зі злости й заздрости! — неохоче бовкнула Жарі.
— Не має значення причина, але таких речей не забувається! Призирство до переможеного триває так довго, поки переможений не змиє з себе ганьби поразки. Підлещування і примазування до переможця прикривають тимчасово ту погорду, але одночасно й поглиблюють її, і не поборять ніколи! Тепер дивись на себе: ти гарна, молода, розумна й добре вихована. Могла б дістати від родини де Лара велике віно й одружитися з білим. Але навіть і тоді, коли б твій чоловік був сам голим і босим, коли б він був останнім покидьком у своїх, — ти б почувала себе завжди чимсь нижчим від нього, а твої нащадки соромились би тебе так, як соромляться Ебани своєї матері, чи баби, та всіми силами старалися б доказати, що вони «бразилійці»...
Жарі слухала мовчки і не протестувала. Думала над тим, що почула, і знаходила до нього потвердження хоч би у своїх взаєминах з Себастьяном: хіба ж при всій любові не дивився на неї згори, не казав їй «ти», у той час, коли вона не важилась йому сказати інакше, як «шляхетний сеньйоре», або «доне Себастьяне»? Хіба ж освідчувався так, як освідчувався б, наприклад, Анні-Марії? А та його ганебна пропозиція даху, хліба і серця?
— Ти питалася мене, чи я можу чимсь порадити? — вів далі отець Жоакінь. — Тобі одній якось порадити можна скоро і легко, але від цього нічого не зміниться. Ти можеш уласкавити своїх панів, можеш вийти на волю, можеш втекти в ліс, чи, нарешті, як хочеш, вирізати родину де Лара і спалити Паранаґву. Це все можна. Деякі індіянські племена доказують більшого: плюндрують і нищать цілі міста, тримають у страсі широкі околиці, або розбивають вщерть великі бандейри... Але що з того всього, коли всі ці дії не мають дальше окресленої ціли? Наскочити, побити, попалити і сховатися. Ворог залиже рани і стає ще грізнішим, як був, а ваша земля і ваш нарід і далі лишаються підбитими. Хто думає про те, щоб об’єднаними силами скинути чужу кормигу* й стати самим господарями краю? Ніхто! Сотні племен вибирають приятелів то між еспанцями, то між португальцями, то між французами, то між голляндцями, але мало хто розуміє, що найкращий білий є в сто разів небезпечніший, ніж найгірший серед своїх. Тому, коли питаєш мене поради, я тобі відповім: є вихід, але дуже довгий і тяжкий. Керуватися до нього треба не злобою до переможця, а любов’ю до свого народу і до своєї батьківщини. Вся решта випливе з цієї засади сама собою. Коли ж тієї любови нема — не зробите нічого, і не варто нічого починати. Можна вирізати, чи вигнати білих. Але для чого? Щоб потім різатися між собою? Брак цієї єдности і цієї любови є коренем усього вашого лиха. Тому ви в переважній більшості, або кожний дбаєте виключно про свої інтереси і свою безпеку, або, — ще гірше, — шукаєте тепленького місця при боці ворога, надіючись, що в його ласці якось вдасться виминути спільного лиха з одноплеменниками. Ви робите так, як той мудрий бичок. Знаєш цю казку? Ні? Отже, послухай: