— Я прийшов до тебе, Жаїро... Я чув, як ти просила пити... Я не спав і плакав увесь час... Сабія також... Приніс тобі пиття і цілющі ліки на спину...
Голос його був уриваний, тремтливий, ніяковий і такий ніжний, що все розчарований, яке щойно пережила Жарі, змінилося у подвійну подяку до батька. Виявляється, що він одинокий пам’ятав про неї, одинокий прийшов з допомогою!
— Тату!!! — вибухнула дівчина нестримним плачем і припала до батькових грудей. — О, мій тату! Мій дорогий, вірний тату!
— Донечко моя! Моя Жаїро, моя таїра, моя кров! Ти сказала «тату»?! Повтори мені ще раз це слово — я ж так довго-довго чекав на нього!
— Тату, тату, тату, мій коханий тату!
— Досить, дитино, досить! Я ще не звик, серце може тріснути з радости. Досить! Чому не п’єш? Ти ж просила пити... Пий... Тут вода з соком гірких помаранч і цілющими зелами... Сабія приготувала... Сабія вміє готувати всякі ліки, ліпші, ніж всі місцеві знахарки...
Жануарії не треба було двічі припрошувати, і вона, напомацки відіткавши тикву, присмокталася до неї, як п’явка. Питво було справді смачне, приємне і холодне, і чи то тому, що дійсно мало в собі потужну лічничу силу, чи тому, що Жарі була така спрагла, але, здавалося, що разом з ним в організм вступало саме здоров’я й сила.
Пірауна сидів поруч, стиха хихотів і шептав щось дуже радісне. Потім, коли Жануарія відставила тикву, сказав:
— А тут ліки на рани... Сабія зробила масть... О, вона і це вміє... Чекай... Це — блюзка. Ізабела подарувала її колись Сабії... Така гарна червона блюзка, м’яка, ніби пелюстки квітів... Сабія намочила її в масть... Одягни на себе — побачиш, як поможе! Я сам тобі одягну, я сам...
Боляче було, поки в темноті Пірауна повідривав усі присохлі бандажі й натягнув на Жарі звогчену ліками блюзку. Але, коли вона тільки прилягла до палаючих ран, — дівчина мов на світ народилася. Майже фізично відчувала, як біль і жар почали переходити зі спини в одягнену блюзку і по хвилині зникли зовсім.
— Так... Так, моя таїро... — приговорював щасливий Пірауна. — Правда, що тобі вже краще? От, і добре... От, і добре... Тепер скажи, що я маю зробити для тебе? Я зроблю все, що хочеш! Кажи, наказуй!
— Забери мене звідси, тату! — пристрасно вишептала Жарі й, намацавши у темноті батька, повисла у нього на шиї.
— Забрати?! — не вірить сам собі Пірауна. — Куди забрати?
— Забери геть звідси! В ліс! На волю! Я піду, куди хочеш!
Пірауна раптом відірвав від себе доньку й схопився на ноги.
— Уга-га-га-гей-гей-гей! Уга-га-га-гей-гей-гей! — заскакав він з радости, але не кричав, лиш шепотів свій клич, вкладаючи на цей раз всю силу не в голос, а в наснагу, і дивно було, як це від неї не спалахнули соломою грубі колоди комори. — Уга-га-га-гей-гей-гей!
Не знав, що робити зі собою від щастя. Стрибав, падав на землю і знову стрибав. Потім схаменувся, сів біля доньки і зашептав їй у вухо:
— Так, Жаїро, ми підемо на волю! Ти побачиш, скільки щастя на волі! На волі будеш радіти кожному сходові сонця, бо день на волі — це радість. Не так, як тут, де чоловік хоче найдовшої ночі, щоб не йти на осоружну працю. На волі — скрізь радість: день — радість, сонце — радість, їжа — радість, праця — радість і ніч — також радість! О, Жаїро, ти не знаєш, що таке воля! Будеш робити те, що тобі миле, будеш відпочивати, коли схочеш, будеш хлюпатися в ріці, чи вигріватися на сонці, чи сидіти в холодку — як схочеш! Нікому не будеш услуговувати, ніхто тебе не посміє пальцем торкнути, бо в племені люблять дітей, пестять їх, і вдарити дитину — це злочин. А не так, як тебе сьогодні... О, Жаїро, ти побачиш, яке то щастя, яка то розкіш — воля! Побачиш! Тепер чекай, я піду...
— Куди підеш?! — злякалася дівчина.
— Сказати Сабії збиратися в дорогу.
— Вже?! Зараз?!
— Так, уже, зараз! Уга-га-га-гей-гей-гей!
— Я боюся, тату!
.— Чого боїшся?
— Нас можуть упіймати.
— Не бійся нічого. Зараз буде дощ і буря. Всі сплять. Васко сторожує, але він спить найміцніше. Хе-хе-хе!
— Боюся! — уперто повторила Жарі. — За тобою ж напевне слідкують...
— Ніхто не слідкує! — переможно вишептав Пірауна. — Всі думають, що я на тебе злий за сеньйоріту. А я навмисне так Маврикієві сказав...
— То ти хитрував?
— Та трохи хитрував, а трохи й насправді... Був злий на тебе, Жаїро, що ти не хотіла тікати... Не затримуй мене, я мушу спішити. Тепер найкращий час...
— Тату...
— Тихо! Я йду по твої речі.
— Лиши їх!
— Ні!
І Пірауна, як вліз, так безшумно виліз назад, і щез, як привид.
Залишившись сама, Жарі боялася поворухнутися, хоч їй хотілося стрибати й кричати від радости: «Воля, воля!»- Вона не потребуватиме більше нічим журитися, не потребуватиме думати над майбутнім! Не залежатиме ні від кого, не боятиметься насмішок рабів, не трястиметься перед батогами Маврикія, позбудеться страху, що її продадуть іншому власникові, або заженуть у сензал на найгіршу роботу! Чи ж це можливе? Як то казав Пірауна: радіти кожному сходові сонця, робити те, що забажається, відпочивати, вигріватися, хлюпатися в ріці! Чи ж не розкіш?
Коли б лишень Пірауна скоріше вернувся, коли б його не піймали! Ах, і навіщо він ще надумав лізти по її речі?! Дім же замикається на ніч, то як влізе? Наробить шелесту, побудить службу... Боже, Боже, не допусти до того!
І Жануарії пригадуються раптом слова отця Жоакіня: «А що буде, як втеча не вдасться? Знаєш, що тоді тебе чекає?» Від того дівчині стає так страшно, що вона забивається в сам кут і, помимо темені, закриває очі руками. Здається їй, що Пірауну вже викрили, що до комори біжать люди на чолі з Маврикієм, який тримає в руках батіг і масно усміхається.
— Ні, ні! — скрикує Жарі й наставляє перед уявною небезпекою руки. — Я не хотіла зовсім тікати! Пірауна мене підмовляв, дивіться, навіть влазив сюди, але я відмовилася! Я сказала, що лишуся тут, що найщирішою службою, найбільшою покорою старатимусь згладити сьогоднішній свій злочин! Я невинна!
Примари щезли, але на тілі дівчини виступив холодний піт. Думка поганяла думку, й мозок напружено працював у тому напрямі, що й справді може бути, коли Пірауну піймають? Врешті, прийшла до висновку, що нічого гіршого не станеться. Краще буде, правда, коли втеча вдасться. Коли ж би Пірауну піймали, то й тоді її положення поправиться: зможе доказувати, що не збиралася тікати, уважаючи себе власністю сеньйоріти Анни-Марії. Такою самою власністю, як гаманець, кінь, чи мул...
— А що буде, коли нас піймають усіх? — виринуло нове питання. — Не самого Пірауну, а всіх? Тоді як виправдуватися?
І знову жах поліз попід волоссям, поставивши його дротом. Але Жарі вже не мала часу більше роздумувати, бо ось колода поворушилася і в ній почувся шепіт:
— Ходи, доню. Вже все готове...
— Пірауно, я боюся!
— Не бійся нічого, дурненька. Все сприяє нам: темно, хмарно, насувається буря. Треба лишень вихопитися з пристані перед грозою.
— Тікаємо морем?
— Морем. Човен готовий. Спішися!
Вони знали місто, як власну хату, знали все про кожну будову, про її власника і його рабів та слуг. А це було дуже важно, бо ж треба було оминути сторожу, передбачити всі небезпеки, не наткнутися на собак, не вийти на непевне місце. І Жарі, тримаючись батькової руки, сунулася за ним, як тінь, а Пірауна слухав, пробивав темінь гострими очима і нюшив на всі сторони. О, він був спритним і надійним провідником! Він і за двадцять років рабства не забув наук лісу, і тепер всі вони служили його намірам. Пірауна не йшов насліпо — він заздалегідь обміркував і вибрав найпевнішу дорогу, хоч інший на його місці певно пішов би не так. Але Жарі знала, що батько поведе добре, тож слухалася його кожним рухом свого тіла і не питала ані слова. Коли він приспішував кроку — приспішувала й вона, коли він схилявся і причаювався — вона робила те саме, коли він ліз через огорожі, або перескакував рови — вона також лізла і перескакувала.
Море було близенько — праворуч, але Пірауна знав, що на пристані стоїть варта, і з місця пішов у протилежний бік. Там лежала господа Пенеди, а в нього були славні на всі околиці чуйні собаки — і на цей раз утікачі повернули знову праворуч. Дали гака рівно на стільки, на скільки можна було, щоб прослизнути поміж собаками Пенеди і сторожею біля прибережних магазинів, а тоді ще раз звернули ліворуч — далі від моря. І все посувалися на захід, рівнобіжно з берегом.