— Слухайте ж далі, — продовжував оповідач. — 3 Ріо падре Таньо поїхав до Сантосу і там зробив те саме...
— Дивіться на нього! — здивувався Пенеда.
— Уперта бестія! — вихопилося з відтінком захоплення в Масієла Базана, але він пригадав собі присутність священика і зараз же затулив уста долонею.
— Гарно! — гірко зітхнув де Лара. — Отже в подяку за всі труди, за кров і самопосвяту для інтересів батьківщини маємо екскомунікацію? Гарно!
Ебано Перейра, видимо, тішився тим враженням, яке викликали його слова і на хвилину замовк. Потім заговорив знову:
— Не є так зле, ні, друзі мої. Населення Сантосу зуміло- оборонити себе проти такої несправедливости. Люди обложили колегію єзуїтів і загрозили смертю вікарієві, коли він не відкличе екскомунікації.
— Оце так! Оце по-моєму! — крикнув Пенеда. — І що? Відкликав?
— Ні, не відкликав, — відповів Ебано. — Але це привело до того, що люди розгромили колегію, вигнали дев'ятьох єзуїтів геть, а тоді вдалися до інших чернечих орденів. Справа стала зовсім небезпечною, і нарешті екскомунікацію таки відкликано. В Сантосі тепер, як у пустелі; весь клер розбігся і провінція лишилася без духовної опіки, але це скоро наладнається...
— А той падре Таньо? — спитав Крістімо Алвес.
— О, той — хитра лисиця! Вислизнув якось з міста, допав до покладу корабля і відплив до Буенос-Айресу.
— От шкода, що він до нас не заїхав! — засміявся Франціско де Сілва. — Ми б його тут... — Франціско зробив вигляд, ніби двома пальцями лівої руки підіймає когось за комір, і тоді, розмахнувши правою рукою, дзвінко стрільнув пальцями над уявним караним.
Всі присутні розреготалися.
— Дійсно, шкода, — згодився Пенеда. — Але, видно, преподобний отець Таньо стратив охоту до небезпечних забавок...
— Мої панове, — забрав голос грізний, густо зарослий бородою Фернандес де Олівейра, — мене тут усі знають, і, думаю, ніхто не посміє мені закинути, що я не шаную Церкви й духовенства. Але не зношу, коли преподобні отці втручаються у несвої справи. Сиділи б собі нищечком, молилися б Богу і навертали б дикунів на правдиву віру... Коли ж — ні! — і вони лізуть, куди їх не просять... Мало маємо клопотів з королівським урядом — то ще й отці нам перешкоджають, ще й Апостольська Столиця скрізь пальці мачає. І доки ми будемо це терпіти?
— Ну, — заперечив де Лара, — ми ще, хвалити Бога, тут у Паранаґві нічого особливого не терпимо. Але от що королівська столиця мусіла б більшу увагу звернути на оборону наших земель від усяких зайд — це правда. Он голляндці нам уже відколи спокою не дають, десять років сидять у Пернамбуко, і ніяк не можна їх звідти викурити... І ця нещаслива остання битва... Скажи нам, шляхотний приятелю,— звернувся він до Ебана, — як там насправді було?
— Це ти про маркіза де Маскараньяса? — спитав Ебано.
— Та про нього. Чи то правда, що він сидить у в’язниці?
— Правда: сидить у в’язниці й чекає суду. Обвинувачують його у злегковаженні своєї місії, у страті людей і виряду*.
— Та ви розказуйте від початку, шляхотний пане, — попросив Крістімо Алвес. — Ми ж тут у цій глушині ніколи нічого толком не знаємо.
— Ет, — махнув рукою Елеодоро, — тут навіть розказувати соромно! Ви знаєте, що маркіза де Маскараньяса прислали сюди з подвійною метою: викинути голляндців з Пернамбуко, а потім зайняти пост головного губернатора. Він мав з собою фльоту в числі 80 кораблів і біля 10.000 людей. І коли б маркіз був розумною людиною — він би відразу вдарив на Ресіфе і тим несподіваним наскоком голляндців вибив би. Але він, замість того, поїхав собі до Баії і взявся господарити. Хотілося йому, бачите, посмакувати усіми почестями і вигодами становища генерального губернатора. Поки він там собі одинадцять місяців бавився та розкошував, голляндці добре підготовилися й озброїлися. А тоді, коли де Маскараньяс врешті дістав охоту воювати — дали йому такого чосу, що з 67-ти кораблів і 8.000 людей після остаточної морської баталії лишилося півтори тисячі недобитків, що висадилися з трудом на побережжі Баії, та одна бригантина, на якій ясновельможний маркіз загнався аж на Азорські острови від страху. Щастя ще, що не забрав зі собою усього, що йому дали в столиці: все ж таки тринадцять кораблів і трохи залоги уціліло... За це маркіза поставили під суд і ув’язнили, але нам від того, звичайно, ні трохи не легше...
Ходором заходили від обурення високі груди шляхтичів, заблищали злі вогні в очах, з охриплих горлянок почали вириватися зневажливі вигуки на адресу невдалого маркіза:
— Півень самонадіяний!
— Білоручка нездалий!
— Королівський мазунчик!
— І він мав би бути тут генеральним губернатором?! Не було нікого ліпшого в короні?
— Хе-хе! — їдко засміявся Пенеда. — В короні уважають, що для нас ліпшого не треба... Наші землі — це ж смітник, куди збувають зі столиці всякі покидьки...
— Е-е, шановний пане, ви перебільшуєте, — запротестував Елеодоро. — Не можна сказати, що в Бразилію висилають самі покидьки. Часом висилають нам і дуже ділових людей. От хоч би й серед тих, що прибули з Маскараньясом, було багато справжніх героїв. На початку баталії наші били голляндців так, що аж мило було! Тільки пізніше вислід боротьби перерішили дуже несприятливі для нас, а вигідні для ворога, морські буревії. А наші люди гарно списалися — нема що казати.
Пенеда почервонів і надувся зі злости:
— Тим більша вина маркіза, коли він з такими відважними людьми програв битву! — вихрипів він. — Я просто божеволію, коли подумаю, що загинуло стільки війська, стільки кораблів і зброї, а у висліді голляндці святкують перемогу!
— Ну, вони сумно святкують, — якось багатозначно усміхнувся Ебано. — Наш віце-король — маркіз де Монталвон вислав у Ресіфе проти голляндців Генріка Діяса та Павла да Кунья з військом. Ті роблять з голляндцями остаточні порахунки: де лишень не пройдуть зі своїми відділами — лишаються самі згарища і трупи...
Перше, ніж присутні вспіли висловити свої міркування на подані вістки, з куточка, де сидів мовчазний фрей Жоакінь, розлягся болісний стогін.
— Боже, милостивий будь нам, грішним! — повним скорботи голосом обізвався священик. — «Згарища і трупи»! Які страшні речі оповідаєте ви, шляхетний пане!
Знаючи добре натуру свого капеляна, гості лишень мовчки перезирнулися між собою й поспускали очі, спешені* й похмурі. Але дон Елеодоро, здивований цим несподіваним втручанням, глянув на священика гордовито і глузливо відповів:
— А так, так, отченьку: згарища і трупи. Війна — це не жарт, і проти ворога ні кропило, ні проповіди не поможуть. Тут треба таки вогню й заліза!
— Мені здається, — тихо сказав фрей Жоакінь, — що насамперед скрізь і у всіх випадках треба пам’ятати науку Христову...
— Звичайно! — з іронією підхопив гість. — Треба полюбити ворогів своїх і подарувати, наприклад, голляндцям усе Пернамбуко, яке вони видерли нам, мов кусень з живого тіла. Так?
— Даремне ви глузуєте, шляхетний пане, — з гідністю і нескаламученим спокоєм відповів отець Жоакінь. — Щоб дарувати щось — треба мати на нього право власности. Не можна несвого ні дарувати, ні відбирати...
— Он як! — почервонів і розсердився зачеплений до живого дон Елеодоро. — Несвого, кажете?! Хто ж інший може назвати цю землю своєю, як не ми?
— Ті, у кого ми цю землю відібрали... — з чемною усмішкою на устах легко хитнув головою священик.
— Отче, ми відібрали цю землю у дикунства, варварства і канібалізму! — почав гарячитися дон Елеодоро. — Мій дід вісімдесят років тому назад обороняв цю землю від французів, мій батько народився тут, а в моїх жилах тече бразилійська кров!
Хоч дон Елеодоро старався говорити гордо — йому не вистачило відваги признатися, що та «бразилійська кров» є сумішшю крови португальської з індіянською. Це був драстичний пункт, до якого дон Елеодоро Ебано Перейра дуже неохоче торкався, особливо в колі чистокровної європейської шляхти.
— О, шляхотний пане, — зійшов на одверту іронію фрей Жоакінь, — ви висуваєте факти, проти яких неможливо сперечатися! Однак, дозволю собі спитати: в чиїх же інтересах діяв ваш достойний дід, вибираючись сюди на війну проти французів?