Ну, так, воно, звичайно, смішно, але може бути дуже гірко. Адже дикуни — це бочка пороху, і їм небагато треба, щоб вони зворохобилися*. Чи ж то вже раз так було, що на величезних просторах лишилися самі пожарища й трупи? Правда, згодом білі брали знову перевагу, і все верталося до попереднього стану. Але тим нема себе що дуже потішати, по-перше тому, що опинитися в самому центрі війни — це вже жахливо, а по-друге, Татаурана — це не якийсь там дикун Аімбіре, чи канібал, як Кунямбебе, або Карамуру. О, з Татаураною не так легко буде дати собі раду, і він зможе осягнути те, чого не осягли його попередники!
А може ж, — Святий Господи! — може все скластися так щасливо!
Ось, наприклад, на них нападає бандейра й бере всіх у полон. Її, Жаїру, відразу помітять і відрізнять від інших — це ж певно! А серед бандейрантів є завжди молоді, гарні й багаті кавалери... Нема сумніву, що вона комусь, — і то не одному! — впаде в око. Вона ж знає собі ціну і знає, що стара Квевезу недарма назвала її богинею лісу — Каа. Жаїра нічим не гірша від якоїсь там дикої Кунумі Маніпуера Ґвара, чи Марії де Соуза Бріто. Тим пощастило просто з пралісу доскочити шляхетського титулу — чому ж би не пощастило Жаїрі? Плекана роками мрія може здійснитися тут скоріше, ніж у Паранаґві, бо ж тут вона, Жаїра, не рабиня і ні від кого не залежить.
Тут усе могло б бути дуже гарно, коли б вони не пристали до цього дурного племени. Треба було б іти далі й пристати до мирних. Земля така велика, що можна було б зайти кудись, де не чути про Ґабрієля де Лара і про його втеклих рабів. Там би почували себе зовсім безпечно. Але ті дурні дикуни — Пірауна, Кумаже й Арусаві — чогось прилипли до аресів. Головне — Пірауна. Розчулився, бач, що зустрів «знайомого»! А той «знайомий» збирається їх з одної біди впхати в другу, безмірно гіршу. І який глузд у тому? Для чого йому це все?
А втім, говорячи щиро, він би й сам міг бути непоганим женихом для Жаїри: молодий, гарний, освічений, енергійний, відважний... Чого від нього хотіти? Та з такими даними можна зайти дуже далеко! Ставши на державну службу, або приєднавшись до якоїсь бандейри, міг би скоро добитися і маєтку, і слави, і здобути шляхетське ім’я. Тоді — так. Тоді Жаїра прийняла б його серце.
І все ж таки дивно: чи ж справді може така людина, як Татаурана, поважно думати про війну смерти проти білих? Навіщо підрізувати гілляку, на якій сидиш? Глупота, дикунство, чи ще щось таке, чого Жаїра не розуміє?
Дівчина знову вернулася до свого гамака і більше часу проводила лежачи. Нудно було їй лежати, але ще більше було нудно, коли вставала, бо не знала, що має серед цього життя робити.
Татаурана загнівався на неї і не дивився в її бік. Зрештою, був зайнятий і майже не з’являвся в оці. Сабія й Ірасема щось дуже посоловіли, хоч і годили своїй пестійці з подвійною ревністю. Але поза тим, здається, ніхто нічого не помічав, а до Жаїриного лежання звикли, то й не звертали на нього ніякої уваги.
Аж одного дня дівчині забаглося переглянути своє «майно». Якраз усі, крім Піндоби, повиходили з оки, і Жаїра, розв’язавши мішок, повисипала все своє добро на гамак. Перетріпувала й розправляла пом’яті сукенки й білизну, обтирала черевики, розплутувала покручені разки намиста й мало не плакала з жалю.
До неї нечутно підійшла Піндоба й стала за плечима, її завжди замріяні очі тепер розгорілися хижим вогнем заздрости.
Жаїра навіть трохи злякалася.
— Чого хочеш, Піндобо? — спитала неприязно.
— Хочу подивитися, — тихо відповіла Піндоба. — Маєш багато гарних речей...
— Так, маю! — ще більше розчулилася Жаїра. — Але на тому тут ніхто не розуміється...
— Коли б мені хоч так трошки такого! — зідхнула Піндоба і, мов заворожена, присіла до Жаїри, не відриваючи заздрісних очей від барвистої, блискучої купи, наваленої на гамаку.
В оку вбігла красуня Каароба — найближча товаришка Піндоби — і, побачивши таке диво, сплеснула в долоні й помчала назад. За хвилину вернулася, ведучи за собою дзвінкоголосу Агваї, сестер Марію і Тересу і ще кілька дівчат.
Дикунки впали на Жаїрине добро, мов зграя гайвороння. Не питаючи нічого власниці, хапали то одне, то друге, приміряли і аж пищали від захоплення.
— Ей, ей! — злякалася Жаїра, вириваючи їм з рук свої речі. — Не можна брати, не можна!
Дівчата здивувалися:
— Ти не даси нам того?
— Ого, дати вам? А мені що лишиться?
— Та ти ж маєш іще того багато!
— Все одно... Але ось щось вам виберу...
Жаїра стала спішно вибирати найгірше ганчір’я, кидаючи його то одній, то другій.
— Е-е, це погане! — вигукували розчаровано дівчата. — Дай оте...
— Не можна!
— Та в тебе ж ще є стільки!
— Не дам! — відрізала Жаїра, притьмом кидаючись усе в’язати докупи.
— І-і-і, та вона деймака! — з острахом вигукнула Аґваї, і це зробило величезне враження на інших.
«Деймака» — значить «скупендряга» і серед індіян, надзвичайно щедрих по природі, є чимсь дуже страшним. Тому «деймака» — це найбільше образливе слово, що існує в дикунів, і людина, натаврована ним, стає в оточенні мов прокаженою.
Жаїра ще того не знала, і здивувалася дуже, що дівчата зараз же посхоплювалися з місць і з криками «деймака», «деймака» повибігали одна за одною з оки, не забувши, однак, захопити з собою те, що дістали.
Позапихавши речі в мішок, Жаїра міцно його зав’язала, а тоді й собі побігла за дівчатами, щоб перевірити, чи вони чогось не потягнули. Знайшла їх аж за оселею, де вони сиділи на піску, і, завзято обговорюючи подію, додирали рештки ганчір’я і ділили між собою. Блакитна сукенка, ще зовсім добра, але вже замала на Жаїру, червона спідничка і синя хустина перетворилися у вузькі стяжки, що їх дівчата зав’язували на голову, на шию, на руки і на стан. Тепер черга дійшла до жовтої блюзочки, яка вже розлазилася від старости в руках і не давалася подерти рівно.
Захоплені поділом, молоді дикунки цвіроктіли, аж луна йшла довкола, і зовсім не помітили наближення Жаїри. І лише, коли вона вже стала над ними, враз замовкли, а потім, ніби змовившись, сплеснули в долоні й пурхнули разом до ріки. Там покидали решту ганчір’я у воду і, дивлячись, як воно пливе з хвилями вниз, почали реготати й кидати навздогінці камінням.
— Ану, хто дожене?! — крикнула Каароба і шубовснула у воду.
За нею поскакали інші, лишивши Жаїру на березі. Сміх, крик і веселий гамір попливли околицею.
А Жаїрі хотілося плакати з досади, що її подарунки не знайшли належного пошанування і зазнали такої сумної долі. Вона думала, що дівчата поховають їх, мов якісь реліквії, а вони подерли й повкидали в воду. Дикунки! Дурні дикунки!
Але, що було найгірше, після того випадку всі дівчата в оселі стали від неї бокувати. Жаїрі не дуже то залежало на приязні з ними, але все ж це було образливо.
Нудьга з кожним днем докучала все більше і ставала нестерпною. Всі були чимсь зайняті, всі щось робили, або розважалися, а вона знову була відбитою від берега. В господі де Лара її відчуженість давалася менше взнаки, бо обов’язки не лишали багато часу на роздумування, ну і, крім того всього, вона таки мала становище. Все ж таки її роля була значна, і без неї не могли обійтися ні пани, ні слуги. А тут вона ніщо. Вона стояла поза обсягом життя в оселі, і воно пливло собі без неї своїм звичайним руслом.
Щоб хоч трохи розважитися, пробувала прясти, пробувала ліпити посуд, але з того нічого не виходило, а навчитися не вистачало терплячки. І Жаїра знову йшла до ріки, годинами мокла у воді, або верталася до гамака.
Та якось то вона піймала Піндобу у відокремленому куточку за оселею, де молода дикунка любовно перебирала надерті з Жаїриних речей стяжки, перекладаючи їх барвистим пір’ям.