— Що робиш, Піндобо? — спитала Жаїра.
Піндоба спочатку дуже злякалася й не могла нічого відповісти, тільки спішно поховала свої забавки до плетеного кошичка.
— Не ховай, Піндобо, — доброзичливо усміхнулася Жаїра. — Я бачила. А гарні стяжки, правда?
Піндоба скривилася, як на плач.
— Взяли й викинули... — промовила з жалем. — Навіщо викинули? Я б поховала і дивилася б...
Жаїра подобріла цілком.
— Не журися, Піндобо, я тобі дам щось гарне, — великодушно приобіцяла Жаїра. — Не думай, що я справді «деймака», тільки ж навіщо давати гарні речі, коли їх не вміють шанувати?
— Дай, дай! — з жадобою і благально попросила Піндоба. — Ти маєш так багато! Ти завжди носиш одежу, а я навіть для свята не маю нічого. Як даси мені гарну спідницю, я одягнуся, щоб мій Батіста вподобав мене ще більше.
Ницість Піндоби викликала в Жаїри почуття презирства, але одночасно і сподобалася їй. Вона побачила, що Піндоба запобігає в неї прихильности, а це лоскотало самолюбство.
Сівши побіч дикунки, Жаїра почала розмову. Говорила про це і те, а накінець, непомітно для себе самої, зійшла на спогади із свого минулого життя. Забувши нараз усі прикрі його сторони, затужила за ним і уявляла його прекрасним. А що трохи фантазії і брехні нічого не коштували, то вона почала оповідати наївній слухачці справжні байки, не жалуючи барв і красномовности. Вона будувала палаци, ткала найдивовижніші тканини, вигадувала хвилюючі випадки, зараховувала до фактів свої мрії, яким ніколи не суджено було здійснитися. А приголомшена Піндоба слухала її з розкритим ротом і тільки стогнала.
— Жаїро, — обізвалася врешті, — ти мусиш це всім розказати! Ах, які то гарні казки!
І з того дня Жаїра знайшла собі нове зайняття: вона забирала крадькома дівчат, ішла з ними кудись, де ніхто не міг перешкодити, і влаштовувала цілі вистави. Що там були вигадки Анни-Марії супроти її оповідань! Жаїра щоразу знаходила щось нове і, наслідуючи спосіб індіян, починала грати експромтом власні «п’єси». Вона вдавала високородних сеньйор і лицарів, вона походжала павою, падала на коліна, підкочувала очі під лоба, як Анна-Марія, вклонялася низько, вдаючи, що замітає пір’ям капелюха землю, наслідуючи закоханих кавалерів. Дикунки захоплювалися до оп’яніння, хоч і мало що з того всього розуміли, а Жаїра дійшла до того, що сама глибоко вірила у свої фантазії. З них виходило, що вона, тікаючи в ліс, рятувалася від одного багатого й гарного шляхтича, який марне добивався її руки і врешті постановив викрасти її силою. Але Жаїра нібито любила когось іншого, ще багатшого, ще кращого і відважнішого, а тому втекла. Лишила чудовий палац, де постійно гриміла музика, де було повно рабів, дорогих речей і всякого іншого добра, і скрилася в лісі. Тут вона чекатиме свого судженого, що приїде зі своїм військом її шукати. Коли знайде, забере її звідси і дасть ще краще, ще пишніше життя, ніж вона його мала досі.
— Ех, ви! — казала на кінець співчутливо-зневажливо. — Що ви тут бачите? От, коли б ви побували серед білих, ви б тоді зрозуміли, що таке справжнє життя...
Одурманені її оповіданнями, дівчата розходилися мовчки і потім, як неприкаяні, блукали по оселі, сумні й задумані.
І нараз усе це скінчилося.
— Жаїро, — обізвалася несміливо Ірасема, подаючи їй сніданок, — ти забагато говориш з дівчатами...
— А що, не можна? — зухвало подивилася на неї дівчина.
— Татаурана заборонив оповідати про те, що тебе бито канчуками....
Жаїру вкинуло в жар:
— А хто про це говорить?
— Ніхто. Знаю лише я і Татаурана...
— Ну, і я про це не говорю, — з полегшею сказала Жаїра.
Ірасема не відповіла нічого і зараз же відійшла. Але настрій був попсований, і Жаїра вже не шукала своїх постійних слухачок для чергової «вистави». Лягла в гамак і не вставала аж до полудня.
«Господи, яка ж нудьга! — думала, справді нудьгуючи сьогодні ще більше, ніж коли. — Хоч би захворіти, чи що. Та я й так, здається, захворію з того всього. Не витримаю, не витримаю!»
День був святковий, то ж ніхто до праці не йшов, і в оселі було повно. Напевне і в річці повно, і біля оселі. Не лишалося нічого, тільки лежати в гамаку і сохнути з туги.
Але по обіді несподівано підійшов до неї Татаурана. Був суворий.
— Жаїро, — сказав сухо і неприязно, — хочу з тобою говорити. Може, встанеш і вийдеш зі мною?
Хоч був набусморений і неприязний, втішив Жаїру своїм проханням.
— Ов! — пожартувала і прижмурила очі, ховаючи пустотливі іскорки. — Великий морубішаба щось дуже гнівний, і я його боюся...
— Вийдеш, чи ні? — роздратовано повторив питання Татаурана і нахмурився ще більше.
— А коли ні? — з викликом піднесла голову дівчина, ображена його тоном.
— То я говоритиму тут при всіх, але для тебе буде гірше...
Говорив шепотом, але так грізно й владно, що Жаїра покірно встала. Вже відчувала, що розмова буде поважна, і це її схвилювало. Помітила, що мати й Ірасема дуже уважно за нею слідкують, а це навело на догадку, що Татаурана збирається її сватати. Але таким тоном?! Що він собі, врешті, думає?! Що зробить їй ласку, бо є жалюгідним морубішабою маленького дикунського племени?! І то так владно, так наказуючої
«Чекай же ти! — злобно думала Жаїра, ідучи за ним крок-у-крок. — Я тобі дам сватання! Я тобі покажу таке сватання, що тобі відхочеться на все життя! Ти ще побачиш, з ким маєш справу!..»
Поволі вийшли на те саме місце, де розмовляли перший раз.
— Сідай, Жаїро! — знову наказуючим тоном обізвався Татаурана і сів сам.
А Жаїра, хоч як їй хотілося не послухатися, не могла того зробити, і сіла також. Що за дивна зміна сталася з тією людиною?! Ті самі припухлі дитячі уста, ті самі сполохані, як крила дикого птаха, брови, той самий м’який ніс, але вираз обличчя — мов камінь, і голос має твердість криці.
І це би так він мав її сватати: наказом?! Ну, ні! Ой, ні!
— Сідаю, грізний морубішабо, — легокважно посміхнулася дівчина. — Наказ є наказом. І що далі?
— Слухай, Жаїро, — почав Татаурана, не звертаючи найменшої уваги на її посмішку, — я тобі суворо забороняю плести дівчатам усякі нісенітниці про твоє минуле і про життя серед білих. Розумієш?
Жаїра з дива й несподіванки остовпіла зовсім. Язик кудись утік, а очі, вліпившись у Татаурану. безсилі були відірватися.
— Я при кожній нагоді тільки те й роблю, що доказую людям марність усяких ганчірок і брязкалець, що при їхній допомозі білі купують нашу совість і наші душі, а ти руйнуєш усю мою роботу! — продовжував далі Татаурана. — Дівчата починають дуріти за барвистими сукнями, за блискучими намистами, за якимись скляними палацами, втратили цікавість до всього іншого, покинули всяку роботу і ходять, як тіні. Ти знаєш, до чого це веде? Адже вони — майбутні матері! Гляди, Жаїро! Вважаю на твій молодий вік і на твою глупоту, а тому покищо дарую. Але щоб це мені було останній раз! Я наказів не повторяю двічі, запам’ятай!
Жаїра вже отямилася з дива й несподіванки, але натомість попала у владу злости.
— Ти... Ти... — зашипіла вона, намагаючись підібрати якнайдошкульніші слова. — Чим був, тим і є... Видно, що наука в школах...
— Жаїро!!! — гримнув він і блиснув таким демонічним поглядом, що дівчина відразу замовкла. — Мені зовсім не цікаво знати, що там тобі видно! Говорю з тобою, як вождь племени, до якого належиш, і наказую дотримуватися наказу.
— А коли я не послухаю? — зухвало піднесла голову Жаїра.
— То зараз же скличу раду племени з участю жінок і дівчат і змушу тебе оповісти правду, про яку я досі забороняв згадувати! Досі ніхто в племені не знає справжньої причини вашої втечі, але ти її розкажеш сама!
— Ха! А я мовчатиму, як камінь, і що мені зробиш?
— Що зроблю? Накажу тебе роздягнути догола, щоб усі могли порахувати рубці від ударів нагайкою на конюшні! Правду розповість твоя мати, чи батько. Потім накажу зібрати все твоє ганчір’я і спалити, а всякі там скельця і решту непотребу — викинути в річку. Може, тоді зрозумієш, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу!