Жаїра зблідла, аж посіріла, і її зухвалість заламалася.
— Твоя сила — твоя й правда... — сказала крізь сльози. — О, ти можеш робити зі мною, беззахисною, що лише хочеш!
— Не те, що хочу, а те, що мені наказує обов’язок вождя племени! — поправив невблаганно Татаурана. — Я, власне, повинен був би це вже зробити, але не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби, а з тим і самого себе, на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати і мене, і тебе.
Жаїра підскочила, мов ужалена.
— Що-о-о?! — спитала, наступаючи з затисненими кулаками на Татаурану. — Що ти сказав?!
— Сказав те, що має бути! — зі спокоєм, в якому пробивалася незламна певність, знизав плечима Татаурана. — Ти, хіба, сама повинна розуміти, що воно так станеться...
Це переходило всякі межі, і Жаїрі мало бракувало, щоб скочити цьому зухвалому морубішабі до очей.
— Що ти собі, врешті, думаєш, дикуне?! — сичала вона, граючи твердими жовнами, що виступили на вилицях. — Що ти собі уявляєш?! Покладаєшся на свою морубішабську владу?! Та я сміюся з неї!... Я...
Але не скінчила, бо тепер скочив Татаурана і, перше, ніж дівчина встигла мигнути оком, скрутив їй руки, вмить поставивши на коліна.
— Стули рота! — вишептав з зловіщим присвистом. — Над Татаураною і своїм нареченим можеш собі сміятися, але до моєї морубішабської гідности — вара!
З болю Жаїра скрутилася гадюкою біля ніг Татаурани, але не здавалася:
— Сміюся, сміюся, сміюся! — повторювала завзято. — Плюю на твоє морубішабство і на твою гідність! Дикун! Варвар! Собака!
Останнє слово скінчила вже в повітрі, бо Татаурана, як тримав її за руку, так підняв, мов невагому річ, розмахнувся і з усього розмаху жбурнув у ріку. Тоді сам скочив за нею.
Вода в цьому місці була досить глибока, але Жаїра добре плавала, тож зараз виринула на поверхню. Та розлючений морубішаба притиснув своєю важкою долонею її голову і потопив. Потримавши так кілька секунд, витягнув на повітря, щоб дати можливість відітхнути, і знову потопив. Повторював це доти, доки дівчина почала зовсім тратити силу й добре охолола від води, і тоді лише витягнув на берег.
— На перший раз — стільки! — сказав, важко дихаючи.
Більше й не треба було, і злякана та розбита Жаїра вже не казала нічого.
Посадивши її на піску, Татаурана схилився і почав стягати з неї черевики.
— Не руш! — крикнула вона, підгинаючи ноги.
— Повторити купіль? — зиркнув скоса.
Не було сумніву, що повторить, а Жаїра вже й так мала досить. Тож уже не протестувала, коли він стягав з неї взуття й викручував воду з кіс та подолка спідниці. Сиділа, здригаючись від холоду й нервового потрясення, і нараз розплакалася.
— І все ж ти — варвар! — сказала, дзвонячи зубами. — Варвар! Послуговуєшся силою! Але, запам’тай собі, що ніяка сила не поможе тобі зробити мене своєю жінкою!
— Сила?! — вкрай здивувався Татаурана. — Хто говорить про силу? Сама підеш за мене.
— Ніколи!!!
— Не зарікайся, Жаїро!
— Зарікаюся! Не присилуєш і не вблагаєш мене!
Він ліг так, щоб бачити її обличчя, і, рубаючи слова, як сталевий дріт, сказав:
— Силувати тебе не буду, просити — тим більше. Цього не бійся і на це не надійся. Але ти, Жаїро, — ТИ! — будеш мене просити! Ти будеш іще думати так, як я! Ти ще будеш наперед з моїх очей вичитувати кожне моє бажання, щоб його сповнити! І лише тоді досягнеш чести стати дружиною морубішаби. Інакше — ні! Якщо, — додав раптом зміненим і посумнілим голосом, — ми взагалі доживемо обидвоє до нашого подружжя...
Встав і, не глянувши на неї, спішно відійшов.
— Скинь одежу, Жаїро, і просушися! — крикнув з віддалі. — Не смій повертатися до оселі, як мокра курка, щоб з тебе не сміялися!..
Слухняно роздягнулася, повикручувала усе мокре, порозкладала проти сонця, і сама лягла на теплий пісок. Робила все без розмислу, бо думки її були зайняті чим іншим, а залізна воля мужчини, що вже відійшов, тяжіла далі над нею. Помимо злости, відчувала своєрідний чар щойно пережитих гострих хвилин. Не могла здавити в собі захоплення перед цією силою, рішучістю, безоглядністю і навіть брутальністю. Татаурана був бестією! Бестією, але імпозантною і захоплюючою. Поступив з нею грубо, варварськи, але зате напевне і не зрікся б її так легко, як той паничик Себастьян, і не допустив би до батогів. Як він сказав? «Не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати тебе»... Так говорить справжній лицар і не мнеться, як та ганчірка: «Дівчинко моя кохана, моя маленька, солодка Жарі! Сили небесні проти нас! Я безсильний щось зробити!»
Тьху, гидота!
А от у Татаурани знайшлися б сили, напевно! Цей би оборонив перед десятками Ґабрієлів, і перед сотнею Маврикіїв, і перед батьківським наказом, і перед братовими умовляннями. Татаурана витримав би і вийшов би переможцем — по сьогоднішньому випадку нема в тому найменших сумнівів!
Або знову: перший казав про одруження, не питаючи її згоди, а другий навіть поставив, як передумову, щоб Жаїра його попросила. Але чому ж його зухвалість не разить? Бо Себастьянові додавало певности його ім’я, його становище, гроші і... її рабство. Татаурана покладався виключно на себе самого, на свої «вальори», як то казала Анна-Марія, а на Жаїру дивився, як на людину, що її мав підняти до свого рівня. Шанував себе не як особу («Над Татаураною і своїм нареченим можеш сміятися»), а як вождя, і хотів, щоб Жаїра також тією пошаною пройнялася. Сам викручував їй руки і топив у ріці, але напевне нікому іншому не дозволив би її пальцем торкнути. Бо шанує. Шанує і як свою вибраницю і як майбутню дружину морубішаби. Ось що значить бути справжнім кавалером! Спочатку провчити за зухвалість, а потім так дбайливо стягати черевики з ніг, так обережно викручувати воду з кіс і з подолка спідниці... І на прощання не забув пригадати, щоб просушилася. Наказ і дбайливість разом...
Заспокоєна і зігріта сонцем, Жаїра під кінець розмріялася зовсім солодко:
Ех, коли б же він при цих усіх «вальорах» та ще відмовився від своїх божевільних намірів! Вони могли б іще бути щасливими... Навіщо йому, справді, ці дурні ареси й решта дикунів? Що має, остаточно, спільного з ними він, освічений, вихований серед культурних людей, розумний та енергійний мужчина? Чи не краще в тисячу разів зробив би, коли б пошукав собі місця серед білих? Адже білі так радо вітають усіх індіян, що стають по їхньому боці, а такого, як Татаурана, вітали б з подвійною радістю. Ех, коли б же послухав її — вона перепросила б, схилилася б йому до ніг, благаючи взяти за дружину, дійсно вгадувала б наперед всі його бажання і сповняла б їх. Але думати так, як він? О, ні!
«А з дівчатами треба буде таки розмови скінчити, — думала далі. — Ставати впоперек волі того навіженого дійсно небезпечно. Казав, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу. А Пірауна знову обіцяв цілковиту волю. Волю все робити, згідно з уподобаннями... Га, видно, помилявся... Воля не така, як я собі її уявляла...»
Купно
Вернувшись перед самим вечором до оки, Жаїра застала на своєму гамаку повно свіжих квітів і якийсь невеличкий, але важкий, шкіряний мішечок.
— Що це? — спитала здивовано.
— Від Татаурани... — відповіла їй Ірасема.
— Не потребую! — насупилася дівчина. — Зараз же забери це й викинь!
— Татаурана не казав — я не можу того викидати...
— То я викину сама!..
Зібрала все жужмом, винесла на двір і викинула.
Але на другий день свіжі квіти і таємничий мішечок появилися знову. Мішечок викликав пекуче зацікавлення, але Жаїра постановила не заглядати до нього і викинула його разом з квітами вдруге. Та це нічого не помогло: свіжі квіти й мішечок з’являлися на її гамаку неодмінно кожного разу, як тільки вона на хвилину виходила з оки. Річ ясна, що тут не обходилося без участи Ірасеми, бо Татаурана здебільша був далеко від оселі, а, коли й заходив до оки, то не дивився на Жаїру. Але Ірасема на всі запити повторювала своє одноманітне:
— Це — від Татаурани.
І, врешті, зацікавлена до скрайніх меж, Жаїра не витримала. Вичекавши, коли ока була порожня, вона спішно розв’язала мішечок і остовпіла: він був набитий золотим піском і самородками, поміж якими виблискували діаманти, зеленкаві евклази, зелені сафіри, блакитні аквамарини й сині смарагди. Камені були сирі, нешліфовані, але добірної величини й найчистішої води. Жаїра на тих речах розумілася досить добре, і їй попросту дух забило, коли приблизно оцінила вартість цього подарунку. Боже милий, оце так подарунок! Він зробив її, Жаїру, багатою людиною, а вона так легковажно кидалася тим багатством, мов торбою з лушпинням!