І вона розсміялася, але зараз же їй схотілося заплакати. І дійсно, сльози рясно побігли з очей. Сміх і сльози, сльози і сміх — з дівчиною почалася істерика. Згортала дорогоцінності на купу, припадала до них лицем, реготала від надмірної радости і ридала від такого ж надмірного нез’ясованого жалю.
Потім їй стало страшно: адже хтось може підгледіти і вкрасти! Та за такі цінності сотні людей ладні були б поперегризати собі горла! Це ж роками треба гірко напрацюватися, намокнутися у воді, нагодувати своєю кров’ю безліч комарів, зазнати сотень смертельно-небезпечних пригод, — і то невідомо, чи зібрав би хоч половину того всього. О, вона знала, якими коштами оплачуюються дорогоцінні каміння й золото, наслухалася про це досить у домі де Лара!
З гарячковим поспіхом зсипала все назад до мішечка й розгублено заметушилася, не знаючи, куди його сховати. Кожне місце було небезпечне, кожна схованка непевною, і тому постановила взагалі з своїм багатством не розлучатися. Прив’язала до мішечка стяжку, надягнула на шию і так тримала під блюзкою. Було воно незручно, але іншої ради не знаходила.
З того дня втратила зовсім спокій. Вночі прокидалася в тривозі, міцніше притискала до себе мішечок і усміхалася в темінь. Ідучи купатись вдень, закопувала свою скарбничку в пісок і, плюскаючись у воді, не відривала очей від того місця, де вона була захована. Ніяк не могла зважитися, щоб висипати все при світлі і, як слід, посортувати, порахувати, встановити бодай приблизно вартість того, що мала — все боялася, що хтось підгляне, нападе і видере.
Примирившись у думках з Татаураною цілком, більше не скидала квітів зі свого гамака. Знаходила їх незмінно щодня, збирала і ставила у глиняні дзбанки з водою, так що скоро цілий її кутик став подібний до суцільної китиці. Але з Татаураною не могла поговорити, хоч і як хотіла принаймні подякувати йому. Морубішаба ще вдосвіта виходив з оки, давав накази і зникав з групою мисливців на цілий день. Навіть обідати не приходив. А увечорі лишався на площі біля вогнищ і розмовляв з чоловіками до пізньої ночі. Раз тільки застав Жаїру, коли вона міняла воду в дзбанках, глумливо зморщив свого м’якого носа і зараз же вийшов, не сказавши ні слова.
І в Жаїри почала рости туга за ним. Хотілося поговорити з ним, почути його голос, навіть сварку, хотілося сказати йому так багато, вияснити все, висловити свої думки і спробувати його переконати. Але — що ж? Зачіпати його й кликати набік не личило, а випадкова зустріч не траплялася, хоч дівчина годинами сиділа на тому місці, де вони двічі розмовляли, хоч до пізнього вечора вона ховалася в темному кутку, невідривно дивлячись на молодого вождя. А він сидів у колі чоловіків і все був глибоко задуманий, або сумний. Світло вогнища золотило його смаглу постать і купало її в пурпурах, і особливо тоді Татаурана видавався Жаїрі величним, таємничим, привабливим, а заразом і якимсь неприступним. Тепер дивувалася навіть, як це вона могла йому наговорити стільки грубіянських слів?! І от тепер він загнівався. Наказує їй класти щодня свіжі квіти на гамак, зробив справжній королівський подарунок, але не дивиться в її бік, не помічає, не хоче бачити.
І Жаїрі ставало подвійно сумно.
Двічі підходила до неї тиха Піндоба, намовляючи вийти за оселю і знову «оповідати казки», та Жаїра гнала її геть, воліючи лишитися насамоті з своїм шкіряним мішечком і снувати власні казки. А решта дівчат, діставши, очевидно, доброго прочухана від суворого морубішаби, ще більше уникала Жаїри і, зустрічаючись з нею, боязко спускала очі.
А в оселі тим часом готувалися до традиційного свята «пробивання вуха», яке проходило з великою урочистістю. Вже кілька днів жінки готували кульки з висмаженої солодкої картоплі й гарбузів, заправлених медом, запікали в меді ж банани, на різні способи приправляли м’ясо й рибу та виробляли всякі інші ласощі.
Напередодні свята героїв — хлопчиків у віці яких 10 років — добре нагодовано й оточено всякими виявами уваги й ласки. А в самий день свята, по звичайній ранковій молитві на окаеті, почалася церемонія: дбайливо розмальовані яскравими фарбами і прибрані у вінки з живих квітів та пер, хлопчики поставали — кожний біля свого батька. З віддаленої оки, ведений по-під руки, урочисто виступав піяґа Аракшо. У своїй білосніжній святковій туніці, що золотилася в проміннях сонця і в хмарах куряви, яка поставала від промітання перед ним дороги, виглядав, як з’ява з потойбічного світу, і викликав до себе мимовільний трепет пошани.
Ставши посередині площі, біля приготовленого для себе місця, положив на землю знаряддя церемонії і, піднявши руки до неба, довго молився. Потім глянув довкола, випростав свою старечу постать і заговорив:
— Ареси, діти мої! Я знову дочекався того радісного дня, коли зможу ще раз послужити вам, як служив досі, як служили мої батьки вашим батькам і як служитиме хтось, колись із ваших синів вашим унукам. Закони і звичаї племени є вічні: їх лишили нам наші батьки, а ми подбаймо про те, щоб передати їх нашим дітям. Бо нічого не вартий народ, який забуде закони і звичаї предків. Гнів Тупана зітре його обличчя, і зітре його самого з лиця землі. Що вартий кущ, коли з нього пообрізувати всі пуп’янки й листя? Що вартий птах, коли з нього повиривати все пір’я? Що вартий тигр, коли йому поспилювати зуби й пазурі? Народ без звичаїв і законів — це голий кущ, це — обдертий птах, це — обеззброєний звір: у нього нема краси, нема снаги піднестися високо, нема засобу нападати й боронитися. Народ без звичаїв — це тулуб без власного лиця, це — ніщо. Запам’ятайте собі добре слова Білого Крука, бо скоро-скоро його уста стануть холодні й нерухомі, і він не зможе вам більше того нагадувати. І може, сьогодні ті ваші сини, яких переведу своєю рукою в стан отроків, будуть останніми отроками з моїх рук. Хай же не лише вони пам’ятають мене за той біль, хай пам’ятає мене і мої слова кожен з тих, що мене чують!
Після цього почалася суттєва частина свята: Аракшо, вибравши із свого знаряддя одну загострену кістяну паличку, обкинув оком натовп і почав хижими кроками зближатися до Асу, за яким ховався синок велетня — Піра. Асу широко розвів руки, вдаючи, що боронить дитину, хлопчик учепився за батьковий пояс і зі справжнім страхом визирав з-поза своєї кремезної оборони, а піяґа, ставши вмить подиву гідно звинним і бистрим, заскакував то з однієї, то з другої сторони, виблискуючи в сонці своєю паличкою. Врешті зробив цільний стрибок, відірвав Піру від батька, стиснув його колінами й блискавичним ударом пробив йому кінчик вуха, просуваючи в нього паличку. Хлопчик позеленів з болю, сльози виступили йому на очі, але він старався з усіх сил усміхнутися, показуючи, що він уже не дитина і може кпити з такої «дрібниці».
Окаета завирувала від радісних криків і оплесків:
— Піра вже отрок! Піра! — отрок! Піра — молодець — він сміється!
Щасливий Асу обнімав сина, даруючи йому гарного нового лука й пучок стріл, прикрашених перами. А піяґа пішов по другу паличку, на цей раз намірившись на сина Аканґасу. Все повторилося від початку і кінчилося рівно ж щасливо.
— Коли вухо загоїться, — приобіцяв Аканґасу своєму синові, — я тобі застромлю в нього найкращу китицю з пір’я.
— А Пірі? — спитав герой, ледве перемагаючи ґримасу болю.
— Йому його батько зробить це також. Усім отрокам. Кожний з вас буде мати найкращу китичку у вусі.
Знаючи, що ніхто не вступиться з окаети, поки церемонія не скінчиться, а по ній усі не понаїдаються, Жаїра крадькома висмикнулася з натовпу й пішла собі вздовж ріки до того місця, яке полюбив Татаурана. Тепер їй ніхто не перешкодить зробити те, що хотіла давно: розглянути добре подарунок вождя.