Сідаючи, все ж розглянулася довкола. Але все було гаразд: на океаті кричали і плескали, або мовчали, видно, спостерігаючи напади Аракшо, і напевне нікому й у голову не приходило відходити від такого цікавого видовища. Можна було спокійно починати.
Жаїра простелила хустину, зняла мішечок і висипала все добро на купку. Тьмяний блиск золота і гострі відблиски кольорового каміння відразу заворожили її, як очі гадини, і дівчина, похилившись над хустиною, сама стала подібна до гадини. Вона впивала в себе поглядом красу дорогоцінностей, а її хижо роздуті ніздрі намагалися вловити ще й аромат мертвих речей, які жадного запаху не мали. Хіба для самої Жаїри. Так, вона чула в них запах волі, сильніший від того, що його навівав напоєний солоними випарами морський простір; вона бачила перед собою багатство, реальніше від того, яке давало «посідання» безкрайого неба, далекого сонця й неозорих лісних масивів; вона тверезо оцінювала кожну крихітку цієї блискучої купки й перечисляла її на матерії, меблі, будинки, худобу, плянтації, рабів. Виходило того не надмір, але все ж достатньо на початок.
Жаїра почала сортувати каміння й відгортати окремо золото:
— Ось за цих два діяманти, — міркувала впівголоса, — можна дістати сорок, або й п’ятдесят рабів. Раби — дешева річ і для початку необхідні. Так, п’ятдесят рабів... Оцих п’ять аквамаринів вистачить уповні, щоб купити теслярське знаряддя, бо ж, насамперед, треба збудувати хату. Бодай невелику і просту... Так... А оце треба було б на меблі... Ну, а далі? Конечно слід би придбати кілька мулів і коней та упряж на них... Далі — знаряддя для праці. Раби мусять мати знаряддя для праці, бо інакше нічого не варті. Коли ж працюватимуть, то дадуть прибуток... Ага, а ще треба наємних наглядачів і майстрів...
Бувши добре обізнаною з господарськими справами, Жаїра міркувала дуже тверезо й незабаром мала вже в голові цілком готовий плян. Коли б знайти десь вигідне місце, то можна було б заложити невелику оселю й урухомити при ній якусь майстерню, наприклад, цукроварню. Само собою розуміється, що в плян входили і плянтації і випас худоби, які не вимагали великого вкладу, але давали добрі прибутки. За кілька років уміло ведена господарка могла б потроїтися. І тоді...
На розстелену хустку зненацька впала тінь і увірвала дальші мрії. Жаїра прожогом згорнула все в купу і злякано обернулася. Перед нею стояв Татаурана, насмішливо зморщивши свого м’якого дитячого носа.
— Як ти мене злякав! — вигукнула дівчина. — Підглядаєш?
— Більше, підслухую, Жаїро...
— Це нечесно.
— Зате корисно, дівчино, і... цікаво. Ти ж знаєш, що я дикун, а дикуни мають інакші мірила на чесність і не вважають нечесним вдоволяти свою цікавість...
Говорив насмішливо, морщив носа, а його тріпотливі брови, що нагадували крила сполоханого птаха, ось-ось збиралися полетіти.
Жаїра змішалася.
— Пробач мені, Татаурано, — обізвалася винувато. — Беру свої слова назад і прошу дарувати мені образу... Хотіла давно про це попросити, але до тебе не можна було підступити...
Татаурана далі іронічно посміхався.
— Що ж це? — спитав. — Серце шляхетної сеньйоріти так раптово зм’якло, відчувши твердий дотик шляхетного металу й каміння?..
Питання було образливе й вимагало зараз же віддати подарунок, кинути ним просто в лице, обурено відвернутися й піти геть. Жаїра добре це знала, але воліла проковтнути образу й не розлучатися з дорогоцінним мішечком, у якому містилися всі її пляни, вся надія на майбутнє.
— Ти зовсім погано думаєш про мене, Татаурано, — сказала сумно. — А я все хочу поговорити з тобою щиро. Сідай...
Татаурана перестав усміхатися і покірно сів поруч.
— Що хочеш мені сказати? — спитав.
— Перше хочу тебе спитати, звідки ти взяв оце? — показала на купку.
— Хо! — зневажливо усміхнувся морубішаба. — Того добра в нас повно в землі й у воді, тільки ми не вміємо з нього користати так, як користають зайди...
— Правда, — зідхнула Жаїра. — Дикуни занадто дурні, щоб розуміти вартість...
— Жаїро! — кинувся Татаурана. — Не смій зневажати народу, з якого походиш! Тільки погана птиця власне гніздо каляє.
— Це не зневага, це — правда, Татаурано...
— Ні, не правда! Можеш по собі міркувати, чи індіяни не є навіть мудрішими від білих. Щодо мене, то я в тому найглибше переконаний.
— Тоді чом ж білі мають усе, а ми не маємо нічого?
— Чому? — нахмурився Татаурана. — Тому, що ми досі спали. Тому, власне, що ми такі багаті, як рідко який народ на світі. Тому, що наша земля, наше підсоння і наші праліси дають готово те, на що іншим народам треба багато і гірко працювати. І нас захопив наїзник у сні. Дехто вже прокинувся, а дехто й далі спить, як от ти, наприклад.
— Я?!
— Атож. Ти вже вродилася в рабстві, як те пташеня в клітці, і душа твоя слаба, як слабі крила птиці, що від народження для них немає розмаху, ширшого від тісної клітки. Тебе пригнічує велич свободи, і ти не знаєш, що з нею робити.
— Помиляєшся, Татаурано, я завжди тужила за волею.
— Ні, то ти помиляєшся, дівчино, вважаючи волю за свавілля і за привід чинити так, як тобі подобається. розумієш волю виключно, як свою особисту безпеку й вигоду, тимчасом воля — це, перш усього, боротьба і праця. Ось ти питала мене, чому ми не маємо нічого? А що б ти, наприклад, зробила для того, щоб ми мали?
— Як це?!
— Та просто: щоб на нашій землі були великі міста, школи, церкви, мануфактури й плянтації. Лише збудовані не рабською працею на користь чужинців, а нашими власними руками, на нашу власну користь?
Жаїра зневажливо знизала плечима:
— А що ж би я могла зробити? Це взагалі нездійсниме.
— Щойно ти сміялася з дикунів, Жаїро, а сама ще гірша від найдикішого дикуна. Таж ти вже цивілізована, а таке говориш! Чому нездійсниме? Чому для нас неможливе те, що можливе для інших? Чому індіяни можуть коштом своєї рабської праці збагачувати загарбника, а не можуть працювати самі для себе?
— Чи я знаю? — нетерпляче потрусила головою дівчина. — Навіщо питаєш мене про це все?
— Питаю, бо хочу, щоб ти думала, — відповів Татаурана, і голос його відразу стверд, а брови різко заламалися. — Ти не дала мені скінчити першої розмови, не бажаючи навіть нічого слухати про тотальну війну. Ти уявляєш собі, що по такій війні наступить руїна і пустеля, по якій блукатимуть канібали з танґвапемами в руках. А я хочу цією тотальною війною вичистити нашу землю від паразитів і на розчищеній землі збудувати нову державу.
— Держа-а-а-ву?! — аж злякалася Жаїра.
— Так, Жаїро, державу! — твердо хитнув головою Татаурана, ще більше заломивши брови. — Історія знає великі держави, збудовані далеко дикішими народами як індіяни, а ми вже не всі поголовно дикі. Є вже багато серед нас і цивілізованих і навіть освічених. Треба лише скинути чужинецькі кайдани, треба нашу розхристану силу загнуздати і скерувати її в одне русло. Треба поставити перед нашим народом велику мету і змагати до неї, не зважаючи на жертви і труди, яких вона вимагатиме.
Хвилювання перехопило дівчині віддих, і вона злякано розплющила очі.
— І ти б?.. — почала з забобонним страхом, але не могла скінчити.
— Злякалася? — усміхнувся Татаурана. — Я ж казав, що твоя душа слаба, як крила птиці, родженої в неволі, і ти не розумієш величі свободи. А я — ех! Я відчуваю часто таку снагу, таку силу, що, коли б мені знайти лише якесь опертя, то, як сказав мудрець Архімед, перевернув би землю догори коренем!
Схопився на рівні ноги, широко розкинув руки й хижо роздув ніздрі.
— Ех, Жаїро! — вигукнув оп’яніло. — Коли лише частина племен об’єднається для початку під моє берло, щоб лиш роздмухати пожежу тотальної війни, ми скоро станемо силою, яку інші держави шануватимуть. Ми відкриємо порти для чужих кораблів, бо маємо чим торгувати. Ми спровадимо найкращих майстрів і мистців з усього світу, ми повідкриваємо школи, побудуємо величаві храми! Ми матимемо власну фльоту, власне військо і власні зброївні, так що вже ніхто не відважиться на нас нападати, і ніхто не посміє ділити нашу землю, мов круки жир!