І молодий вождь, зринувши душею у піднебесні висоти, накреслював запальними словами візії прекрасного майбутнього своєї землі. Промовляло з нього святе надхнення, незламна віра й непереборне бажання чину та посвяти. І в цей момент Жаїрі здавалося, що бачить перед собою казкового лицаря, здатного справді перевернути землю догори коренем, бачить героя, для якого ніщо не стане на перепоні. Пірвана владою його запалу, вона й сама вже була переконана, що станеться саме так, як казав Татаурана. Вона вже бачила його в авреолі слави володаря великої держави, а себе — королевою, до ніг якої схиляються тисячі власних підданих і найвизначніші достойники з усього світу. Якою ж мізерією в порівнянні до того були її недавні мрії над розстеленою хустиною, чи давніші, що не сягали далі від бажання — стати дружиною якогось жалюгідного бандейранта! О, Татаурана правду сказав, передбачаючи, що вона його ще сама проситиме взяти її за дружину, що вичитуватиме з його очей кожне бажання! Бо хіба ж не варто? Вона згодна його навколішках благати, ноги йому мити, щоб лише зійшов із своєї висоти до неї, щоб узяв за дружину і посадив побіч себе на троні!
— Чи ж тоді схочеш мене за дружину? — мимовільно зірвався вголос у неї з уст болючий сумнів.
— Коли? — ніби прокинувся із сну Татаурана.
— Коли все піде так, як ти передбачаєш.
Татаурана витверезів цілковито і, ставши перед Жаїрою, впер у неї гострий, як риб’ячі ості, погляд.
— Та ти ж зарікалася, що не будеш моєю жінкою.
— О, Татаурано! — винувато вигукнула дівчина і простягнула до нього благально руки. — Даруй мені, прошу тебе ще раз! Я ж тоді ще того не знала...
— Чого не знала?
— Що ти скоро станеш володарем держави.
Татаурана похилив голову й сумно посміхнувся.
— Занадто забігаєш вперед, Жаїро, — сказав гірко: — Я взагалі не знаю, чи ми збудуємо державу, а, як і збудуємо, то не так скоро.
— Коли?
— На це потрібні десятки років, дівчино...
Жаїра вражено відкинулася назад, бо в її очах Татаурана раптом змалів, змізернів і з героя-лицаря та з казкового королевича став знову лише вбогим морубішабою маленького племени.
— Ха-ха-ха! — силувано розсміялася вона, вкладаючи в свій сміх всю силу іронії, на яку лише могла здобутися, щоб помститися на цьому жалюгідному дикунові за щойно зазнану облуду щастя. — Ха-ха-ха! Ти чудово вмієш розказувати казки, Татаурано! Тобі можуть позаздрити не лише дикуни з пралісу, а навіть і фахові блазні з аристократичних дворів... Дякую тобі, що розвеселив мене... Може розкажеш ще щось? Ха-ха-ха!
Густі брови вождя грізно збіглися над переніссям, позаломлювалися круто посередині, і більше не тріпотали, а припухлі дитячі уста розтягнулися в тонку сіру риску.
— Чому б і ні? — вклонився він рівно ж ґалянтно, як і насмішливо. — Придворний трубадур її божественної милости королеви лісу Каа, яка, до речі, з браку власного двору, мусить вдоволятися гостинністю тростяної індіянської оки, — все є на наказ своєї володарки... На цей раз смиренний слуга і трубадур збіглої рабині з порубцьованою батогами спиною просить милостивої ласки — послухати легенди про Таїну-Кана — «Зоряного Мужа» в надії, що її божественна величність зволить великодушно дарувати брак гітари, по яку треба би було бігти до оселі, а якої в оселі немає і на якій, з рукою на серці, трубадур не вміє грати...
Кланявся, прикладав руку до серця й зовсім ошелешив Жаїру гротескно-вишуканим стилем.
— Божественна Каа зволить послухати...
Ще тоді, коли індіанське плем’я каража не вміло обробляти землі й живилося рибою, звіриною та дикими овочами, жило собі одне подружжя, що мало дві доньки. Одна називалася Іамеро, а друга — Денаке. Іамеро була старша і любила, щоб усі хвалили її красу, а Денаке соромилася своєї зовнішньости, бо уважала себе дуже поганою. Старша мріяла про надзвичайного чоловіка, а молодша годилася одружитися з кожним, хто мав би добре серце і дбав би про майбутню родину..
Кожного вечора, коли сходила темінь і вкривала землю, Іамеро сідала перед окою і посилала свої мрії до зірок, що висіли високо в синьому небі.
«Дивися, тату, — казала вона, — там є Вечірня Зірка. Як вона чудово блищить у своєму тремтячому промінні! Я хочу, щоб вона була моєю! Я хочу одружитися з нею!»
Батько тільки сміявся з чудного доччиного бажання і казав, що ще ні один смертний не досягнув зорі. А тут раптом Вечірня Зоря мала б зійти на землю, щоб вдоволити примху вередливої дівчини!
Та Іамеро не слухала батька і щовечора вперто простягала руки до Вечірньої Зірки, благаючи її зійти на землю.
І от глибокої ночі, коли вже всі спали, здалося Іамеро, що хтось є поруч неї в гамаку. Вона схопилася і закричала злякано:
«Хто ти є і чого хочеш від мене?!»
Глибокий таємничий голос відповів їй:
«Я є Таїна-Кан — Вечірня Зоря — до якого ти давно посилала свої думки. Я зійшов на землю, щоб вдоволити твоє прохання і стати тобі чоловіком».
Зараз же повставали батьки Іамеро й сестра Денаке, неспокійні, повні очікування та здивування, і, поспішаючи одне поперед другого, розпалювали багаття, щоб при його світлі краще придивитися до небесного гостя.
А коли вже вогонь розгорівся, наступило велике розчарування: Таїна-Кан, що стояв серед них освітлений вогнищем, виявився старим-престарим чоловіком. Його волосся було біле, як бавовна, його плечі — зігнуті, його шкіра — в’яла й поморщена. Бо мав Таїна-Кан довгий вік і міг сяяти лише з неба.
Іамеро гірко розчарувалася, заломила над головою руки і закричала із злобою:
«Не хочу тебе за чоловіка, хоч би ти й тисячу разів був Вечірньою Зорею! Я краще почекаю, поки мене посватає гарний юнак каража!»
Мовчки обернувся Таїна-Кан, відступив від гамака гарної Іамеро й попростував до виходу.
Але Денаке, що все бачила й чула, і якої серце було повне м’якости й доброти, кинулася за гостем, зупинила його і сказала:
«Не йди, добрий Таїна-Кане! Коли моя сестра не хоче тебе, — дивись! — я готова з тобою одружитися, хоч і не є такою гарною, як Іамеро!»
Вражено підніс голову Таїна-Кан і здивувався дуже, побачивши велику доброту дівчини, і відразу погодився лишитися.
Зараз же на другий день Таїна-Кан сказав своїй молоденькій дружині:
«Я тепер твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду. Буду вирощувати плоди, яких каража ще не знають. Піду».
«Я хочу також іти з тобою!» — крикнула зараз же Денаке.
«Ні, — заперечив Таїна-Кан. — Ти жінка і мусиш лишатися вдома. Але ввечері, коли я, втомлений цілоденною працею, вернуся додому, ти повинна мене розважити й освіжити своєю ласкою».
Слухняно замовкла Денаке, шануючи волю свого чоловіка.
А Таїна-Кан пішов до ріки Араґвая, зайшов глибоко в її воду й заговорив до хвиль, що бігли повз нього:
«Ви, — сильна і чиста вода, — поможіть мені! Я старий і немічний, але маю молоду і любу дружину, яку мушу прогодувати».
І хвилі відповіли так:
«Пірни на дно, Таїна-Кане. Там ти знайдеш насіння, з якого виростиш плоди, що їх ще досі плем’я каража не знало, а вода змиє з тебе старість і верне тобі юнацьку молодість і красу».
І зробив Таїна-Кан так, як сказали хвилі, і виніс із дна ріки повні жмені насіння, а, відчувши в собі велику силу, зараз же взявся рубати дерева, приготовляючи землю під майбутнє поле.
День схилився до вечора, а Таїна-Кан усе не приходив, і на Денаке напав страх. Вона боялася, щоб із старим чоловіком не сталася якась лиха пригода, і побігла його шукати.
Та яке ж величезне було її здивування, коли на свіжообробленому полі вона побачила не старця, а гарного юнака, високого росту, повного життя і сили. Його шкіра була мистецьки розмальована фарбою уруку, його голову, руки й ноги прикрашали чудові вироби з барвистого пір’я.
Побачивши так зміненого свого чоловіка, переповнена щастям Денаке кинулася в його обійми. А він був щасливий її щастям і її турботою про нього.
Коли вони повернулися додому, горда Денаке показала нового Таїну-Кана своїм рідним.