Жаїра кусала уста й ледве стримувала ридання. Коли б можна було — вернулася б назад тієї ж самої хвилини. Але шлях повороту був відрізаний...
Кілька днів тривав тяжкий марш через праліси, і Жаїрі він видавався суцільним безглуздим кошмаром. Інколи її охоплював такий розпач, що мала охоту впасти на землю й завити диким звірем. Здавалося, що все майбутнє життя складатиметься з цієї нестерпної блуканини в задушливих обіймах нетрів, де за кожним стовбуром причаївся страх. І хоч батько та Кумаже, ідучи попереду, вибирали й розчищали дорогу, вона не бачила нічого у віддалі двох кроків перед собою. Кожний дотик обвислої галузки чи ліяни примушував її здригатися, кожного разу, ступивши ногою, вона чекала, чи не вкусить її гадина, кожна зупинка батька викликала в неї переконання, що їм загрожує напад хижого звіря, або якась інша небезпека. Це була жахлива подорож, що шарпала нерви, виснажувала тіло й доводила до божевілля. З радістю зідхала, коли виходили на відкриті місця, але, на жаль, їх не було багато, та й ті треба було уникати. Спішно переходили через галявини, або голі кам’янисті горби, інколи йшли водами потоків, а тоді знову лізли в осоружний, непривітний ліс, повний таємниць і небезпеки.
Перед вечором звичайно зупинялися десь над берегом ріки. Сабія розкладала вогонь, Кумаже й Пірауна заходилися білувати впольовану звірину, а мовчазний Арусаві, що походив з племени риболовів, ішов ловити рибу.
Жаїра, як упривілейована, не брала в тих клопотах ніякої участи. Скидала тяжкі черевики й розлягалася проти вогнища, де мати завжди приготовляла їй м’якеньку, добре вимощену постіль.
Взагалі про неї дбали, як про малу дитину: Кумаже зривав для неї найкращі овочі, мати носила її клунок, а навіть щербатий похмурий Арусаві всміхався приязно, подаючи їй найсмачнішу рибу. Тільки одна Жаїра йшла вдягнена і взута з легеньким мішечком за плечима. Решта ж була нага, опоясана, за індіанським звичаєм, вузькими набедренниками, та мала ще забандажовані вузькими пасками полотна ноги від щиколодок до колін так тісно, що мускули набрякали, мов шнури. Та це саме було нібито гарно, бо свідчило про силу.
Жаїра завжди була переконана, що вона міцна, звинна* й витривала, але тепер втрачала віру в себе. Справді, сила, що її мала аж надмір для домашнього життя, показалася мізерною в боротьбі з пралісом. Вона вичерпувалася з кожним днем усе більше, бо і ночі не приносили потрібного відпочинку. Дівчина погано спала, дарма що втома залізним тягарем привалювала голову, зліплювала повіки й ломила тіло. Вона схоплювалась на кожний повів вітру, на кожний підозрілий шелест у хащах і довго прислухалася крізь оглушливе гупання власного серця і шум власної крови, що вирувала у вухах. Перечекавши трохи, лягала знову, щоб за кілька хвилин знову схопитись і знову прислухуватися. І лише на світанку, коли прокидався ліс, опановувала її непереможна сонність. Але саме тоді невеличкий табір мусів звиватися й знову рушати в дорогу, щоб якнайскорше і якнайдальше втекти від небезпеки.
Так минали дні, і Жаїра втратила їм рахунок.
Аж якось в пообідню пору натрапили на виразну стежину, і Кумаже, випнувшись, як струна, усім своїм бронзово-мускулярним тілом, почав нюхати і слухати.
— Оселя близько, — зголосив по хвилині шепотом. — Я чую дим...
— Я також, — підтвердив Пірауна. — Треба піти на розвідку...
— Чого там! — обізвався позаду Арусаві. — Підемо просто. Приходимо ж з миром. Не бійтеся...
Порадившись трохи, товариство рушило обережним кроком далі.
По упливі якої години ліс розступився, розкриваючи вид на невеличку індіянську оселю, що півколом своїх стіжкуватих ок припирала до ріки. Посередині окаети[2] горіло кілька вогнищ, біля яких сиділи нагі чоловіки й жінки. Діти бігали довкола, вправляючись у стрілянні з лука, чи метанні списа, а частина їх хлюпалася при березі в ріці. По всьому видно було, що оселя мирна і не має війни з іншими племенами, про що свідчив загальний спокій і відсутність варти.
Новоприбулих помітили, як тільки вони вийшли з лісу. Голови всіх повернулися в їхню сторону з виразами німих запитів в очах і так застигли. Ніби фільмова стрічка зупинилася в бігу, і рух постатей припинився, поставивши акторів у неприродні пози.
А новоприбулі, завагавшися хвилину, пішли до найближчого вогнища й мовчки почали одне за одним сідати: спочатку чоловіки, потім Сабія, і нарешті — непевна й перелякана Жарі.
Пірауна, Кумаже й Арусаві повагом позапалювали свої люльки від вогнищ і тоді почали обдаровувати тютюном чоловіків племени, що підходили з різних сторін і сідали поруч, або ставали за спинами гостей.
Минуло кілька хвилин у мовчанці.
— Може, ви голодні? — спитав урешті якийсь кремезний чолов’яга, що мав до половини обгризене ліве вухо.
— Голодні, — відповів Пірауна. — Не їли від ранку.
На ці слова господарі заметушилися, і за кілька хвилин перед прибулими вже стояли на плетених і дерев’яних тацах м’ясо, риба, овочі та білі балабушки з висушеної потертої айпі, що заступають індіянам хліб.
Гості накинулися на їжу і їли довго, багато, поки не наситилися. Одна тільки Жаїра обмежилася тим, що поколупала трохи риби та лизнула дикого меду, почуваючи себе вкрай збентеженою під численними поглядами жінок, що безцеремонно заглядали їй просто в уста.
По обіді Пірауна розв’язав один з клунків і витягнув звідти гарний великий ніж.
— Хто у вас вождем племени? — спитав.
— Я, — відповів той з надгризеним вухом, ласо поглядаючи на ніж. — Мене звуть Іакума.
— А мене звуть Пірауною. Дарую тобі, Іакумо, цього ножа. Він міцний і гострий.
Усі очі заздрісно повисли на ножі, а Іакума, прийнявши цінний подарунок, зараз же зняв з шиї разок намиста, мистецьки нанизаний з мавп’ячих зубів, і подав Пірауні.
— А я тобі дарую намисто, — сказав. — Воно дуже гарне.
За прикладом цих двох вождів пішла і решта, обмінюючись стрілами, люльками, сагайдаками та іншими дрібницями.
Коли цим способом між гостями і господарями була нав’язана дружба, Пірауна почав:
— Ми всі втекли з рабства. Ось тут — моя жінка, а оце — моя донька, що виховувалася в домі білих. Ці два мужі — мої побратими, хоч ми колись належали до різних племен: я — з ґварані, Кумаже — з ґваяназес, а Арусаві — з тамойос. Ми тікаємо геть, щоб приєднатися до своїх племен.
Господарі оселі відразу насторожилися, а Іакума спохмурнів зовсім.
— Ми — каріжо, — сказав сердито, — і тепер у мирі з білими. Наш спільний великий морубішаба[3] вже давно ходив до Кананеї і там розмовляв з морубішабою білим. Білий морубішаба був дуже ласкавий до нашого морубішаби, обдарував його гарними речами й обіцяв, що білі більше не нападатимуть на племена каріжо, зате наші племена мають допомагати в усьому білим, як також ловити всіх втікачів з рабства й віддавати їх назад у руки білих.
Почувши це, гості зараз схопилися з місць, але не встигли більше нічого зробити, бо опинилися в руках переважаючої кількости господарів оселі.
— Браття! — кричав Пірауна. — Чи ж звичай вашого племени дозволяє видавати мирних гостей у руки ворогів?!
— Каріжо ще не вкрили себе такою ганьбою! — образився Іакума. — Але ми вірно тримаємо обіцянки й уважаємо ворогів наших приятелів за наших ворогів!
— Ворогів?! — пручався Пірауна. — Після того, як ми курили й їли при вашому вогнищі, після того, як ми обмінялися подарунками, вважаєте нас своїми ворогами?
— Ми не знали, що ви втікачі, — спокійно відповів Іакума. — Коли б знали — не дозволили б вам наблизитися до наших вогнищ і не прийняли б ваших подарунків...
Зчинилася бійка. Каріжо намагалися повалити гостей на землю й пов’язати їх, а ті відбивалися руками та ногами з люттю хижих звірів, що вступили в смертельний бій.