— Я?! — мало не вдавився яйцем Пірсон. — Чим?
— Тим, що своїми дослідженнями і своїми публікаціями підсилюєш цікавість усяких пройдисвітів до нашої землі. А для нас вони потрібні, як лихе повітря...
— Бачиш, морубішабо, — вперше зніяковів Ґілерме, — в тому лише частина правди, бо пройдисвіти, як ти кажеш, приїхали сюди раніше, ніж з’явилися мої писання про вашу землю, а я приїхав вже промощеною дорогою.
— Так, — хитнув головою Татаурана, — ти скористався виваленими дверима й навіть не завдав собі труду подумати, чи господарям буде мила твоя гостина й твоя цікавість. Ти увійшов у пограбований дім разом з розбійниками. Не зайнятий безпосередньо грабунком, ти маєш можність винюхати те, чого розбійники, може, ще й не помітили, і збираєшся потім оприлюднити всі цікаві спостереження та вказати грабіжникам на ще не пограбовані скритки. Роля, погодься, не дуже то почесна...
Пірсон змішався остаточно.
— Несправедливо закидаєш мені нечесність, морубішабо, — сказав насупившись. — Ваша земля — відкрите поле, де нема господаря, чи, вірніше, де, що не крок, — то інший господар. Тут нема в кого питати дозволу на відвідини, і єдине, що може гість робити — старатися, щоб з кожним бути в згоді.
— Як з господарем, так і з грабіжником? — іронічно спитав Татаурана.
— Тут уже господарі в значній своїй кількості помирилися з грабіжниками, а навіть поріднилися з ними, — відпарував Ґілерме. — Як же в тому всьому можна розібратися, коли маєте вже кілька поколінь мішанців?
— Щодо мене, то я б розібрався дуже скоро, — злісно відповів Татаурана: — всіх мішанців разом з їхніми батьками вигнав би за воду, а решту винищив би, — і був би спокій.
— Це легко сказати, морубішабо, можна навіть і зробити. Але чи буде воно справедливо? Чим, врешті, ті бідні мішанці винні?
— Коли б’ємо гадину, не питаємо, чи це справедливо і чи вона винна...
— Людина не гадина, морубішабо...
— Буває гірша...
— Буває, але не завжди. Все ж вона створена по образу і подобію Божому, має душу, в основі якої, крім злого, лежить і добрий початок. Людину все можна переробити на краще.
— Довга робота...
— Правда, довга. Тому краще без мороки попросту вбивати, ні? — зійшов і собі на іронію Пірсон.
Тепер зніяковів Татаурана і не знайшов ніякої відповіді. А гість дивився на нього своїми добрими очима, і в них малювалося щире співчуття.
— Знаю, що мішанці залляли багато сала за шкуру своїм рідним братам по материнській лінії, — продовжував він, — але ви ще не розумієте всієї важливости місії, яку вони відіграють у майбутньому. Ставши на початках правою рукою загарбника, ті самі мішанці пізніше стануть згубою для нього.
— Згубою загарбника станемо ми! — вдарив себе в груди Татаурана. — Ми не будемо чекати на те далеке майбутнє, в якому мамелюки схотять відігравати якусь там ролю! Признаюся тобі щиро, що метою мого і мого племени існування є — позбутися чужинців та мішанців з нашої землі!
— Сказавши одверто, морубішабо, не вірю в успіх таких намірів, але й не відмовляю тебе від боротьби. Навпаки, скажу тобі: борись! Борись, бо лише в боротьбі витворюється нація. Ви, індіяни, покищо не є нацією. Ви — покищо окремі роди і племена, що не мають не тільки спільної, а взагалі ніякої мети. Ви — сира, безформна глина, ви — тісто без закваски, ви — сила, яка взаємно себе поборює і у висліді дає слабість. І щойно ворог дасть вогонь, який випалить глину, дасть закваску, яка зрушить тісто, виробить форму національного тіла і скерує його дію в єдине річище. Якщо... Якщо ви зумієте зробити історію вчителькою свого життя. Ваша історія складається своєрідно. Ви не маєте ворога під боком. А такий сусідній ворог є завжди найстрашнішим. Найстрашнішим тому, що, сидячи міцно корінням у власному ґрунті, запускає безнастанно свої хижі парості в сусідні городи і глушить у них все живе. Ваш ворог далеко, і він не такий страшний. Щоб напастувати вас, він мусить відриватися корінням від рідного краю, а це раніше, чи пізніше приведе до остаточного зриву з ним, до зради своєї батьківщини, до переродження. Згадай собі гунів, згадай фенікійців: що з ними сталося?
— Я ще раз кажу: задовго чекати! — понуро бовкнув Татаурана. — Земля конає у вогнях, в крові, в рабстві, в кайданах, а ти говориш про переродження!..
— Вона не конає — вона дає початок новому життю, а це завжди йде в парі з великими болями...
— То радиш терпіти мовчки?
— Сказав уже: ні! Але, хіба, ставши до боротьби, не наразиш на нові болі свою землю і свій народ? Не запалиш вогнів? Не розіллєш крови?
— На те, щоб знищити ворога — не шкода.
— А хто ж ворог?
— Хіба не знаєш? Кожний чужинець і кожний мішанець!
Пірсон сумно похитав головою:
— Ні, морубішабо, не кожний. І не знищиш ти їх усіх. Це неможливе! Є вже дуже багато таких білих, не згадуючи навіть мішанців, які занадто глибоко пустили за сто п’ятдесят років коріння у ваш ґрунт. Вони вже не такі, як були їхні предки, а їхні нащадки стануть ще інакшими. Ваші завойовники через покоління виродяться в завойованих, скорені одвічними правами й законами землі. Вони вже інакше говорять, інакше думають, інакше почувають, ніж їхні діди, або їхні свояки, які приїжджають з метрополій. Вони поженилися з індіянками і дали початок новій расі. Ви, індіяни, є диким пнем, займанці — це шляхетні щепи, а вас разом напоїть своїми соками свята земля і виростить зовсім новий ґатунок людей, що матимуть у собі первні пня і щепи, але не будуть ні одним, ні другим. І ті мішанці, яких ти так ненавидиш, є саме першими поколіннями нації, якій у майбутньому належатиме Бразилія.
Татаурану аж підносило з обурення, і він тільки тому не перебивав Пірсона, що не міг знайти слів, якими б можна було висловити свої почування.
— Як?! — скрикнув урешті. — Уважаєш, чужинче, що ті білі розбишаки є шляхетними щепами?! О, не дивно, що ти так говориш, бо ж і ти білий — біліший, ніж інші! У тебе грабіж, несправедливість і насильство називаються шляхетністю?! То іди ж тоді вчитися до нас, дикунів, бо ми маємо вищі поняття про шляхетність!..
— Заспокійся, морубішабо, — лагідно торкнувся його руки Ґілерме. — Я тобі наведу трохи інший приклад: коли хотять ушляхетнити овочеве дерево, його виривають з ґрунту, обрізують йому частину коріння і гілляк і пересаджують. Займанці переходять той самий процес: вони пересадили себе на інший ґрунт, обрізавши коріння, що лучило їх з батьківщиною, і пускають тут нове коріння і нові пагінці. Біль — це така річ, що ушляхетнює однаково, як рослину, так і людську душу, то ж ушляхетнить згодом і ваших, сьогодні жорстоких, завойовників. Біль зриву з минулим уже проходить у них, але зроджується новий біль з любови до землі, на якій вони народилися й виховалися. Вона не лише ваша, вона і їхня тепер. А ви також знаходите любов до батьківщини саме через біль. Біль ушляхетнить і вас, бо щойно в боротьбі ви оціните вартість свободи, а ваша земля щойно тоді набере для вас ціни, коли ви поллєте її своєю кров’ю і викупите тяжкими жертвами. Вона взагалі стане матір’ю для кожного, хто для неї дасть кров, хто поставить її інтереси вище особистого щастя і життя, байдуже, чи буде він чорний, жовтий, білий, а чи мішанець. Той же паразит, який з землі лише користає, а не дає для неї нічого, не може називатися її сином, не може мати до неї права — він мусить відступити і щезнути. Закон землі твердий, але і справедливий...
Татаурана поволі заспокоївся і злагіднів. Він ще довго говорив з гостем, і лише, коли сонце вже звернуло з полудня, пішов, щоб поглянути, як працюють ареси без його нагляду.
— Що він тут базікав, той дикун? — підійшов до задуманого Пірсона Перо.
Пірсон сердито глянув на провідника:
— Говорив про те, що занадто багато завелося на землі нечисти, яка з зухвалістю невігласів уважає кожного дикуном, бо сама носить рапозові чоботи...
Довго увечері радила ньємонґаба і врешті винесла рішення, підказане їй Татаураною: «Хай білий чужинець іде, куди хоче, хай вивчає і записує те, що побачить. Хай сучасний і майбутній світ довідається правди про життя і боротьбу, що ведеться в гущавині бразилійського лісу».