Милосердний Боже, що ж це таке?! Білі не мають права ловити в рабство індіян з мирних племен біля побережжя — передбачливі закони забороняють це, щоб не дрочити індіян у близькому сусідстві. Тож знайшлися хитруни, які радять собі з тим законом: бранців муссурани* вільно вимінювати. І хитруни підбурюють одне плем’я на друге, штучно викликають війну — і мають товар для невільничих ринків. Справді, навіщо відбувати далекі походи вглиб країни, навіщо гаяти стільки часу, навіщо наражати себе на видатки, труднощі й небезпеки, коли можна зробити ґешефт під боком?
Ну, та їм нема чого дивуватися: така вже їхня природа, що вони живуть коштом віроломства, брехні й хитрощів. Але індіяни? Бачать це все, розуміють, і прощають. Ворогові прощають усе. Супроти ворога дотримують закону гостинности і уважають ганьбою порушити умову «миру». Але своїм рідним братам не прощають нічого. Найменша дрібничка може стати причиною війни смерти, як, наприклад, тембета. За тембету різалися протягом десятиріч, поки врешті не звели тисячне плем’я нанівець! А скільки є смертельних воєн, що просто тягнуться з традиції, хоч причини вже погубилися в пам’яті найстаріших мужів? Та коли б десяту частину тієї завзятости й послідовности затратити на боротьбу із справжнім ворогом, який грабує землю, який несе рабство й знищення, — країна стала б вільною. Але що ж з того? Трембета важливіша! Задля трембети вони підуть на спілку з дияволом, але не подарують! Взаємно виріжуться, винищаться, а решту проміняють за кільця від ланцюгів, за мідяні дроти і ґудзики в рабство. Не проміняли б і самого Татаурани за зламану ложку? Проміняли б напевне, ще й хвалилися б, що мали з того неабиякий зиск. А він би за них виточив крапля по краплі кров із свого серця, він би дав себе розп’ясти, спалити живцем на малому вогні, щоб лише вибороти для них волю, щоб зробити людьми, щоб вивести з темряви дикунства на дорогу цивілізації. Але їм байдуже це все.
Волі їм? Ні, їм треба батогів, тортур, вогню і рабства! Їм треба великого-великого болю! Може, тоді отямляться. Бо ж як казав Пірсон: «Біль ушляхетнює людські душі». Правду казав!
І сам Татаурана чому не подібний до них? Чому не подібний до тих інших своїх товаришів-індіян, що, як і він, при допомозі протекції отців-місіонарів за виключні здібності до науки потрапили до колегії? Ті вже напевне вибилися «в люди», а він, ось, сидить поміж дикунами в пралісі. Чому? Тому що з дитинства його торкнулася рука великого святого болю. І печать того болю лягла на його душу, на все його життя. Важко з нею. Але не проміняв би її за спокій і байдужість — ніколи! Навпаки, дякує Провидінню за нього, як за виключну ласку. Ненавидить білих — це правда. Однак, мусить одне признати: вони йому сказали про Великого Вчителя. Вони поставили перед його очима святий Взірець, і Татаурана вважав би найбільшим щастям для себе, коли б удостоївся чести вступити хоч раз у слід його. Ніколи не забуде святих слів: «Бо немає більшої любови від тих, хто життя положить за друзі своя». Він, Татаурана, хоче положити. Не бажає за це винагороди, хіба одної: щоб друзі стали людьми. Вільними людьми! Але найбільша розпука в тому, що вони не хотять. Так, не хотять!
Сидів над берегом ріки, зігнувши коліна, поклав на них руки, а на руки вперся підборіддям і так заціпенів. Внизу лащилася до берега весела ріка, вгорі сковзали по небі білі хмарки, довкола таємничо шепотіла зелень і завзято цвірінкали горобці, передражнюючи інших пірнатих обивателів лісу, але для Татаурани не існувало нічого, крім болю і чорних думок.
Знечев’я відчув, що до нього хтось наближається. Не ворухнувся і не оглянувся, але весь напнявся від гостро-солодкого хвилювання, вгадуючи всіми змислами, що йде Жаїра.
І справді, це була вона. В легенькій жовтій сукенці, заквітчана жовтими квітами іпе, виглядала, як лісова казка, як богиня лісу Каа. Стала напроти Татаурани й дивилася на нього ніжно, ховаючи в очах лукаві іскорки.
— Ти?! — спитав, відчуваючи, що від її погляду в нього крутиться в голові, і застрягає в горлі повітря.
— Я.
— Чого прийшла?
Голос його був різкий, навіть брутальний, і кошлаті брови гострими кутами піднеслися вгору, але серце... Ех, хто б міг окреслити ту радість і ту ніжність, які в цей момент ллялися з його вщерть виповненого серця?!
— Хіба ж ти не казав мені колись прийти до тебе? — спитала багатозначно, розпалюючи ще більше ніжно-лукаві вогники в очах і одночасно прикриваючи їх довгими віями.
Вмить зловив дівчину за зап’ястя рук, зігнув їх і, поставивши перед собою на коліна, впився в її очі своїм пронизливим, хижим зором.
— І умову, яку я поставив тобі, пам’ятаєш також? — витиснув крізь зуби з мукою надії й недовір’я в голосі, заглиблюючись далі через її очі в саме нутро душі.
— Пам’ятаю... — тихенько відповіла дівчина, граючи усмішкою очей і уст.
Утопився в її очах, і його недавно підняті гострими кутами вгору густі брови, тепер знову затріпотіли, як крила сполоханого птаха, а уста набрали опуклої дитячої м’якости.
— Таїна-Кан дуже сумний сьогодні, — далі тихенько співала Жаїра, — і скромна Денаке прийшла його потішити своєю ласкою...
Шарпнув її до себе і без слів почав божевільно цілувати. На якусь хвилину віддалив, ніби перевіряючи, чи це справді вона, знову притягнув і знову цілував. Потім поклав її голову собі на груди і, колисаючи, мов дитину, заговорив із скаргою:
— Так, моя Жаїро, я сумний і потребую твоєї потіхи... Бо ж і я — не лише суворий вождь племени, а й людина також. Я маю свої слабості і свої потреби. Я люблю своїх аресів, однак, завелика різниця між мною і ними. Вони мені дуже рідні, але й дуже далекі інколи. Ти, ти одна можеш бути рівна мені, ти можеш мене розуміти, бо ж ти бачила і знаєш більше, ніж може дати праліс. Коли будеш побіч мене — мої сили подвояться. Ти станеш для мене тим, чим є чисте джерело для втомленого довгою дорогою і палючою спекою мандрівника; ти станеш тим вогнищем, що гріє в холодну, дощову ніч; ти станеш тією піснею, що розганяє чорні примари зневіри й підносить духа вгору. О, моя Жаїро, ти можеш дати мені багато такого, що так потрібне мені!
Дівчина визволилася з його обіймів і поправила зім’яті квіти у волоссі.
— Я дам тобі, Татаурано. все, що можу, і все, що хочеш. Але й ти повинен мені дати те, чого я хочу. Послухай мене уважно і подумай над моїми словами... Я сьогодні чула розмову з послами каяпос і ґвалашів... Чи ж ти не бачиш, що тотальна війна проти білих не поведеться? Ти тільки вигубиш своїх аресів і... мене при тому. Хіба б тобі не було шкода мене? Ти розказав мені легенду про Таїну- Кана. Як зробив Таїна-Кан? Чи він шукав війни? Ні. Його першим обов’язком було дбати про свою Денаке. Він же сказав: «Тепер я твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду». А ти не кажеш так. Ти дбаєш про своїх індіян. З того все одно нічого не вийде. Ще ареси — так. Але навіщо тобі якісь ґвалаші, каяпоси, ґварані, каріжо і всякі інші? Лиши їх жити так, як вони хотять. Дбай лише про аресів. Забери їх і йди геть звідси. Знайдемо десь поклади золота, срібла, або ріки, де є діяманти, і ареси їх назбирають повно. Зробившись багатими, вийдемо в якісь спокійніші околиці, ближче до берега, де діє закон, і під його охороною заложимо нову оселю. Але не таку з тростяних ок, а з мурованих будинків, з церквою, з школою. Ареси будуть працювати на плантаціях, чи при якійсь майстерні, й заживуть спокійним, ситим життям. Їхні діти вчитимуться в школах і не будуть дикунами...
У міру того, як дівчина говорила, обличчя Татаурани темніло, холодніло, брови знову, піднявшись угору, різко зламалися, а погляд набрав жорстокого й ворожого блиску.
— Он як! — вибухнув жовчно. — Хочеш, попросту сказавши, зробити з аресів рабів. Так?
— Чому ж рабів? — спробувала оборонятися заскочена Жаїра. — Адже...