Усі негайно посхоплювалися з місць і поспішно кинулися виконувати накази. А Татаурана стояв ще якийсь час нерухомо, і його припухлі уста кривилися, мов у розжаленої після великої кривди і заспокоєної пестощами дитини.
Білих разом з мамелюками було небагато — всього біля двадцяти осіб, — як донесла розвідка. І розташувалися вони у підніжжя скелистої гори, яка давала їм добрий захист із східньої сторони. Бистроводний гірський потік обхоплював підковою невеличку рівну долину і майже замикав її, підходячи щільно до гори в горішній і нижній течії. Місце було вигідне і досить безпечне, а що найближчі оселі ґвалашів і каяпос мали мирний настрій, то зайди не подбали навіть про виставлення сторожі.
Коли ареси прибули на місце, пізний місяць стояв уже низько на заході, у них за спинами, і вони бачили весь табір, мов на долоні: коло трьох наметів блукали стриножені коні й мули, смачно хрумкаючи росяну траву; з наметів виривалося солодке передранкове похропування, а назагал було тихо й спокійно.
— Морубішабо, — зашептав у вухо Татаурані Маріо, — що будемо робити з полоненими? Коли нападемо так, як є, — візьмемо всіх у полон. Різати сонних мені не до смаку... Я кину боєвий клич — хай бороняться. Дозволиш?
— Кричи, — згодився Татаурана, якому перспектива різні також була дуже неприємною. — Кричи голосно, щоб почули. Перекажи далі: йти в наступ по другому заклику.
І Маріо, передавши наказ, крикнув на цілі груди раз, потім, вичекавши хвилину, крикнув удруге.
Але, помимо попередження, напад викликав у таборі страшний переполох. Сонні люди вискакували з шатер, кричали й відстрілювалися насліпо.
— Що таке?! Що сталося?! — гукав хтось.
— Каяпоси! — відповідав інший голос.
— Ґвалаші!
— Зрадники! Прийняли подарунки і...
— До зброї, до зброї! Беріть збро-о-ою!!! — покривала всі вигуки чиясь розпучлива команда. — Бийте, не розбираючись!
— Божевільний! Де ж можна в такій ситуації битися?! Не стріляйте! Не стріляйте, кажу вам! Індіяни! Приятелі! Стійте! Вислухайте нас: ми прийшли з миром! З ми-и-иром!
Цей заклик, однак, зіллявся з вибухом кількох стрілів і лише викликав у аресів боєвий запал. Вони сипнули стрілами, рванули вперед і за кілька секунд притиснули нападених до кам’яної стіни. А ті, то відстрілюючись, то благаючи помилування, падали один за одним, і скоро всі покотом лежали на землі. На побоєвищі лишилися шатра, порозкидана зброя та міхи, напхані всяким добром, а поміж цим усім кидалися наполохані коні й мули.
— Годі! — крикнув Татаурана. — Ранених не добивайте! Але пошукайте добре, чи хтось не сховався! Позбирайте все порозкидане і складіть на купу! Половіть коней і мулів — пригодяться.
Видавши накази, спустив тятиву з лука і став, щоб віддихатися. Нервова й фізична напруга далися добре в знаки, і все його тіло трусилося, як у пропасниці. А все ж дивився пильно довкола, чи де нема небезпеки, і уважно слідкував за роботою аресів.
Відділ «комерсантів» був унешкідливлений цілком: одні лежали мертві, другі мали більші й менші рани, стогнали, кидалися і благали милосердя. Їх скоро позбирали й позносили в одне місце.
— Є шість ранених, морубішабо, — підійшов із звітом Маріо. — Що накажеш з ними зробити?
— Які маємо втрати? — відповів питанням Татаурана.
— Нема. Всі живі й ні одного важче пораненого. Є кілька подряпаних.
— Гаразд. Раненим затамувати кров, поперев’язувати й напоїти. Зброю, шатра й усяке інше знаряддя навантажити на мулів. Усе непотрібне спалити, а що не можна спалити — вкинути в ріку. Справуйтеся скоро, бо сонце сходить. Мусимо вертатися і дати відповідь ґвалашам та каяпосам. Оселя лишилася майже без оборони, і вони можуть напасти.
— Буде, як наказуєш — вклонився Маріо й спішно відійшов.
Щоб заспокоїти розбурхані нерви, Татаурана вирішив скупатися. Заліз у воду й почав енергійно розтирати своє мускулярне тіло.
Знечев’я серед спокою, з яким працювали ареси, розлягся радісно-здивований вигук:
— І-і-х, який хитрун! Прикрився вбитим і прикидається мертвим, а сам навіть не поранений!
Татаурана миттю вискочив з води і побіг до місця, де вже кілька мужів ставило на ноги якогось білого, вбраного в шкіряну одежу. А той виривався їм з рук, підгинав ноги і все хотів упасти. Однак, коли його одежу на грудях згріб у тверду долоню Татаурана, одночасно вдаряючи його легко в підборіддя, «вбитий» перестав пручатися і став.
— Ти хто? — грізно спитав морубішаба.
— Милосердя! — закричав бранець. — Милосердя!
— Я питаю, хто ти такий? Як називаєшся? .— повторив Татаурана і потрусив полоненого сильніше.
— Я — мирний, мирний! — розпучливо переконував бранець, і по його голосі вождь пізнав того, хто закликав до зброї. — І мої люди також мирні! Ми нічого злого не робили! Ми принесли подарунки! Розумієш? Багато всяких гарних речей, і я їх зараз накажу вам віддати!..
— То ти є начальником бандейри?
— Ні, ні! — злякано запротестував полонений. — Ми не бандейра! Ми купці!
— Знаємо ваші купецькі справи! Я питаю, чи ти є начальником цієї зграї?!
Запитаний лише сумно похилив голову, що недвозначно заступало відповідь.
— Як звешся? — продовжував випитувати Татаурана.
— Фернандо Барретес. Але я мирний! Кажу вам ще раз: я мирний!
Татаурана відпустив його.
— Гаразд, — сказав. — Зараз ми це побачимо... Відведіть бранця до решти. Там поговоримо...
Робота добігала до кінця: всі потрібні речі були вже позв’язувані й навантажені на мулів, усякий непотріб горів у великих купах, а решту ареси із сміхом і дотепами носили до потоку й кидали у воду. Коли вже сонце видряпалося на скелисту гору, в долині був порядок.
Крім одного Барретеса, всі його спільники були поранені: двоє лежало і важко стогнало, двоє було зовсім непритомних, а двоє сиділо похнюпившись і з-під лоба зиркало на переможців. Стояв лише одинокий Барретес, як обвинувачений і непошкоджений. Ареси обступили всіх тісним колом, в яке згодом увійшов Татаурана і, сівши, почав чинити слідство:
— Ти, Фернанде Барретес, казав, що ви купці. З ким же торгуєте і чим?
— Ми міняємо в індіян різні речі, — непевним голосом відповів Барретес.
— А саме?
— Все: шкіри, віск і... і... — Барретес замовк.
— Ну, чого ж ти? — підігнав Татаурана. — «І людей» — додай.
— При нагоді, при нагоді... — поспішив Барретес. — Коли є часом полонені, засуджені на муссурану, то ми з милосердя їх викуповуємо, хоч вони нам і не потрібні. Але, сам знаєш, все ж ліпше людині працювати на якійсь плантації, ніж загинути на муссурані...
— Хм! — усміхнувся їдко Татаурана і зморщив носа. — Ну, а коли нема нагоди, щоб проявити ваше «милосердя», то тоді як?
— Тоді... тоді ми обходимося без бранців...
— Брешеш! — крикнув Татаурана, зломивши грізно трикутником свої високо піднесені густі брови. — Тоді ви таку «нагоду» робите собі самі! Хіба ж не підбивали каяпосів на ґвалашів, а ґвалашів на каяпосів?! У тебе це також називається милосердям?!
— Я… Ми... Ніколи! — заметався Барретес, заломивши руки.
— Досить! — увірвав його Татаурана і звернувся до аресів: — Повісити його!
Десь миттю з’явився зашморг, і ареси, накинувши його на шию Барретесові, потягли його за собою.
— Ні-і-і! Ні-і-і! — репетував той, марно намагаючись увільнитися із зашморга. — Пожалійте мене! Змилосердіться!
Але ніхто не милосердився, а Татаурана вставши на повний зріст і зложивши руки на грудях, злісно всміхнувся.
Однак, коли Барретеса вже підвели під високе дерево, дав знак рукою:
— Стійте! Справді шкода його вішати. Ведіть назад!
Блідий, аж синій, Барретес хитався, мов п’яний, а великі краплі поту котилися по його обличчі.
— Гаразд, — сказав Татаурана, — я тебе пожалію і не дам повісити.
— О, дякую тобі! — кинувся йому до ніг Барретес. — Лишуся твоїм боржником до смерти!
— До смерти? — перепитав Татаурана, відсуваючи свої ноги. — Ну, то це дуже короткий час! Бачиш, Фернандесе, ми також вимінюємо деякі речі в інших племенах, а на цей раз мусимо виміняти в ботокудів кількох своїх бранців. Ботокуди за пару днів справляють свято кавінь[23] і потребують людей на печеню. Вони кажуть, що «біла печеня», приправлена диким часником і колендрою, має чудовий смак, і тому за кожного білого дають по три індіяни.
23
«Кавінь» — це традиційне свято напоїв, що повторюється не регулярно, а тоді, коли закінчиться ферментація хмільного напою з будь-яких овочів.