— Запроданці! Бугри![4] Міхоноші!.. Рапози[5] смердячі! — вигукували Арусаві й Пірауна.
— Хай мене мавпа оближе, коли я бачив бридкіших людей!.. — хекав Кумаже, б’ючи ногами.
Жінок не зачіпали, але Сабія дерла собі нігтями груди й голосила, заливаючись сльозами, а Жаїра, відскочивши набік, причаїлася, як пантера, і злобно виблискувала очима, готова вчепитися в горло кожному, хто б важився до неї наблизитися. Тряслася, мов у лихоманці, а думка її в той час напружено працювала, шукаючи виходу із становища.
— Стрівайте! — крикнула нараз так пронизливо і так грізно, що всі здригнулися. — Стійте, зрадники! То ви виламуєтеся з-під наказу великого морубішаби, який має проголосити війну смерти білим від усіх індіянських племен?!.
Питання спаралізувало як господарів, так і пов’язаних уже гостей, і всі здивовано повернули голови в бік дівчини.
— Війну смерти? Хто? Де? Коли? — почали падати довкола питання, повні здивування і страху.
— Не може бути ніякої війни смерти з білими, бо наш великий морубішаба... — почав Іакума, але Жаїра не дала йому скінчити.
— Що ти знаєш про великого морубішабу?! — кинула різко й згірдливо. — Великий морубішаба має стати, як колись великий Аімбіре, на чолі всіх індіянських племен, а я буду його жінкою!
Несподівана заява мала наслідки удару обухом в тім’я, і найбільше приголомшила Пірауну з товаришами. Вони витріщили очі на дівчину і стояли, мов скаменілі.
Іакума нічого не міг зрозуміти й нетерпеливо поскуб себе за обгризене вухо:
— Як кажеш, дівчино? Ти маєш стати жінкою великого морубішаби?..
— Так! — хоробро брехала Жаїра. — Великий морубішаба хоче помстити кривду, що йому мене не віддали. Він давав за мене білому морубішабі десять звіриних шкір, мірку жовтого піску, п’ять разків намиста й сіть на ловлю риби, але той не схотів. І тоді великий морубішаба сказав:
«Ти не хотів узяти викупу й не хотів бути моїм приятелем. Тепер не будеш мати ні викупу, ні приятеля». А я сказала: «Морубішабо, мій пан не буде мати і рабині: ще не зміниться тричі місяць на небі, як моя мати прийде до тебе в оку і повісить мій гамак над твоїм». Морубішаба відповів: «Приходьте. Коли твій гамак повисне над моїм, і ми обоє підемо увечорі в ліс, щоб назбирати дров для нашого окремого вогнища, — тоді я кину бойовий клич до всіх племен, стану на їхньому чолі та проголошу війну смерти білим».
Усі з глибокою увагою слухали вигадок Жаїри, а батьки її, Кумаже й Арусаві пройнялися незрозумілим страхом до цієї дівчини, що так гладко й переконливо брехала.
Тільки Іакума ніяк не міг того всього второпати й далі немилосердно скуб своє надгризене вухо:
— Ти щось не те говориш, дівчино... Нема звичаю, щоб мати дівчини приходила до майбутнього зятя в оку й вішала доньчин гамак. Звичай каже матері юнака приходити до оки молодої й вішати гамак майбутнього чоловіка...
— Ха-ха! — засміялася Жаїра. — Куди ж мала прийти з гамаком мати великого морубішаби? До дому білого пана? Ми ж не маємо своєї оки.
Відповідь була мудра, але Іакума мав ще сумніви:
— І великий морубішаба каріжо вже старий. Він має багато дорослих синів, то як би хотів тебе за жінку!
Жаїра на хвилину втратила під ногами ґрунт, але відступати було ніяк, тож вона, зібравши всю свою відвагу, заговорила із ще більшим запалом:
— Ти говориш про той черепок, що залишився від давньої слави дзбанка великого морубішаби? Ха-ха! Сьогодні вже кожен птах у лісі знає, що дні його почислені. Ось незабаром на великій ньємонґабі[6] племен каріжо мають обрати нового великого морубішабу, що є наймудрішим з усіх мужів, і має таку силу, що голими руками ловить великих ягуарів. Знаєш про нього?
— Ні, — признався Іакума.
— Шкода! — зідхнула Жарі. — Незабаром, однак, дізнаєшся. І я раджу тобі пізнати його, як приятель, а не як ворог, бо майбутній морубішаба не знає миру з ворогами й образи не дарує...
Нема, звичайно, потреби пояснювати, що каріжо забули вже про свій намір, і гості, вмить звільнені з сириці, сиділи біля вогнища на давніх місцях. Були збентежені, злякані й не мали відваги глянути один одному в очі. Може, вперше за своє життя пізнали почуття стиду, хоч і не знали, як його назвати. Були сердиті на господарів оселі, але одночасно й жаль їм було обдурених, а Жаїра видавалася їм страшнішою й огиднішою від «міхоноші» білих. Дарма що дівчина врятувала їм життя, вона стала для них чужішою від ворожо наставлених «бугрів».
Тим часом каріжо, начебто й не трапилось нічого, порозсідалися ближче до гостей і наперебій почали їх випитувати про все, що стосувалося майбутніх виборів нового великого морубішаби й війни смерти проти білих. І не знати, до чого б ті випитування довели, коли б хитра Жаїра не припинила розмов, і цим не врятувала своїх із халепи.
— Великий морубішаба велів не говорити про ці справи! — сміливо встрянула в розмову. — Він боїться зради тих, що готові за подарунки й ласку білих виявити їм усе...
— Серед нас нема зрадників, дівчино! — схопився обурений Іакума.
— Не говори, ми вже бачили... — зневажливо всміхнулася Жарі й примусила ватажка зніяковіти.
Сабія, не менше від інших здивована поведінкою та словами доньки, в душі пишалася нею: «О, моя Жаїра недарма виховувалася в домі білих! Вона напевне мудріша від наймудріших мужів з усіх племен і зуміє їх усіх водити довкола свого пальця. Їй би морубішабою бути, великим морубішабою!..»
А каріжо з усіх сил старалися направити заподіяну гостям кривду: поназносили знову їжі й питва, наново обдаровували їх усякими речами та навперейми розважали розмовами. І гості скоро забули про поганий випадок, бо, як справжні сини пралісу, не вміли довго таїти в серці злість. Ворожнеча скінчилася з моментом закінчення боротьби, і тепер усі були в згоді.
Між приязною гутіркою Пірауна закинув питання про настрої інших племен та їхнє наставлення проти білих.
— Ті племена, що живуть ближче побережжя, — охоче пояснював Іакума, — всі з білими в мирі. Ті, що миру не прийняли, повтікали на захід сонця. На півночі від нас, поблизу Пеабіру, вже майже нема індіян. Білі одних винищили, других забрали в рабство, а є ще й такі, що поприставали спільно до великих осель, де сидять білі піяґи[7] і вчать про свого білого Бога, — тут Іакума сердито сплюнув. — Сидять разом всуміш і не воюють між собою! — пояснив таким тоном, ніби оповідав про якийсь ганебний злочин. — Їм не можна воювати між собою, не можна слухати власних вождів, не можна мати власних піяґ, бо білі піяґи на те не дозволяють. Чи ж це не сором? Бути в мирі з білими — це так. Але прийняти їхніх піяґ за морубішаб?! Навіщо здався такий морубішаба, який не дозволяє воювати, брати здобич і бранців? Та ще тепер, коли білі дають за бранців намисто, ножі, п’янке питво й багато всяких інших гарних речей! Ми, от, недавно билися з шавантес і погромили їх ущент. Посіли їхні оброблені поля, повипивали їхнє питво, позабирали зброю й начиння, а до того піймали стільки бранців, що, коли б на одного бранця брати один палець, то треба було б посадити трьох мужів і давати всі пальці на їхніх руках і ногах. Так! Ми забрали їх усіх, пов’язали й повели до Кананеї. Але по дорозі зустріли білих і виміняли у них багато сережок, нараменників, два ножі, одну сокиру, два міхи з напоями і ще одну таку річ, що там напевне сидить якийсь веселий бог... Ану, сину, — звернувся він до підростка, що сидів біля нього, — піди й принеси. Покажемо гостям... То був зиск! — оповідав далі. — А ті, що слухають білих піяґ, ніколи такої здобичі не матимуть...
Незабаром вернувся хлопчик і приніс звичайний бубон з дзвіночками. Отже, за бубон, два ножі, сокиру, два міхи напоїв і всякі мідяні та скляні дріб’язки віддано в неволю шістдесят людей! Зазнавши її на собі, Пірауна мало не казився, така його лють брала, але він лише гірко усміхнувся і сказав їдко:
— Дійсно, зиск неабиякий... Як бачу, то вам добре з білими...
— Добре! — підтвердив Іакума, не помітивши насмішки. — У білих завжди щось можна виміняти, коли бути з ними в мирі. Але, звичайно, було б ліпше, коли б не вимінювати, а просто забрати. О, в білих є безліч усякого добра! Виповісти їм війну смерти — і відвоювати все-все! Так, мудро каже той майбутній великий морубішаба: на війні смерти проти білих зискаємо більше, ніж від миру...
4
Бугри — зневажлива назва в індіянській мові, що означає «носій води». «Бугри» стало також зневажливою кличкою племен, які служили білим.