— І хто ж ми? — питав сам себе Татаурана. — Не раби? Не дикуни? Вже й так наша спустошена земля заселюється все більше зайдами. А буде час, коли ми станемо вигнанцями. І ми заслуговуємо на долю, яка нам готується. Зметуть нас, знищать, витопчуть, бо ж ми — тільки погній. Самі себе такими уважаємо, самі себе не шануємо, то загарбник тим більше не буде шанувати...
А все ж не міг не любити свого народу. Може, саме тому так любив його і так милосердився над ним, що бачив його темноту, глупоту й ницість. Любив тією самою глибокою, болісною любов’ю, якою любить мати свою сліпу, спараліжовану дитину. Хто може збагнути і вияснити цю любов?
І тепер, коли слухав Мадіаї, ридав над майбутнім своєї землі. Бачив його виразно не перший раз, але затирав трагічні образи силою своєї волі, хоч знав, що життя, яке колись тут цвістиме, не буде належати автохтонам цієї землі.
Скінчив свою казку Ґрашаїнь, і на площі стало тихо. Всі чекали, що скаже морубішаба, а морубішаба, випустивши берло з рук, забув і про збір і про себе самого. Отямився лише тоді, коли Аракшо штовхнув його під бік і пригадав:
— Рада чекає твого слова, морубішабо. Мовчати не годиться.
Татаурана здригнувся, провів рукою по обличчі, бо йому здавалося, що воно вкрите липким павутинням, підняв берло і встав. Те, що думав перед хвилиною, думав для себе, і ніхто не смів того знати. Вождь племени й ініціятор великої справи був змушений говорити щось інше.
— Ареси, — сказав спокійно, і голос його не зраджував нічого, тільки брови піднялися вгору й заломилися над очима, — ми чули, що сказали посли. Але не будемо нічого більше радити, бо ще нема інших послів. Те, що відповіли тінґві, я знав наперед. Та чи від того, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища? Почекаємо на відповідь інших вождів, які не пасуть худоби, не рубають лісу і не копають землі. А тепер хай посли ідуть до своїх родин відпочивати. Ради не закриваю, а відкладаю. Ідіть.
І він спустив берло вниз.
Усі заворушилися, але не всі порозходилися. Більшість лишилася при вогнищах, щоб обміркувати принесені відомості й погуторити.
Провалом переговорів з племенем тінґві тішилась тільки одинока Жаїра.
«А що? — питала без слів, здалека слідкуючи за Татаураною. — Дістав? Не слухав мене — так тобі треба! Ось іще, як прийдуть з квасними мінами Кумаже й мій коханий батечко — станеш зовсім м’ягенький. Побачимо! Але тепер не чекай, щоб я прийшла до тебе з повинною! Будемо ще трохи грати...»
Вона побадьорішала, повеселішала, але старалася свою веселість приховати. Байдикувала далі й демонстративно не бралася ні за яку, навіть найлегшу роботу. А проходячи повз свою суперницю, вмисне мугикала веселої пісеньки, хоч у душі й далі її боялася.
Дні прокотилися далі, повні непевности й чекання, а до них долучилася ще й затяжна сльота, яка погіршувала настрій. Ріка зібрала й виллялася з берегів, тож на рибу не можна було ходити. На полювання також. І всі тепер сиділи в оках, плели, пряли й майстрували, а при тому, звичайно, найбільше говорили про післанців. Одні запевняли, що вони затрималися для докладнішого обговорення війни, другі припускали, що їх спіймали білі, треті думали, що вони пішли ще десь далі шукати нових спільників.
І ось одного пізнього зливно-дощевого вечора, коли вже більшість мешканців оселі спала, в отворі оки з’явилася величезна мокра голова.
— Асу! — кинулася щаслива Ґонґа. — Діти, прийшов батько!
Вмить ожила вся ока й виповнилася радісним гамором і вигуками:
— Прийшов Асу! Вернулися ще одні післанці!
Асу сумно звісив на груди свою величезну мокру голову, і дощові краплі, що збігали хіо його обличчі, змішалися із струмками сліз, які побігли з очей.
— Я сам прийшов... — промовив глухим голосом. — Від Кумаже й Жоасанона ніс тільки грудку закривавленої землі, але й ту дощ розмив і забрав з собою. Не приніс нічого... Сам прийшов, сам!
Стало моторошно тихо, бо люди навіть дихати перестали: Як?! Згинув такий підприємчивий і діяльний Жоасанон, що мав п’ятеро дітей?! І той веселий, гострозубий Кумаже, який завжди казав: «Коли не так — хай мене мавпа оближе»?!
Це було несподівано, боляче і страшно. І так само, як мить тому в оселі залунали радісні вигуки, тепер раптом вибухнув стогін і плач. Заводили жінки, плакали діти, і дорослі мужі стогнали, б’ючи себе в груди та висмикуючи волосся:
— Нема більше Жоасанона, нема Кумаже! Горе, горе!
Билася в сльозах жінка Жоасанона, голосили розпучливо сироти, і ніхто не думав над тим, щоб промоклому і втомленому Асу дати їсти.
Перша про це подбала Тінь. Вона не знала ні Жоасанона, ні Кумаже, але бачила перед собою зламаного втомою і горем велетня, про якого в цю хвилину всі забули. Зсунулася з свого гамака і заходилася біля вогнища.
— Іди ближче й сідай, — лагідно обізвалася до Асу. — Ти голодний і перемоклий. Своє напевне вже відплакав у дорозі. Тепер треба тобі покріпитися.
— Хто ти? — спитав здивовано Асу.
— Я — Тінь. Про мене тобі розкажуть потім. Іди сідай...
Тоді лише всі згадали про гостя. Кожен тягнув, що лише мав, і все це складали біля вогню.
— Їж, Асу, їж. Ти все своє відплакав. Ми будемо плакати без тебе, поки ти наситиш голод...
В оку набилося повно людей, і старий Аракшо лише з трудом пробився крізь натовп ближче до вогню. Йому простелили шкіри й уважно посадили, підмостивши під спину великий кіш.
А зголоднілий і промерзлий Асу ковтав жадібно все і плакав далі. Їв багато і рясно плакав.
Коли вже наситився, Татаурана зробив сякий-такий порядок і почав раду племени. Мали вислухати Асу без проволоки. Але Асу, завжди дуже нездалий промовець, від хвилювання й сліз говорив ще гірше, ніж звичайно, і його лише з трудом можна було розуміти.
Отже, вони всі троє — Кумаже, Асу й Жоасанон — подалися до племен, що були на заході й півночі. Заходили до різних осель, але всі ці оселі були в мирі з білими й не бажали миру порушувати. Відповідали більш-менш те саме, що й тінґві, та радили також і аресам занехаяти воєнні наміри. Деякі, правда, годилися пристати на війну, але під умовою, що прилучаться більші племена, бо лише це давало сяку-таку запоруку успіху.
Врешті посли добилися до головної мети своєї виправи — великого морубішаби каріжо. Але той, вислухавши їх, тільки засміявся.
— Хочете прогнати білих? — спитав. — Тоді знову на нас тиснутимуть то тамойоси, то ґварані, то ґваяназес. Вони вже віддавна зазіхають на наші землі. Але я сказав, що, коли вони так хотять, то не будемо володіти ні ми, ні вони, — хай володіють білі!
Не договорившись ні до чого з каріжо, посли пішли шукати ґваяназес і знайшли. Ґваяназес уже майже ціле століття числились християнами, а їхні предки під керівництвом морубішаби Тібіріси ще в 1562 році воювали по стороні білих проти об’єднаних племен тамайос, що виступили проти наїзників. Посли аресів зовсім не надіялися на успіх серед ґваяназців, але, на їхнє превелике диво, великий морубішаба ґваяназес дав свою згоду на війну смерти і наказав на поворотній дорозі зайти до нього та повідомити про те, що скажуть інші племена.
Підбадьорені таким успіхом, ареси пішли далі до племени тамойос. Коли б погодилися й тамойоси, успіх повстайня був би забезпечений, бо тамойос і ґваяназес були силою, яка пірвала б за собою всі слабші племена.
І великий морубішаба тамойос, вислухавши послів, спочатку дуже зрадів, бо в його племенах і досі не стерлася з пам’яті поразка, що її зазнали тамойоси від білих і ґваяназців. Але, коли йому сказали, що ґваяназці на цей раз підуть проти білих, відразу змінив своє рішення:
— Ненавидимо білих — це так. І охоче підемо на них війною, але тоді, коли ви перше допоможете нам розбити ґваяназців. Тих ненавидимо ще більше від білих і вважаємо своїми найгіршими ворогами. Воювати разом з ними під одним арауе?! Ніколи!