Усі намови, всі переконування були до нічого.
— Поможете нам помститися на ґваяназес — ми поможемо вам проти білих. Інакше — ні! — така була остаточна відповідь тамойос.
Гірко розчаровані, вони вернулися до оселі, де жив великий морубішаба ґваяназес, щоб доповісти йому все і почути його остаточну відповідь. Але в оселі на той час уже розташувалася велика бандейра. Ішла кудись ніби в глиб країни й зупинилася на відпочинок у гостині великого морубішаби племен, здавна заприязнених і поголовно вихрещених. Ватажки бандейри розгостилися в оках, а решта — під голим небом за оселею.
Але, помимо того, аресів і вдруге прийняли приязно, запросили погостювати кілька днів. Бандейра мала скоро покинути оселю, і тоді можна було договоритися остаточно.
Під вечір того дня, коли ареси прийшли до оселі, білі зробили велику урочистість: ніби на пам’ятку своєї гостини вони закопали два великі хрести на східньому і західньому крилі оселі ґваяназців. Господарі не дуже то на таких справах визнавалися, але любили кожне свято, тож і на цей раз відбули його пишно. Спільно молилися під хрестами, прибраними вінками з живих квітів, палили біля них вогнища й справили веселий бенкет.
Але вночі, коли всі міцно спали, Кумаже розштовхав сонного Асу і зашепотів йому у вухо:
— Коли я розумію, навіщо вдень ставити хрести, на пам’ятку, а вночі руйнувати їх власними руками, — хай мене мавпа оближе!..
Асу довго не міг розчовпати, чого хоче Кумаже, але на дотик пізнав, що той вернувся з якоїсь прогулянки, бо був холодний і вогкий від роси.
— Я виходив подивитися, бо мені щось причулося... — пояснив Кумаже. — І побачив, що білі пішли до хрестів, повитягали їх з землі й позатягали в ріку.
— А то навіщо? — здивувався Асу.
— Коли я знаю — хай мене мавпа оближе! — відповів, як звичайно, Кумаже. — Але — цить! Побачимо, що з того вийде. Лежи тихо. Я ще розкажу Жоасанонові...
А на ранок в оселі знявся крик. Білі бігали довкола й лаялися та сердилися, що гваяназці зневажили хрести.
— То ви такі християни?! То ви такі приятелі?! — вигукували вони. — Ми поставили вам святу пам’ятку, а ви зневажили її?! Зневажили святі хрести?! Коли так — то ви не християни, а погани! Ви не приятелі наші, а вороги!
Почувши такі обвинувачення, ареси почали вияснювати, що то самі гості були справниками злочину, але в загальних криках і метушні їхні пояснення обернулися проти них самих.
— Це вони зробили, вони! — кричали звідусіль ґваяназці, показуючи на послів пальцями. — Ми віддавна християни, і з нас ніхто не поважився б на такий нечуваний злочин. То вони! Приходили нас підбурити на війну проти білих і зробили так, щоб цю війну почати! Беріть їх, приятелі білі, і покарайте!..
Виправдування послів тонули в загальному морі голосів і лишень посилювали обурення.
Та бандейрантів зовсім не спокушала перспектива покарання трьох індіян. Бандейранти числили на те, щоб узяти в полон цілу оселю. І вони кричали своє:
— Ви всі однакові! Навіщо приймаєте поган у своїй оселі?! Ви такі самі, як і вони!
— Вороги!
— Вони хотять виповісти нам війну смерти!
— Ми виповідаємо перші, коли так!
— Бийте!
— До зброї!
Ґваяназці ще пробували виправдуватися, але бандейранти їх не слухали, і в оселі почалося жорстоке полювання. Непідготовлені до нападу й мирно настроєні, господарі спочатку навіть не боронилися, лише далі старалися довести свою невинність. І тільки тоді, коли побачили, до чого все йде, стали хапатися за зброю і ставити опір. Та було пізно: оселя вже горіла, в повітрі свистали лассо, виблискували мечі й високо підносилися важкі довбні. А перелякані діти й побожеволїлі від страху жінки, плуталися під ногами й заважали.
Найменше були ще заскочені ареси і, не довго думаючи, похапали в руки зброю, наносячи смерть кожному напаснику, що попався під руки. В такій тісноті та колотнечі луки й списи були непридатні, але Кумаже орудував сокирою, Жоасанон бив прикладом рушниці, яку вспів відібрати від якогось білого, а величезний Асу молотив ворогів своєю нерозлучною танґвапемою.
Спочатку вони трималися разом, але потім і самі не спостерегли, як розлучилися, і сікнчилося тим, що Асу попав на лассо, а Кумаже й Жоасанон полягли на полі бою.
— Сам великий морубішаба загинув також, — кінчав крізь плач і схлипування своє оповідання Асу. — Бандейранти взяли в полон усіх мужів, жінок і дітей. Лишили тільки мертвих. Пов’язали в сирицю і під вечір погнали на схід. Мене також. Але я вночі порвав сирицю. Ви знаєте: я важкий на язик, але маю силу в руках. Тож порвав... Потім утік... Я вернувся назад до спаленої оселі... Знайшов поміж трупами Кумаже й Жоасанона. Вони були разом на купі...
Кумаже не казав мені: «Хай мене мавпа оближе», бо мав холодні, задеревілі уста, а бідний Жоасанон уже нічого не міг придумати, щоб зібрати назад розлиту кров у жили. Вони обидва були мертві...
Пригадавши собі товаришів, добрий Асу розіллявся таким потоком сліз, що вони побігли струмками йому аж на груди, а всі слухачі почали йому вторувати криками і стогонами.
— І тоді, — обтерши очі, докінчив Асу, — я взяв з-під них трохи землі, зліпленої кров’ю, загорнув у листок банана і заткав за пояс. А їх поховав... Я поховав багатьох ґваяназцїв також... Потім уже прийшло до пам’яті кілька ранених і вернулося кілька таких, що повтікали з оселі. Ми копали ями і ховали мерців... Я також поміг піднести оку, щоб було де схоронитися раненим. Я доглядав їх, полював для них і приносив їм воду з ріки... Кілька днів я так робив... Але вони мене не любили. Вони казали, що все нещастя сталося через нас, бо білі були добрі й прийшли до них з миром... Вони були б і вбили мене, але боялися, бо ж я один був сильніший, ніж вони всі разом... І я пішов. Я йшов, ішов, ішов і плакав, плакав, плакав... Я ніс грудочку закривавленої землі й розмовляв з нею... Але впала злива. Така велика, страшна злива... Я не мав куди сховатися, бо було поле. А тоді, коли я подивився до бананового листка — він був порожній. Вода забрала все... Я не приніс нічого — я вернувся сам. Сам!
Плакала надворі погода, плакали люди в оці, болісно сичали дощові краплі, що з горішнього отвору падали у вогнище і жаль тихенько шелестів у щілинах очеретяних стін.
Татаурана встав. Його брови були високо підняті вгору трикутниками, уста втратили дитячу випуклість і стали сірою рискою, очі видалися розжареними вуглинами.
— Ареси! — мовив грізно й урочисто, махнувши берлом. — Не закликаю нікого радити сьогодні, бо рада відкладається до повороту Пірауни. Я тепер ще раз хочу пригадати вам казку про оленя й ягуара. Розказувати нема як — тісно. Але ви всі її зінаєте.
Мовчав, підбираючи слова, і заговорив знову:
— Часто доводиться нам чути слова: «Не всі білі однакові. Є серед них і добрі, що приходять з миром і подарунками». І ми чули тепер про таких, що прийшли «з миром» і «з подарунками»... Але не думайте, що всі вони такі. Є й справді такі, які приходять і відходять мирно, лишаючи подарунки. Про них буду говорити... Буду говорити і про таких, які не зачіпають індіян, навпаки, дають їм щось заробити біля себе і поводяться з ними ласкаво. А ви слухайте уважно і запам’ятайте собі мої слова...
Знову помовчав...
— Зримий ворог менш небезпечний від незримого, а вже найбільш небезпечний той, якого вважаємо за приятеля. Дивіться: коли приходять озброєні відділи бандейрантів, що полюють за нашими племенами, — всі знають, що це — ворог, і хапаються за зброю, щоб боронитися; коли на нас чекає в хащах небезпечний звір, ми не бачимо його, і тому нам боронитися важко, бо не знаємо, коли й звідки він нападе. Але все ж ми тоді на сторожі, ми обережні. Та найгірше з «приятелями». Ми не боронимося проти них, ані вистерігаємося, — ми їм даємо місце біля наших вогнищ, відкриваємо їм серце і радіємо їхньою близькістю, а вони тим часом роблять своє діло. Умисне, чи несвідомо, з лихими, чи добрими намірами — це все одно, але у висліді маємо втрати, шкоди, згубу. Їхня приязнь нас засліплює і присипляє, а руїну, яку вони нам несуть, ми вважаємо за благодіяння. За дружбу, за ласкаве слово, за скляне намисто, ми віддаємо великі багатства нашої землі, віддаємо саму землю, віддаємо всі свої права, а на додаток і нашу душу...