Ось і тінґві радіють миром з білими, радіють, що можуть біля них щось заробити. Але ніхто не думає над тим, що через десяток літ на місце їхньої оселі прийде новий білий власник і вижене їх геть звідти. Ніхто не думає над тим, що за здобуте золото, яке вони віддають задармо, ще й добувають власними руками, можна всім племенам тінґвіс жити так, як живуть у своїх містах білі. Ніхто не думає і над тим, що за здобуте золото білі купують зброю, яку повернуть проти тих самих тінґвісів. А вже найменше думають наші індіяни про те, що дружба з білими губить їхні душі. Скільки то вже є таких, які відцуралися свого народу, своїх законів, своїх звичаїв і своєї рідної мови! Чому? Тому що ворог приласкав їх. А він буде ласкавий і добрий так довго, поки йому все віддається по-доброму, поки супроти нього проявляється покора. Але нехай би ті самі тінґві одного дня відмовилися працювати для займанців і заявили право на землі, якими володіли їхні предки споконвіку — білі відразу показали б, хто вони. Нехай би ті всі племена, що тепер так приятелюють з білими, не виповіли їм війни — ні! — лише попросили б їх не ходити по своїх землях, не спустошувати їх надер, не нищити лісів, і не осідати на просторах, до яких займанці не мають ніякого права. Чи думаєте, що вони послухали б? Або хай би спробувало якесь плем’я увійти на плянтацію, що її посідає білий, і розгосподаритися там! Адже, як дружба, то дружба, чи не так?
В оці вибухнув сміх.
Татаурана вичекав і продовжував:
— Яким би добрим не видавався завойовник — він ніколи не може бути приятелем скореного народу. Різниця лише в тому, що відвертий ворог мусить вжити сили, щоб скорити людей і загарбати землю, а «приятель» з’єднує душї. Коли з’єднає душі — не потребує вживати сили, бо все, що він потребує, дасться йому без спротиву. Тепер спитаю вас: хто ж небезпечніший: ворог, що скубе, чи ворог, що гладить?
Подумайте над цим, ареси, ще раз. Добре подумайте, щоб не думати в рішальну хвилину. А тепер ідіть на спочинок. Рада відкладена.
Коли світ сходиться клином...
Жаїра раділа, сумувала й тривожилася — все разом. Раділа тому, що пляни Татаурани розпадаються самі собою. Сумувала, бо шкода їй було Кумаже, з яким як-не-як лучила її важка подорож від Паранаґви аж до долини аресів, і тому, що Татаурана далі багато часу віддавав Тіні, а на неї, на Жаїру, не звертав ніякісенької уваги. Тривожилася, що війна може початися, а разом з нею прийдуть всякі страхіття.
— Боже небесний, не допусти до того! — молилася гаряче.
І чому той Татаурана такий впертий?! Та ж є стільки можливостей, щоб зробити життя гарним, приємним і спокійним! Треба лише схотіти ті можливості використати. Та коли б вона, Жаїра, була на його місці й мала у своєму розпорядженні понад дві сотні таких вірних і слухняних людей, як ареси, — вона показала б, що можна зробити!
— Ну, та нічого, — потішала себе. — Може, Бог дасть, і Пірауна вернеться ні з чим, або... взагалі не вернеться. Звичайно, гріх так думати, але затівати війну, в якій поляжуть тисячі людей, ще більший гріх...
З Татаураною не говорила, вдавала, що їй байдужісінька його приязнь з Тінню й нецікаві їхні довгі розмови, хоч сама зціплювала зуби й затискала кулаки, коли бачила їх разом. Але мовчала вперто.
Так минуло без ніяких випадків ще трохи часу від повороту Асу, і нараз сталось щось зовсім непередбачене: кілька ґвалашїв привели до оселі якогось індіянина, вбраного в одежу білих і озброєного мушкетом і мечем.
— Цей чоловік хотів до вашої оселі — і ми привели його, — сказали ґвалаші. — Не знаємо, чого він хоче — спитайте його самі. А ми вертаємось, бо маємо діло...
Навіть від гостини відмовилися, так їм спішно було. Лишили незнайомого і вернули назад. Тільки на відхідному додали:
— У нашій оселі розташувалися його люди. Мусимо спішити...
— Хочу говорити з вашим морубішабою, — озвався незнайомий. — Покличте його до мене.
— Наш морубішаба не бігає на виклики, мов раб, — гордо відповіли ареси. Схоче з тобою говорити — прийде, не схоче — не прийде, бо він на те морубішаба.
— Гаразд, — усміхнувся незнайомий. — Тоді скажіть йому, що прийшов хтось, хто має для нього важливі відомості.
Це вплинуло, і по Татаурану, який десь саме був зайнятий при зборі меду від диких бджіл, послали кількох підлітків, а гостя запросили до вогнища. Але він відмовився від їди, сказавши, що не голоден, і сів собі в тіні, що падала від оки. Його оточила юрба аресів, з цікавістю приглядаючись до таємничого відвідувача. А він посміхався, підморгував і жартома зачіпав дітей. Був молодий, гарний і веселий. Темна смаглявість його обличчя й рук зливалася водне з брунатною одежею, що виблискувала срібними ґудзиками, пряжками і і мідяними оздобами на піхвах меча.
Раптом він зауважив Тінь і Жаїру, що на відміну від решти аресів ходили одягнені: Тінь, як звичайно, була в своїй плямистій чорно-сірій туніці, а Жаїра — в червоній блюзочці і широкій чорній спідниці в рясних шлярках на еспанський зразок.
— Хто ви, дівчата? — спитав гість.
Але ніхто не вспів нічого відповісти, бо надійшов Татаурана. Гість схопився на ноги і так вони обидва стояли добру хвилину, вражені, розчулені, поки з вигуками «Педро!» — «Макуко!» не впали один одному в обійми.
— Макуко, ти?! Звідки? Яким побитом?!
— Педро, приятелю дорогий! Аж ось де доля нас звела! То я не помилився, догадуючись, що таємничий Татаурана і мій дорогий приятель Педро — та сама особа.
І поставали обидвоє, трохи здивовані:
— «Педро»... — потер чоло Татаурана. — А я вже й забув, що мене так звано колись...
Гість засміявся:
— А я вже давіно відвик від свого «Макука»...
— Чекай! — пригадав Татаурана. — Як же то тебе? Ага, Крістофоро, правда?
— Пам’ять тебе не зраджує, і мене тепер знають лише по християнському імені з додатком де Олівейра.
Тінь лягла на обличчя Татаурани від цих гордо промовлених слів, і він нахмурився:
— Ти вже тепер цілком, як білий... — сказав їдко. — Навіть батьківського імени зрікся.
— Батько мені імени не лишив: ти ж знаєш, що я — круглий сирота і ні батька, ні матері не пам’ятаю.
Ця пригадка відразу зм’якшила Татаурану, і він, обнявши приятеля за плечі, посадив на землі, сівши сам біля нього. Були справді приятелями здавна: познайомилися в єзуїтській школі й подружили щиро. Тільки Татаурана по п’ятьох роках утік. Прибув настоятель місійної оселі довідатися, як живе його улюбленець, а той, не довго думаючи, виліз уночі крізь вікно, перескочив через мур і по добі погоні дігнав валку, що верталася назад до оселі. З того часу приятелі не бачилися і тепер жадібно накинулися один на одного з питаннями.
— Про мене поговоримо пізніше, — сказав Татаурана. — Знаєш індіанський звичай: гостя спочатку годують, а потім він розказує про себе і про те, чого прийшов. Зараз принесуть їду...
— Ні, дякую. Їсти не хочу, хіба пити. А говорити можна й так. Я, бачиш, спішуся...
— Ну, то говори, — наглив* Татаурана: — Як живеш? Що робиш? Яким чудом тут опинився і як потрапив до мене?
Макуко відразу споважнів.
— Я тепер на державній службі, — відповів не без пихи. — Маю під собою сотню людей, виряд і державне утримання. Кілька років тиняюся по цих околицях, шукаючи коротшої дороги від Сан Павло через Кампос Жерайс[26] до устя Ігвассу. Оцей проклятий кусник біля ріки Ітараре стоїть нам, як кістка в горлі: ніяк не можемо його пройти — все доводиться обходити. А обхід дуже далекий і невигідний. Я вже і сяк, і так — нічого не виходить. Кажуть, що це — зачарований терен. Починаю вірити, що воно правда, хоч і не думаю так скоро своїх намірів залишати: обіцяють же нагороду... Ну, але це не важно. А от, що я хотів сказати: з тобою справа погана, Педро.
— Зі мною?! — здивувався Татаурана.
— Ще питаєш! Вибив мирних людей під проводом Барретеса, приймаєш у себе збіглих рабів, посилаєш гінців підбурювати племена на війну смерти — і хочеш, щоб це все було в таємниці?
26
«Кампос Жерайс» в перекладі означає «Поля Центрального Плоскогір’я» — рівнини, що тягнуться приблизно на 100 км. у довжину і на 50 у ширину на південний захід від західнього берега ріки Ітараре.