Тепер розсміявся Татаурана.
— Бачу, що стаю популярною особою!
— Ти не смійся, Педро! — нервово зупинив його Макуко. — Причин для сміху в тебе найменше. Не знаєш того, що на тебе заповзялася влада, і вже кілька озброєних відділів пробивається сюди з різних сторін, щоб тебе піймати.
— Ти також? — насторожився Татаурана.
— Я — ні. Я прийшов, як щирий приятель, щоб тебе попередити. Маю свою роботу і не зобов’язаний нікого ловити. Але ти і без мене маєш досить ворогів: Габрієль де Лара вислав проти тебе свій приватний загін, Фернандо Барретес аж два, і одним з них керує особисто; крім того, на тебе від Сан Павло йде ціле військо, бо ж там дуже бояться ворохобні, яку ти можеш підняти.
Далі Макуко, чи, пак, Крістофоро де Олівейра, розказав, як усе почалося: спочатку оселя каріжо, яка була завжди в тісному контакті з білими, десь комусь зрадилася, що в них відпочивало й гостювало п’ятеро утікачів, а між ними наречена самого великого морубішаби, що має незабаром підняти війну смерти проти білих. Чутка в пралісах шириться дуже скоро, і незабаром до оселі прийшли білі на докладніші вивіди. Дуже скоро виявилося, що тих п’ятеро збігців є власністю самого капітан-мора Паранаґви — Ґабрієля де Лара, а той не хотів свого подарувати. Він приобіцяв каріжосам велику винагороду за викриття місця перебування збігців, і ті погодилися їх відшукати.
Потім до того самого Ґабрієля де Лара прийшли післанці від племени тінґві й оповіли, що плем’я арес підбивало їх на війну, і це подвоїло завзяття гордого капітан-мора.
Ще більше обурення викликав погром відділу «мирних купців» під проводом Барретеса, якому Татаурана мав необережність зрадити своє ім’я і погрозити смертю всім білим, що сміли б підійти близько до оселі аресів.
— До речі, — спитав Макуко, — я бачив тут двоє дівчат. Чи не є одна з них рабинею де Лара, а друга — рабинею Барретеса?
— Вони не є нічиїми рабинями! — різко відповів Татаурана й гостро зломив свої густі брови. — Вони належать до нашого племени і є вільними, як і ми всі!
Крістофоро з співчуттям подивився на нього.
— Ей, Педро, не радив би я нікому задиратися з Фернандом Барретесом! Ти його не знаєш. Він, хоч і «мирний купець», а дуже небезпечний, бо має сильні зв’язки, і йому сходить з рук те, що не зійшло б нікому іншому. Тепер та рабиня... Ти знаєш, хто вона? Батько Барретес купив її маму на невільничому ринку за надзвичайну вроду і закохався в ній. Але виявилося, що дівчину уподобав не він один, а й ще дехто перед ним, коли гнали бранців на ринок... Красуня-індіянка, куплена за великі гроші, скоро породила дівчинку, і того їй Барретес не міг простити. Сам він був удівцем і мав уже сина, отого самого Фернандеса. Куплена рабиня і її дитина зазнали дуже важкої долі в домі Барретеса. Старий усе мстився і на матері, і на дитині. Потім, коли по його смерти все майно і всіх рабів одідичив син Фернандес, положення трохи поліпшилося. Але не надовго. Мати померла, а дівчина виросла і стала красунею. Її хотів відкупити у Фернандеса приятель старого Барретеса, а що молодий Фернандо був йому багато дечим зобов’язаний, то погодився без надуми. Та молода Жассіра вперлася і заявила, що до нового власника не піде, а, як і піде, то він пожалує своїх грошей. Та рабині ніхто не слухав, і її силою відвели до нової господи. Що ж вона зробила? У першу ж ніч пробила свого нового власника ножем, а дім підпалила. Господаря ледве врятували від смерти, але дім таки згорів. Після того Жассіру важко покарали і відставили назад до Фернанда. А той продовжив кару в той спосіб, що брав дівчину з собою в походи і протягом двох років дозволяв своїм товаришам...
Татаурана схопився з місця і не дав скінчити.
— Замовчи!!! — крикнув до Макука, наскакуючи на нього з кулаками. — Замовчи! Тільки син пекла може щось таке придумати!
— Чого ж ти сердишся? — спокійно обізвався Макуко. — Я тобі оповів це лише для того, щоб ти знав, хто є Фернандо Барретес і до чого він здібний. А тепер зваж: ти погромив його відділ і рештки лишив напризволяще серед лісу. З сімох живих вернулося тільки двоє, а решта загинула, в тому числі й рідний брат нареченої Фернанда. Та наречена поставила конечною передумовою шлюбу, щоб Фернандо приніс їй твою голову, і Фернандо приобіцяв, що так зробить. Він продав увесь маєток на виряд і йде проти тебе і твого племени. Каже, що не лишить нікого живим, а Жассіру спалить на вогні живцем, бо ж він бачив, як вона побігла за вами...
— Ну, — продовжував далі, — а про те, який відгук знайшло твоє підбурювання племен каріжо, ґваяназес і тамойос, я вже не кажу багато. Знай одне: ціла околиця Сан Павло є в поготівлі й бандейрантів щойно не видно. Як я чув, тебе окружують з усіх боків. Натискають не так на поспіх, як на успіх, і роблять усе можливе, щоб ти звідси живим не вийшов. Твоє плем’я також... Тепер знай, що я — твій щирий приятель, але, прошу тебе, нікому не зрадити, хто тебе про небезпеку повідомив. Знаєш, я можу не лише втратити посаду, а й голову. За такі речі не милують...
Татаурана сидів, охопивши коліна руками, пригноблений — попросту розторощений. Але не відомостями про небезпеку, яка сунула на нього з усіх боків, а думками про Жассіру-Тінь і про Макуко-Крістофора. Він від самого початку підозрівав, що дівчина пережила щось дуже страшне, але навіть не припускав, щоб вона зазнала аж такої жахливої долі. Нещасна, нещасна! В такому молодому віці зазнала вже рабства, ганьби і стала вбивцею, палійкою... При її лагідності, при її доброті це було особливо страшно. Недаром же так ненавидить загарбників, недаром втратила здоров’я, недаром носить оту свою чорно-сіру, поплямлену одежину-мішок. Уважає, що на ясні барви втратила право. Яка ж чесність, яка подиву гідна скромність! А, правду сказавши, хто ж тоді має право на білий колір непорочности, як не весна — Тінь? Мучениця!
Від неї Татаурана переходив думкою до Макуко, і біль його зростав: ось ще один раб. Такий з нього запальний і твердий був юнак, а що з ним зробилося? Пішов на службу до загарбника і за гроші прокладає для нього коротші шляхи через рідні землі, щоб ворогові влегшити їхнє завоювання. Та ще й пишається доскоченою «честю»! Боїться втратити свої посади...
Нещасна Тінь, але Макуко ще нещасніший. Нещасніший тому, що бідніший духом. Нещасніший тому, що втратив те, що найцінніше в людині: честь і гідність. Тінь зберегла їх, а Макуко — ні.
— Знаєш, Макуко, — заговорив з болем у голосі, — я ніколи не міг припускати, що ти станеш таким, як тепер...
Крістофоро чекав чогось зовсім іншого і тепер немало здивувався:
— Ти про що?
— Про що ж інакше, як не про ту зміну, яка з тобою сталася...
Крістофоро далі здивовано дивився на Татаурану, а той замовк і думками полетів у минуле. Пригадав собі не одне. Так яскраво в цю хвилину виступили перед його очима окремі випадки й образи з життя в єзуїтській колегії!
На кілька десятків учнів їх, індіян, було лише четверо, та й тих прийняли завдяки протекції місіонерів з християнських станиць. Решта ж були білі й мішанці. В колегії суворо переслідувалося цькування індіян, але хто зміг допильнувати сотку молодих заводіяк? Хто міг зберегти чотирьох смаглявих хлопців перед насмішками, дотепами, штурханцями, презирливими поглядами і всякими спритно підстроєними витівками? Часто доходило до сутичок між білими й мішанцями, але найчастіше одні й другі солідаризувалися проти чвірки індіян. І скільки то разів вони були зневажені словом, скільки разів їх бито люто і немилосердно, скільки то разів доводилося відбувати кари за роздерті книжки, за поплямлені чорнилом зошити і за всякі інші речі, що їх витівали пани ситуації, звалюючи вину на «дикунів»!
Та й у тій чвірці однозгідности не було: Педро і Крістофоро трималися разом і, де тільки могли, розплачувалися кулаками, ногами й зубами; двоє інших, навпаки, старалися якось заслужити собі ласки і всіми силами підлабузнювалися до ворогів: робили за них вправи, виконували всяку найнеприємнішу роботу й прикривали у всяких проступках.
— Підлі, підлі! — обурювався Макуко. — Підлизайки, Міхоноші! О, Педро, коли б тільки це все перетерпіти, я їм усім ще покажу колись! Покажемо їм, правда?