— Нашому народові ще трохи зарано давати право голосу: він темний, нещасний, порізнений і дикий. За нього повинні думати мудріші.
— Але ж він не хоче, щоб за нього думали! — надсаджувався Макуко. — Йому й так добре!
— Добре?! І з рабством також добре?!
— Коли не протестує, то, виходить, і з рабством добре.
— А коли б почав протестувати, то ти б перший почав його зацитькувати, переконувати, що «дратувати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі приязних людей», чи не так? Може, і сам би пішов з тими «приязними людьми» нести збройною рукою «дружбу» й «рівність» — бо це ж — логічний висновок з твоїх поглядів...
Макуко відразу посмутнів.
— Так ти дивишся на мене? — сказав, глибоко вражений. — Чого ж би тоді я йшов, наражаючись на небезпеку, тебе попереджувати? Чому ж би тоді не скористав з можливости заробити, коли за твою голову призначена така висока нагорода? Ні, Педро, ні, ти зовсім погано про мене думаєш! Коли б я справді побачив, що наші племена починають ворохобитися і протестувати проти панування білих — я був би першим серед них! Я все пам’ятаю і тримаюся засади: «Голос народу — голос Божий!» Але, власне, не бачу найменшого спротиву, найменшого невдоволення, найменшої неприязни до білих. Ось і тепер ми зупинилися в оселі ґвалашів. Я їм оповів, що ми шукаємо дороги біля ріки Ітараре, і вони навіть пообіцяли допомогти. Прийняли нас радісно, гостинно і...
Макуко не вспів скінчити, бо до оселі впало кілька переляканих вояків з його відділу і, задихаючись, загукали на різні голоси:
— Сеньйоре Крістофоро, сеньйоре Крістофоро! Рятунку! Наших побили!
Макуко підскочив, як ударений об землю м’яч і смертельно зблід.
— Хто побив? Де? — спитав, вирячивши очі.
— Ґвалаші... В оселі... Несподівано кинули боєвий клич і...
— Але як? За що? -— не розумів Макуко. — Що ви їм зробили?
— Нічогісенько! Вони без причини... — галасували вояки, перебиваючи один одного.
Макуко в розпачі глянув на Татаурану:
— Педро, поможи!
— Як поможу? — знизав досить байдужо плечима Татаурана.
— Збери своїх людей — і біжімо! — благав Макуко. — Ґвалашів треба провчити! Того не можна подарувати!
— «Голос народу — голос Божий», Макуко! — вдруге знизав плечима Татаурана. — Я проти індіян не піду.
— Педро, благаю тебе! Ти ж розумієш — мої люди і виряд...
— Ні, Макуко, я не піду, шкода твоїх прохань! — незламно-твердо відповів Татаурана.
— Не підеш?! — засичав Макуко, приступаючи до нього ближче. — Так віддячуєшся за добро, зроблене тобі?
— Я за добро завжди можу віддячитися, але за покаране зло уважаю злочином карати: проти ґвалашів руки не здійму, бо вони поступили правильно.
— Ага, так! Ну, що ж, ходімо хлопці! Спробуємо самі дати раду, — обернувся Макуко до своїх людей.
— Ні, ні, сеньйоре Крістофоро! — запротестували вони. — Не підемо! Не дамо ради! Ми й так ледве з душею вискочили!..
Макуко вхопився за голову й прихилився до тростяної стіни.
— Що ж робити? Що ж робити? — зарепетував у розпуці. — І це все тому, що я хотів зробити добро людині, яку вважав за приятеля!
— Не стогни, Макуко! — вдарив його по плечі Татаурана! — Ти, як бачу, думаєш і поступаєш зовсім так, як твої «шляхетні» й «справедливі» білі «приятелі»: робиш добро одиниці, а в той же час кривдиш тисячі.
— Не говори до мене! — крикнув Макуко. — Тепер я знаю, хто ти! О, як же я жалую, що прийшов сюди!
— Не жалуй, Макуко! Варто було прийти сюди, хоч би для того, щоб дізнатися, хто я насправді є.
— Знаю: ти — ворог!
Татаурана важко зідхнув:
— Ех, Макуко, Макуко! Оце й є найгірше, що принесли сюди твої «шляхетні» загарбники: вони заплутали й ускладнили життя, в якому поняття добра і зла втратили своє конкретне значення; вони поставили приятеля проти приятеля і брата проти брата, поробили їх ворогами. Згадай і собі дещо з латини: «Горе переможеним!»...
Але Макуко більше не слухав. Забрав свою рушницю, кивнув на своїх вояків і, подарувавши на прощання Татаурані повний злоби та ворожнечі погляд, поспішно пішов з оселі.
Так зустрілися обидва по довгих роках, як щирі приятелі, а розсталися, як вороги...
Торкнений у першу хвилину почуттям щирого жалю, Татаурана вже було зробив рух, щоб закликати своїх людей і звеліти їм понести навздогінці невеличкого відділу трохи харчів, але зараз же стримався.
— Ні, — похитав сумно головою. — Для Макуко я зробив би все, але ти більше Крістофоро де Олівейра, ніж Макуко, і ліпше буде, коли згинеш. Коли ж врятуєшся — Божа воля. Ех, Макуко, Макуко, легше мені було б бачити тебе мертвим, ніж таким упідленим...
Але не було часу багато думати над Макуком. Татаурана згадав про небезпеку і негайно скликав раду племени. Мусів думати не про себе, а про людей, за життя яких відповідав. Зараз же гукнув на хлопчаків і післав їх у різні кінці, наказавши негайно скликати мужів, які працювали поза оселею, а сам пішов до оки. Тінь лежала у своєму гамаку, але Жаїри не було, і Татаурана затурбувався.
— Де Жаїра? — спитав, уперше по багатьох тижнях вимовивши її ім’я вголос.
— Щойно була тут, — відповіла Ірасема. — Десь напевне вийшла...
— Покличте її й накажіть, щоб з оселі не виходила нікуди ні кроку! — наказав він і підійшов до Тіні.
— Лежиш? — спитав турботливо. — Може, знову хвора?
Тінь підвела боязко на нього свої райдужні очі, які тепер у темноті оки видавалися синіми сапфірами, і зараз же заплющила їх.
— Що тобі казав... той? — спитала тихо.
— О, він багато казав!
І почав оповідати про те, що післанці до різних племен наробили багато переполоху, але ні слова не згадав ні про відділи Барретеса, ні де Лара, ні про те, що оселя опинилася в дуже тяжкому становищі.
— А ще що? — з мукою і ваганням випитувала Тінь.
Він зрозумів дуже добре і ту муку, і сором, і страх, які нуртували в серці дівчини. Вона боялася, щоб її минуле, що його так пильно заховувала, не виплило на світло денне. І Татаурана вперше за своє життя скрив правду.
— Ми багато говорили, але про це розкажу тобі колись іншим разом. Тепер не час, — легким і бадьорим голосом відповів він. — Але тобі, Тіне моя, хочу дати сьогодні наказ: надалі одягатися тільки в біле! Чуєш? Тільки в біле! Чи ж то я справді такий страшний, що тінь моя мусить бути похмуро-чорною? — пожартував і силувано всміхнувся.
— Ні, ні! — запротестувала дівчина і злякано закрила очі руками. — Я не маю права! Змилуйся наді мною, морубішабо!
— Тіне моя, — схилився над нею Татаурана і забрав ті руки від очей, — коли ти не маєш права на білий колір — він не повинен існувати! Розумієш? Тому наказую тобі, як морубішаба племени, ще раз: віднині одягатися тільки в біле, косичитися в білі квіти й ніякого іншого кольору, крім білого, на собі не мати!
Не вспів похопитись, як Тінь піймала його руку і припала до неї вдячним і гарячим поцілунком.
Татаурана шарпнув руку.
— Що ти зробила, Тіне моя?! — спитав обурено. — Чи ж ти рабиня, а я — твій власник?!
— Ні, — заперечила Тінь, дивлячись на нього з глибокою пошаною, — я зовсім не зробила цього, як рабиня. Але чей же й вільній людині вільно шанувати шляхетне серце великого мужа і вождя.
— Тіне моя, — зворушився Татаурана, — та людина, яка вміє шанувати шляхетність і авторитет вибраних по рільній волі, сама заслуговує на найглибшу пошану. А ти, Тіне моя, заслуговуєш її більше, ніж будь-хто інший...
Схилився шанобливо і поцілував край сіро-чорної туніки.
Коли випростувався й оглянувся, зустрівся з Жаїрою. Стояла пополотніла, із стисненими болісно устами й темними очима, в яких звичні пустотливі іскорки тепер горіли рсаринами пекучої заздрости.
Татаурана підійшов до неї рішучим кроком, мовчки стиснув за руку і вивів за собою з оки. Не говорячи ні слова, вийшов так аж за оселю, і там зупинився, владним рухом обернувши дівчину обличчям до себе.