— Добре радив Піра, добре! — загукали мужі, а найголосніше Асу. — Він мудрий і сильний отрок! Ми зробимо йому місце в радному колі мужів — хай слухає і вчиться!
Рада скінчилася великим бенкетом, на якому їли багато м’яса, солодощів, овочів, і пили засолоджену медом воду.
Але молодий морубішаба, забувши на мить свою гідність, не витерпів, покривився якомусь юнаку і сказав:
— Отроки мають свою раду і свого морубішабу, а ви, юнаки, —- ні. Ага!
Юнак гордо надувся:
— Ми не потребуємо: нас і так допускають на ради, а вас — ні.
— А ми підростемо — і нас також допустять!
— Ну, то ж треба чекати ще...
Дні спливали далі, і, хоч Макуко запевняв, що бандейрантів ось-ось не видно, стежі не доносили нічого підозрілого. Зрештою, дістатися до оселі не було так легко. Ареси вже добре вивчили місцевість і знали, що небезпека найскоріше могла прийти із сходу, де були досить вигідні просмики поміж перехрещеннями гірських кряжів Паранапікаба і Достатку[30]. Кряж Паранапікаба добре боронив з полудня, а Гори Достатку, що йшли рівнобіжно з течією Ітараре вздовж її східнього берега, були зовсім непрохідні. Не було також безпечно з заходу, але там від західнього берега Ітараре вглиб країни тягнулися поля — Кампос Жарайс — і, щоб пройти їх, треба було витратити багато часу. Північна сторона була цілковито безпечна, бо власне на півночі, поміж Горами Достатку й рікою Ітараре лежала таємнича й непрохідна околиця Матері Індіянської Землі — Землі Співучого Каменя. Отже, напасти на оселю несподівано, тим більше окружити її — було не такою простою справою.
Натомість, з кожним днем непокоїло аресів все більше, що не вертались Пірауна, Арусаві та Вотупока, які пішли до племени ґварані. Їх могла спіткати лиха пригода в дорозі, коли підбурювання на війну набрало такого широкого розголосу.
В оселі оминали вже називати їхні імена вголос (адже всім відомо, що викликання мертвих ніколи не приносить добра), а бідна Сабія очі свої виплакала за Пірауною. Але — що ж? — дарма!
І вже тоді, коли в найбільших оптимістів зникла всяка надія — вони повернулися. Це було пізно увечорі, і більшість мешканців оселі спала. Тільки Татаурана з старшими мужами племени, яким тривога проганяла сон з очей, сиділи на окаеті при погасаючому вогнищі. Тоді з пітьми безшумно виринуло три міцних, мов з міді вилитих, постаті і зблизились до гурту.
— Наші! — підскочив перший Аканґасу.
— Наші! — підхопили інші. — Післанці вернулися!
І вмить ожила оселя. Посунули з ок старі й молоді, навіть діти. Вже голосила з радости Сабія, обіймаючи чоловіка, вже молодого Вотупоку окружили брати, сестри й батьки, і лише один Арусаві стояв смутно сам один, бо не мав в оселі ніякої рідні. Було йому боляче й важко на душі, що, відбувши таку далеку дорогу, наражаючи своє життя для племени, тепер почув себе немов чужим.
Втім підійшла до нього незнайома дівчина вся в білому, зняла з себе вінок з білих квітів, одягла на його голову й обняла.
— Я знаю, ти — Арусаві, — промовила ласкаво. — І ти не маєш тут родини, яка б зустріла тебе. А я — також не маю родини. Тож вітаю тебе, як батька, Арусаві, і тішуся, що ти вернувся живий і здоровий.
— Ти хто? — спитав розчулено й здивовано.
— Я — Тінь. Але не час оповідати більше. Іди до гурту і сідай. Ти здорожений і голодний...
— Дівчино, — затримав її Арусаві, — я ніколи не мав дітей, але, коли б їх мав, то хотів би, щоб вони були такі, як ти. Від завтра ловитиму рибу і полюватиму для тебе...
Тінь вдячно всміхнулася і підштовхнула Арусаві до вогнища.
— Іди... — сказала на прощання.
— Раду скликайте, раду! — лунали між тим вигуки, хоч усі радні мужі вже давно були на місці. — Давайте їсти! Підіть по Аракшо!
Слова скакали поміж оками й тікали далі, пропадаючи десь у м’якому мовчазному лісі.
Затріщали сухі гілляки у вогнищі, весело порскаючи в темінь снопами іскор, запахло припеченим м’ясом, і за кілька хвилин недавні посли, окружені тісним натовпом, їли пізню вечерю. Були, однак, сумні й похнюплені, зганяючи своє невдоволення на їді, і жували та ковтали так енергійно, що аж лящало.
Коли ж по вечері почалася рада, Пірауна мав що оповідати: вже по дорозі до своєї мети вони двічі мало не попали в руки бандейрантів, а назад вони не йшли, лиш бігли, петляючи сюди й туди, щоб збити з толку погоню. А погоня весь час наступала їм на п’яти, і вони відв’язалися від неї тільки в останніх кілька днів. Та найприкріше було те, що не осягли нічого.
— Нема більше осель ґварані, — сумно доповідав Пірауна. — І не може їх бути. Адже всі знають, що ґварані — вояки, а білі не люблять хоробрих. Одних вбили, других відтиснули в безвісті, а лишили самих водоносів і міхоношів. Тим добре з білими, білим добре з ними. Рабам добре, бо є при кому дістати обгризену кістку і разок скляного намиста; білим добре, бо мають під боком поміч у всіх випадках. Опоганений наш праліс, збезчещений, столочений і випалений. І індіяни, які живуть у ньому, забули вже звук боєвих кличів, а натомість звикли до звуків наказу. По двадцятьох роках рабства я не пізнав людей, не пізнав пралісу. Я думав, що воля ще живе бодай в пралісах і душах людських, але побачив, що вся наша земля, як і людські душі, — це тільки один великий сензал — сензал добровільних рабів. Колишня карність змінилася в упокорення, колишня гордість — у підлу пиху, колишня відвага — у немилосердя до братів своїх, колишня обережність — у страх перед ворогом, а над усім панує байдужість до майбутнього землі. Я не пізнав своєї батьківщини зблизька, а те, що пізнав, роздерло мені серце...
Скінчив Пірауна — і сум упав на голови радного кола, похиливши їх додолу. Ніхто не мав відваги глянути у вічі морубішабі. Задумана справа, мов та морська хвиля, розбивалася об холодні скелі байдужости й гинула. Ніхто не хотів до неї пристати, а самі ареси були занадто малочисельні, щоб узяти її на свої плечі. Умерти? Так, вони давно погодились умерти, але вмерти не для того, щоб ворог тріюмфував, доказавши на їхніх головах, що він сильний і непереможний, що вміє здавити непокору. Умерти не для того, щоб вселити ще глибше упокорення в переможених і добити рештки надії на визволення у тих, у кого вона ще жевріла. Смерть — гарна, коли вона приносить користь, але страшна тоді, коли дає, як плід, шкоду.
І мовчала рада, зрілим колоссям зігнулися вділ голови, а зерно в них було гірке.
Татаурана не закликав радити нікого, бо й сам не знав, що можна тепер радити. Сидів і перебирав свої невідраднї думки.
Першим обізвався Аракшо. Він стріпнувся, як пробуджений на сідалі півень, і заговорив:
— Чим журитеся, ареси? Тим, що почули сьогодні? Те, що є сьогодні, ніколи не повинно бути причиною смутку. Сумувати можна за тим, що пройшло, або за тим, що буде. Сьогоднішній день короткий, і вчора він був майбутнім. а завтра буде минулим. Не думайте над сьогоднішнім днем. Згадайте те, що було, — і навчитеся; вгадайте те, що буде, — і знатимете, як поступати...
На хвилину замовк, ніби для того, щоб дати подумати над своїми словами, пожував своїм поморщеним ротом і продовжував:
— Не всі наші батьки думали про майбутнє і про наших нащадків, тому ми сьогодні у великій біді. Не всі теперішні батьки думають про долю дітей своїх, а їхня біда може бути ще більшою від нашої. І з того вчіться. Бо нашим батькам легше було вирватися з неволі, яка лиш починалася, нам уже важче, бо неволя вкорінилася, а нашим синам буде ще важче, коли неволя розповзеться в найдальші закутки землі. Коли не подумаємо над тим, сини наших синів уже й не знатимуть, що таке воля і не згадуватимуть про неї. Наступить такий день, коли індіянин не зможе поставити своєї ноги, не спитавши наперед дозволу білого, і не знатиме, що це — кривда. Думайте над тим, ареси. Думайте й рішайте, що вам робити. Зважте, що краще лишити у спадщину синам своїм: зразок покори, чи зразок спротиву і геройської смерти. Іншого їм не можна лишити нічого, а лишити мусите. Що вибираєте? Радьте над тим...