Жінки й дівчата племени каріжо мало цікавилися розмовами, що їх вели чоловіки. Натомість пообсідали Сабію й Жаїру, як мухи м’ясний недогризок, і з палкою цікавістю приглядалися до їхніх клунків. Пробували навіть заглянути до середини, але Жаїра їх зупинила:
— Не торкайтеся! Там сидять зав’язані злі духи білих і Журупарі,[8] якого ми піймали в лісі. Коли випустите їх — нашлють на вас вогонь і всякі хвороби.
Перелякані дикунки відразу повідсувалися на поштиву віддаль від страшних мішків, хоч і позирали на них з подвоєною цікавістю. Пробували випитувати дещо, але ні Жаїра, ні Сабія не виявляли ніякої охоти до розмови. Жаїра справді не вважала їх гідними своєї уваги, а Сабія, ідучи за прикладом доньки, стримувала свої бажання.
Так пересиділи біля вогнищ аж до пізнього вечора, а потім господарі звільнили для прибулих п’ять гамаків у своїх оках і запросили їх спати.
Жаїра з насолодою розтягнулася у вигідному гамаку й наказала матері:
— Гойдай!
Сабія покірно стала в ногах доньки, почала колисати її, мов малу дитину, і раділа при тому, що хоч тепер може вчинити те, за чим тужила багато років тому.
Місячне сяйво вповзло крізь отвір і розляглося, ніби вірний пес на сторожі, біля входу в оку, і очі дівчини, звикши до теміні, почали розрізняти окремі предмети. Блукала поглядом по нагих постатях дикунів, по різному господарському та мисливському начинні, що лежало й висіло на сволоках оки, або валялося на землі, і порівнювала це все до розкішного дому де Лара і до своєї кімнатки. Отже, так виглядає воля, яку їй обіцював Пірауна! Ось так виглядатиме майбутнє мешкання власниці неозорих лісів, гір, річок і сонця! Чи ж не краще було лишитися в рабстві і мати попросту маленьку кімнатку, завішану взірчастими матеріями, застелену килимами, причепурену гарними мебельками?
«Рабство»! «Воля»! Які беззмістовні слова!
Серце Жаїри скиміло, аж поки вона, приспана рівномірним погойдуванням гамака, не заснула міцно і спокійно.
А Пірауну колисала журба, і він не міг спати.
«Чи ж то всі племена ведуть тепер таку торгівлю з білими, чи то лише каріжо так упідлилися? — питав темряву. — Ґварані славилися за мого часу як найхоробріші й найнепримиренніші вороги білих, але й каріжо запекло билися проти наїзників. Тепер каріжо помирилися, стали водоносами й міхоношами ворогів... То, може, і ґварані також? Але тоді куди підемо? Куди?»
Пірауні ставало страшно, і великий світ, куди намовив вийти доньку й дружину, видавався йому тепер тісним міхом. Одночасно якраз сьогодні прийшла йому інша думка: «Праліси є безмежні, є величезні гірські кряжі, серед яких ще можна знайти безпечний куток і сховатися. Але чи життя має бути грою в хованку до смерти? Чи життя взагалі є життям, якщо людина не має права вільно рухатися по рідній землі?»
Поснули господарі оки, заснули й Кумаже та Арусаві, спала вже й Сабія під Жаїриним гамаком, тільки Пірауна ніяк не міг заснути і пролежав, як то з ним завжди бувало в хвилини неспокою, до самого ранку з розплющеними очима.
Коли ж зійшло сонце, збудив своїх і наказав збиратися в дальшу дорогу. Надаремне каріжо припрошували погостювати в них кілька днів, надаремне просила про відпочинок Сабія, вказуючи на стомлену Жаїру, — він не погодився.
— Не час відпочивати, — казав. — Там же десь великий морубішаба чекає на тебе, щоб ти повісила Жаїрин гамак в його оці... — і гірко посміхнувся.
Каріжо разом із своїм вождем Іакумою прощалися з гостями дуже приязно, додатково обділивши всіх новими подарунками, харчами на дорогу й запасом стріл, а кілька чоловіків запропонували свої послуги, щоб вивести мандрівників кращою дорогою далеко за оселю.
— Великого марубішабу напевне знайдете над рікою Іґвапе. — радив Іакума. А найліпше буде вам іти берегом ріки Прадо. Там знайдете багато наших родів.
Усе плем’я вийшло за окаету попрощатися з гостями. Вигукували й вимахували руками їм у слід, прохаючи переказати великому морубішабі про їхню вірність і готовість підтримати війну смерти з білими, або яку завгодно іншу, на яку лише їх покличе новий морубішаба всіх племен каріжо.
Пірауна бурмотів щось невиразне, мовчазний Арусаві взагалі нічого не відповідав, тільки Кумаже шкірив свої хижі зуби й посміхався на всі боки.
— Хай мене мавпа оближе, коли я забуду бодай одне з тих слів, яке почув тут! — двозначно запевнив він, лукаво підморгуючи. — Хай мене мавпа оближе!..
Сонце щойно підводило заспану голову з зелених подушок обрію, як мандрівники під проводом кількох каріжо рушили в дальшу дорогу. Посувалися просто на північ і спішилися пройти до спеки якнайбільше, тому майже не говорили між собою. Тільки Кумаже, що йшов попереду, докладно випитував у каріжо про найближчі оселі й їхні настрої.
Перед полуднем провідники попрощалися й вернулися, а втікачі, вибравши догідне місце під групою пальм на березі ріки, сіли відпочити.
Майже мовчки посідали їсти, мовчали й після їжі, аж поки врешті не заговорила Жаїра:
— Не можна нікому признаватися, що ми втекли з рабства.
— Як же тоді? — скоса подивився в її бік Пірауна.
— Нам треба змовитися і, на випадок потреби, водне оповідати ту саму історію.
— Брехати? — спитав Пірауна,
Жаїра знизала плечима й не відповідала.
— У нас у племені казали, — несподівано обізвався Арусаві, — що хто бреше, не походить з добрих людей.
— А ґварані кажуть, що батьком брехні є страх, — задумано кинув Пірауна. — Брехати — значить боятися. Ґварані не знають страху і тому не брешуть ніколи.
— То вернися до каріжо і скажи їм правду... — глумливо порадила Жарі.
— Навіщо вертатися? Тепер уже не вернуся. Але вчора був би не брехав, коли б мене навіть силою відвели до Ґабрієля, — з похмурою завзятістю відповів Пірауна.
— Хі-і-і! — засміявся Кумаже. — Ґабрієль щедро винагородив би твою правдомовність канчуками! Коли не так — хай мене мавпа оближе! І хоробрість та сила ґваранського мужа показалася б менше вартою, ніж хитрість молодої рабині. Коли не так — хай мене мавпа оближе! Кожен має велику силу й велику відвагу, коли вступає в бій із слабшим від себе, але, коли стає до боротьби з сильнішим — мусить вдаватися до хитрощів. Я оповім вам казку про рапозу й ягуара.
Казку про рапозу й ягуара всі знали, але немає в світі такого індіянина, який би відмовився вислухати навіть всоте ту саму історію, яку і сам уміє добре оповісти. Тож і тепер усі, навіть Жаїра, посідали зручніше в півколо і приготовились слухати Кумаже.
А Кумаже вийшов на середину півкола під пальму й почав:
«Рапоза полювала в лісі й зустрілася з ягуаром.
"О, нещастя, — подумала, — яґуар, безперечно, мене з’їсть".
— Що ти тут робиш? — спитав яґуар.
Рапоза відповіла:
— Я шукаю міцних ліян, щоб прив’язатися до дерева. Сюди незабаром прийде Великий Вітер і може понести мене з собою.
Тоді яґуар злякався і каже:
— Якщо не хочеш, щоб я тебе вбив, то мусиш прив’язати мене першого, бо я більший і Великий Вітер мене скоріше захопить.
Рапоза відповіла:
— Добре. Обійми передніми й задніми лапами це дерево, а я тебе прив’яжу.
Яґуар так зробив, а рапоза взяла міцну ліяну і зв’язала йому лапи.
Тоді каже:
— До побачення, яґуаре. Чекай на Великий Вітер, а я собі піду геть...
І рапоза втекла».
Кумаже не оповідав просто, а грав цю казку на дві особи, як актор: міняв голос, удаючи яґуара, приймав грізну поставу, вдаючи рапозу, — пригинався до землі й плазував; чіплявся руками й ногами за стовбур пальми, показуючи, як яґуар дав себе зв’язати, і нарешті чкурнув у хащі, показуючи, як тікала рапоза.
«Вистава» сподобалася, і глядачі весело сміялися над сильним, але дурним яґуаром, і виявляли свої симпатії до маленької, зате хитрої рапози.