Поволі підводилися отяжілі голови, немов після важкої змори, розгорялися живі блиски в недавно помертвілих очах, виступали на уста легкі усмішки, а малий Піра, що сидів побіч батька, раптом схопився й кинув у тишу своїм дзвінким хлоп’ячим голосом:
— Я хочу радити! Дозволь мені радити, морубішабо!
Усі голови із здивуванням обернулися до зухвалого хлопчини, а великий Асу смикнув сина за пояс, наказуючи йому сісти. Однак, морубішаба підняв берло:
— Добре, Піра, даю тобі право говорити. А ви, мужі, будьте уважні, бо отрок скаже те, що відчуває і думає. Коли його думки на хибній дорозі — мусимо поправити, коли ж на добрій — чому не послухати? Говори сміло, Піра! — підбадьорив на кінець уже трохи зляканого хлопця ласкавою усмішкою і махнув берлом.
Піра затявся спочатку, але заговорив щиро:
— Слухайте, мужі ареси, і не смійтеся з мене, коли не радитиму розумно. Ви — мудрі, бо старші, а я ще отрок, хоч вже й морубішаба... — не міг не пригадати, щоб надати собі поваги.
Пірауна і його обидва товариші подорожі, які ще нічого про це не знали, щось пошепки запитали сусідів, а ті їм коротко відповіли й поклали пальці на уста: «Цить! Морубішаба наказав отроків шанувати...»
— Я не буду говорити своїх слів, — продовжував між тим Піра, — але я чув, як колись сказав наш морубішаба: «Чи тому, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища?..» І я собі так думаю: В лісі є багато мокрих і сирих колод, але є й сухе гілляччя і трава. Хто палить вогнище з мокрої колоди? Ніхто. Але... але... я не знаю, хто є сухе гілляччя і суха трава? Тільки так: колоди всі великі, як мій батько, як дядько, як морубішаба. А трава, як ми, отроки. Коли загориться суха трава, на неї кидають грубше гілляччя, потім можна й колоди. На сухі колоди можна кидати мокрі — і горітимуть. Все одно горітимуть! Як, отже?
Поставивши своє питання, хлопчина сам здивувався і розгубився: справді, як отже? Дивився безпомічно довкола і шукав відповіді. А мужі знову поспускали голови і заклопотано чухали кострубаті чуприни: справді, як отже?..
Серед загальної мовчанки раптом зашелестів сміх. Ареси переглянулися і побачили, що сміється сам Татаурана. Подивилися на Аракшо — і той також усміхався. Почало усміхатися й радне коло.
— А що? — врешті зареготав на повний голос морубішаба — Забив вам клина в голову малий отрок?
Піра уже мало не плакав: сміються з нього, сміються! Може й отрочу китичку відберуть, і берло, і аканґатару?
— А забив, забив! — радісно кивали головами мужі. — Мудрий наш малий морубішаба, ніхто не скаже: «Ні!», — Ходи сюди, Піра! — покликав Татаурана.
Хлопець, усе ще недовірливо, приступив до вождя й нерішучо зупинився. А Татаурана притягнув його до себе, пальцем підвів його голову і довго дивився в чисті дитячі очі. Потім пригорнув до себе й поцілував у чоло.
— Дякую тобі, отроче, промовив поважно. — Ти сьогодні зробив велику прислугу племені... Іди ж тепер спочивати, щоб завтра прокинутися міцним і свіжим. Пізно вже. Іди...
Щасливий Піра низько склонився ньємонґабі й слухняно відійшов. За ним постелилися повні ласки й подиву погляди всього радного кола, а великий Асу став ніби ще вдвоє більшим від гордости за свого сина.
Коли отрок зник у темряві, Татаурана поправив свою корону й підняв берло.
— Чули, ареси? — спитав. — Отрок сказав: «Коли розгориться великий вогонь — у ньому згорять навіть сирі колоди». Дитячі уста сказали нам те, до чого не могли додуматися наші зрілі голови... Як бачу, то й ми вже починаємо підмокати в зневірі, і треба було дрібної «трави», щоб своїм вогнем промовила до нашої чести і наших обов’язків. Коли б же цих слів не сказала дитина, то напевне закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах. Ми не можемо так лишити! Ми мусимо виконати до кінця те, що задумали! Нам лишається одне — вмерти. Рішайте ж тепер: умерти в бою, чи вмерти в рабській покорі?
Мужі рішучо підводились один по одному й радили коротко:
— Коли треба вмерти, то найкраще вмерти хоробро!
— Як не лишимо нашим синам волі — лишимо пам’ятку, як треба за волю боротися!
— Хай потомки знають, що смерть миліша, ніж неволя!
— Хай ворог знає, що силою береться в рабство тільки тіло, але душу — ніколи!
Єдиним шляхом…
Коли свідомість вертається до Татаурани, він, перш усього, відчуває страшний біль у грудях, спрагу і нерівномірне погойдування, а потім бачить над собою блакить далекого неба з дуже низьким сонцем, як йому здається. Сонце палить і сліпить, викликає нестерпну гаряч і спрагу, потім падає йому палаючою жариною на груди і заливає все довкола червоним полум’ям. Тоді Татаурана падає в забуття й маячить. Але навіть і крізь непритомність відчуває вогонь у грудях, відчуває невмолиму спрагу й нерівномірне погойдування, від якого палаюча жарина котиться то в той, то в другий бік грудної клітки і пече, іпече!
Татаурану мучить якесь бажання — сотні бажань, а найбільше мучить те, що він не може їх збагнути, розібрати й утривалити в пам’яті. Нераз уже, здається, спіймає котресь із них, цупко вчепиться за нього, переконаний, що більше не випустить. Але тоді насувається інше питання, інше бажання, інша думка. Вони сунуть, сунуть роями, хмарами, поки врешті не напливе якась чорна хвиля і не змішає всього разом у клубок гнітучого хаосу. Татаурана ледве виборсається з неї і починає силуватися наново, але завжди з тими самими вислідами. Йому здається, що це триває вже цілі віки, він мучиться, пручається, протестує — але дарма.
І лише інколи приходить момент чисто райської розкоші — тоді, коли до уст його торкаються вінця посудини, повної цілющої вогкости. Тоді Татаурана п’є жадібно й довго, ковтає, не зважаючи на наростаючий біль у грудях, бо біль — це ніщо у порівнянні до мук, що їх спричинює спрага. Напившись, він хвилину прислухається до жарини в грудях і злорадно стверджує, що ця жарина шипить, погасаючи, і на якийсь час звільняє його від терпінь. Він через силу розплющує повіки і завжди бачить над собою або райдужно-блакитний погляд Тіні, або повні любови темні зіниці Ірасеми. Його щось питають, але він не розуміє. Він лише неспокійно водить очима довкола, шукаючи ще одних зіниць — темних також, але тих, у куточках яких спалахують таємничі іскорки. І їх не бачить. Татаурана хоче спитати, чому їх нема, але спитати не може, бо зараз же насувають інші питання, інші думки, інші бажання, а за ними наступає червоний хаос.
Триває пекучий біль у грудях, триває хаос, триває нерівномірне погойдування, і Татаурані хочеться кричати. Він навіть підіймає берло й наказує болеві затихнути, хаосові — упарядкуватися, погойдуванню — припинитися. Бо ж це нестерпно, Татаурана не може цього витримати!
Але він не знає того, що в руках у нього нема ніякого берла, не знає, що його самого, важко пораненого в груди, несуть на зміну в ношах по четверо мужів — Татаурана не знає нічого. І його, завжди такого діяльного, обзнайомленого з усіма подробицями життя племени, і передбачливого, теперішня несвідомість мордує нарівні з ранами в грудях. Але він і того не знає також. Він лише відчуває неспокій, відчуває брак чогось надзвичайно важливого в свідомості, і це примушує його весь час нервово кидатися в ношах.
Часами погойдування припиняються, і тоді біля Татаурани звучать знайомі голоси і похиляються знайомі обличчя. В уста вливається сама свіжість, а на пекучу рану в грудях лягає щось таке безконечно лагідне, прохолодне і заспокійливе, від чого жарина погасає зовсім. Розплющивши очі, Татаурана бачить темряву, або синю безодню зоряного неба, і на якийсь час відчуває величезну, просто неймовірну полегшу. Знаючи, що ця полегша тимчасова, він усіми силами старається пригадати собі все, чого йому так бракує і що викликає в нього гнітучий неспокій. Але квола думка безсило кидається в розпаленій голові, ділиться, кришиться, і врешті розчиняється в червоному полум’ї. З того полум’я лише часом вискакують окремі виразні постаті, що їхні імена намарне намагається пригадати ранений вождь, або, навпаки, зринають імена, які не відтворюють ніяких образів.