«Макуко, Макуко, Макуко...» — розпучливо шепчуть уста Татаурани, а мозок намарне силкується представити особу, з якою пов’язане це ім’я. Потім, навпаки, зринає в уяві молодий чоловік-індіянин в одежі білих, з блискучими мідяними ґудзиками, але ім’я його розпливається в червоному хаосі. Пов’язати одне й друге в цілість Татаурана безсилий. Імена відділяються від осіб, події — від своїх назв, і це все йде врозтіч, крутиться, мішається і сполучується в чудернацькі комбінації.
Татаурана мучиться. З червоного полум’я він раптом падає у смолисто-чорну прірву, а звідти — знову повертається до хаосу. Тоді скачуть перед ним імена без своїх носіїв, з’являються люди без імен і окремі сцени. Ось молодий Маріо — начальник юнацької стежі, що приносить вістку про наближення ворога. Татаурані ясно представляється цей статний, розумний юнак, навіть виразно бринить у вухах його голос:
— Ворог пройшов просмики між горами і йде на оселю ґвалашів!
Але він ніяк не може собі пригадати імени того юнака. Коли ж пригадує ім’я, не знає до кого воно відноситься, тим більше, що серед Аресів є два Марія: старий і молодий.
«Маріо, Маріо...» — шепоче Татаурана і, відразу забувши ім’я, пригадує собі нервову, рухливу постать, освітлену червоними відблисками багаття, і казку про ягуара й оленя.
«Ах, це не те!» — крутить нетерпеливо головою хворий.
«Ворог пройшов просмиками між горами і йде на оселю ґвалашів!» — знову бринить в вухах знайомий голос.
Татаурана радіє, бо це врешті те, що йому потрібне.
«Так, ворог іде на оселю ґвалашів, — гарячково думає він. — Ґвалашам треба помогти... Ось він зараз збереться і піде. З ним підуть... Ах, але ж уже не треба йти, вже ж ходили!»
Татаурана пам’ятає навіть, як розмовляв з морубішабою ґвалашів... Як то йому на ім’я? Ну, такий високий чоловік, який хитро заскалює око!
«Шіріріка... Шіріріка... Що це за ім’я?» — намагається пригадати Татаурана, враз забувши, що Шіріріка — це морубішаба ґвалашів.
І знову нагромаджуються окремі картини, лізуть одна на одну і все плутають.
«Каяпоси, каяпоси... — маячить Татаурана. — Треба повідомити каяпосів! Ґвалаші, каяпоси і ми — всі три оселі разом — розіб’ємо ворога... Треба зараз же йти до каяпосів... Але, як же це? Вони відмовились... Вони не хотять... Ні, не відмовились, вони ось разом з нами... Билися і відмовилися, чи відмовилися і билися? Що було раніше, а що пізніше? Було, чи буде? Каяпоси... Каяпоси... Ах, вони спочатку відмовилися, але потім прийшли на самий кінець бою! Так, вони прийшли після того вже, як упав великий Асу і молодий Маріо, коли пробили списом Жоасанона і розкроїли голову завжди вайлуватому Тадеєві, коли конав Жозе, а в мене так страшно боліли груди... Каяпоси, скоріше! Приходьте скоріше на допомогу, бо ми самі не дамо ради! Чи ви не бачите, що ворог нас перемагає?! Чому ви відмовилися стати з нами до спільної боротьби?! Чи ви ж не бачите, як ми падаємо один по одному?! Наша кров на вашому сумлінні! О, каяпоси, чому ви так пізно прийшли?! Он, дивіться, отой, що в брунатній куртці з блискучими мідяними ґудзиками... Як то йому на ім’я? Мій Боже, та отой самий, що був колись моїм приятелем і прийшов мене попередити! Гляньте, як він б’ється! Він мститься на ґвалашах за знищений відділ і виряд... Це він привів сюди ворога! Тримайте його, тримайте! Він тікає! Ловіть, держіть, не пускайте, бо він вернеться знову! Втік! Ви пустили його... О, каяпоси, чому ви відмовилися?! Ні, ви не відмовилися, ви ще прийдете, правда?»
Знову клубочаться думки, як червона пара над казаном з дивним варивом, і Татаурана губиться в них, захлинаючись від задухи. А потім перед ним зринає картина оселі ґвалашів у проміннях сходячого сонця.
Ворог не знає, що жінки й діти під прикриттям ночі виведені в безпечне місце, а ґвалаші з аресами, поділившись на дві рівні частини, засіли обабіч оселі за горбами.
Ха, може нападати!
Він підпалює оки вогненосними стрілами і рве в наступ, але його удар потрапляє в порожнечу.
Ха-ха-ха!
Тепер разом, разом! Оточуйте з усіх боків і бийте! Бийте нещадно, брати-індіяни, бо ворога більше, ніж нас! Дивіться, дивіться, скільки їх! Білих, індіян і мамелюків! Бийте! Бачите, вони вже розгубилися, вони не сподівалися засідки і думали заскочити нас неприготованими!
Вогонь і жар палаючих ок, крики, кров, хряскіт ламаних костей — жах!
Пробуджене сонце блідне з переляку, мліє і починає падати з неба. Нижче, нижче, стає все гарячіше, сліпучіше, зближається зовсім і врешті падає на груди Татаурані. О, Боже, як воно пече!
Плач. Хто це так плаче? Чого заводить? Ах, це ж ховають мертвих! Засипують землею великого Асу, молодого Маріо, Жоасанона, Тадея, Жозе... Але, як же воно? Хіба їх уже не поховали? Чому ж знову голосять?
Каяпоси, каяпоси, чому ви так пізно прийшли, чому відмовилися?
Що? Ви хочете, щоб ми пристали під берло вашого морубішаби тільки тому, що вас більше? Ні, ми не згодні! Ви хочете миритися з ворогом, а ми — ніколи! Ви непевні, каяпоси: сьогодні так, а завтра інакше. Ні, ми до вас не пристанемо! Ми йдемо геть звідси. Ви ж чули? Ранені бандейранти кажуть, що за ними сунуть відділи Антонія де Лара і Фернанда Барретеса. А Макуко також утік і він ще повернеться. Ми мусимо відступити. Треба тільки скликати раду племени...
Ґвалаші, приєднуйтеся до нас! Ваш морубішаба мертвий. Ходіть разом з нами! Не хочете? Ви хочете бути разом з каяпосами? Ну що ж — ваша воля! Ми не наполягаємо. Для нас ліпше менше людей, але певних. Коли хитаєтеся — не треба... Ми підемо самі...
Раду, треба скликати раду племени!
Але Жаїру не можна до неї допустити. Вона — дівчина. Вона має такі гарні темні очі, в куточках яких горять і тануть таємничі іскорки, але ті очі непевні. Їм не можна вірити.
Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!
Вона взагалі не має душі. Бо чому ж не приходить? Чому не схилиться над ним і не покладе прохолодної долоні до його чола, до його грудей. Адже бачить, що його так пече, так болить! А казала ж, що буде його джерелом, його піснею...
«О, Жаїро, прийди! Я так хочу пити! Ти ж — моє джерело, не правда? Так, ти джерело... Але твій струмок гарячий і червоний, мов кров. Він ще більше розпалює спрагу і пече, коли треба прохолодити... А Тінь — добра. Вона хоронить перед спекою і все має біля себе свіжий, відживлюючий напій»...
«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»
«Хто мене гойдає й штовхає? Спиніть забаву — мені боляче від того! Ареси, не жартуйте, дайте мені спокій! Ви вже не слухаєте мене? Тіне моя, скажи, щоб мене не гойдали й не штовхали, бо мій голос уже не доходить до мужів племени! Пити! Я хочу пити!»
А тим часом сумна валка з великими, просто нелюдськими зусиллями пробивалася на північ. Минуло вже кілька днів, як ареси залишили спустошену долину, на якій жалібно курилися до неба останки дотліваючих ок — немов би піднімали скаргу на суд Всевишнього.
Твердо ступали мужі, стиснувши зблідлі і пошерхлі уста й суворими очима задивившись уперед, покірно йшли обтяжені клунками й малятами жінки, здавлюючи сльози в грудях, дріботіли розгублені й налякані діти, ліниво пленталися коні й мули, похиливши вниз голови, — ніби журилися враз із людьми. Віддані, добрі й нещасні тварини! Вони були пов’язані парами, а поміж кожною парою звисали ноші, з яких невпинно вихоплювалися скрикування й болісні стогони. Крім того, на кожному коні й мулі сиділи вершники, позамотувані бандажами, крізь які просочувалися червоні плями. Було багато й таких, які трималися за інших, або, хоч і йшли самостійно, хиталися, мов п’яні. Четверо найсильніших обережно несли в ношах вождя, який був найтяжче поранений. Найтяжче серед тих, хто ще лишився живим, бо вже чотирьох вони поховали по дорозі.
Власне тоді Татаурана чув похоронне голосіння, хоч і не розумів, чому воно повторюється.
Він взагалі нічого не бачив і не розумів. Він не уявляв собі, яку страшно важку дорогу відбувають тепер ареси, не міг оцінити тієї ніжної дбайливости, з якою його несли мужі самі, не довіряючи коням. Не знає він того, що побіч нього незмінно тримається верхи на коні Тінь і часто зупиняє носіїв, щоб напоїти раненого, поправити йому перев’язку і обігнати з нього мух та комашню. Не бачить він також і сестри, що ступає весь час поруч ношів і, тримаючи величезного клунка на голові, одночасно підтримує пораненого Екоета. Ірасема сумна, сумніша, ніж інші жінки, а все ж і тепер на її устах лежить та чарівна, неповторна усмішка, якій може позаздростити перша красуня-дівчина. Ось іде малий морубішаба отроків, який за сльозами, що їх проливає за своїм добрим великим батьком, не бачить дороги. Розплакався тоді, коли побачив батька мертвим, і не може стримати сліз досі. Вони ллються і ллються без кінця. Ось Пірауна із зламаною лівою рукою, яку несе на перев’язці. Він зблід і схуд, але старається перемогти гримасу болю і вдавати здорового. Ось Аракшо — немічний старець, якого треба було на ради племени вести під руки. Але тепер він іде сам, категорично відмовившись сісти верхи і не приймаючи ні від кого ніякої помочі. Іде цілими днями, дряпається на гори, переходить глибокі броди нарівні з молодими, і його старечі ноги тремтять не більше, ніж тоді, коли він ішов, спираючись на помічників, на ньємонґаби. Здавалося, що він не міг бути ні сильнішим, ні слабшим, — лишався однаковим при всяких обставинах. Ось Мадіаї. Він має аж кілька ран, які, одначе, не перешкодили йому перебрати на себе команду аресами. Бо хто міг узяти провід, коли Татаурана був зовсім непритомний, а силач Арусаві — права рука морубішаби — мав розпорене вздовж ціле стегно? І Мадіаї перебрав на себе відповідальність за плем’я. Страшна близна на голові, що лишилася йому на пам’ятку від білих, тепер пече його більше, ніж коли. І він сипле гнівні іскри з очей, стріпується щохвилини і порскає, мов кіт. Нарешті Жаїра. Вона згубилася в юрбі і втратила будь-яке значення. Не була більше упривілейованою особою, а нарівні з іншими виконувала всякі обов’язки і сама несла свій клунок. Та й хто їй мав помагати? В Пірауни була зломана рука, а Сабія не мала ні часу, ні можливости панькатися з дорослою і сильною донькою. Правда, раз при особливо стрімкій дорозі вгору, Пірауна підійшов до неї і несміливо запропонував їй свою поміч. Але Жаїра, навіть не глянувши на батька, відрізала: