Тінь також любила ті золоті соняшні ранки й зустрічала їх, стоячи в окруженні дітей. Під дотиками сонця десь щезали брудні плями з її білої одежі, і вся худорлява, немічна постать дівчини починала світитися дивним світлом.
— Дивіться, діти, яка прекрасна наша земля! — казала вона, закреслюючи широке коло рукою. — І лише подумати, що кожен з нас може бути паном того всього, коли зуміє полюбити свою землю!
У дітей розгорялися очі, роздувалися ніздрі, а маленькі міцні груди починали високо підійматися. Досі вони дивилися на світ знизу й ніколи не думали над його величчю і красою. А тепер, переконуючись на власні очі, яка чарівна їхня батьківщина, були щасливі, були горді за неї.
— О, — вигукнув Піра, — тут мало — просто любити! Кращої землі нема в цілому світі, і я хочу вмерти за неї, як умер мій великий батько, як умер Жассу-Ассу за своє плем’я!
— Так, Піра, просто любити — це мало, — задумано відповіла Тінь, поклавши руку на голову малого морубішаби. — До рідної землі треба молитися, бо вона — найбільший Божий дар для людини, найвища ласка! І люди, що живуть у країнах, де є лише пісок та камінь, також уміють умирати з любови до рідної землі, бо кожному батьківщина видається найкращою у світі. Помолімося, діти, за нашу землю!
Діти падали навколішки, простягали руки до сонця і мовчки, але гаряче і щиро молилися.
А Татаурана, дивлячись на них, чув, як у його наболілих від ран грудях наростає новий біль, готовий зірватися з уст розпучливим зойком:
«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»
З одного боку був радий, що Жаїра не підходить до нього, бо не хотів, щоб вона бачила його охлялого, зарослого, безпомічного. Але, з другого боку, долягав йому великий жаль, що Жаїра так ретельно дотримується розпорядження Аракшо й не підійде до нього ні на мить.
Він не брав ніякої участи в житті племени тепер, зате нераз, приплющивши втомлені повіки, крізь дрімоту чув розмови мужів. Ці розмови здебільша оберталися довкола останнього бою з відділом ворога біля оселі ґвалашів та дальшої мандрівки.
— Задали ж ми чосу їм! — звичайно обзивався хтось.
— А завдали! — годився інший голос. — Коли б каяпоси були з нами на самому початку, то не випустили б ні одного чоловіка...
— Їх було більше від нас, а ми перемогли...
— Шкода, що частина все таки втекла. Вони ще вернуться напевне.
— Вернуться і застануть порожнє місце...
— Пустяться в погоню...
— Ми вже далеко відбігли...
— Але вони підуть по наших слідах і доженуть скоро: у них же нема ранених, і дорогу в лісі ми прорубали — вони підуть по готовому...
— Та-а-ак...
— Куди ми зайдемо, накінець?..
— Хіба не знаєш? Постановили ж іти до Ітараре.
— А чи добре йдемо?
— Почекайте, ось вернуться розвідники і скажуть...
— Нічого розвідники не поможуть, коли Ітараре не схоче до себе доступу відкрити...
— Е, ми ще далеко від Ітараре!
— Хто це може знати?
— А все ж недобре, що ми стільки тут сидимо — тратимо багато часу...
— Інакше не можна: ранені мусять подужати.
— Так. А найголовніше — морубішаба. Він дбав про ціле плем’я, поки був здоровий. Тепер плем’я мусить дбати про нього.
— Правда. Ліпшого вождя не знайдемо.
— Ліпшого, мабуть, нема, не було й не буде...
— Лепський вождь!..
— І-і-і, кращого бажати не можна!
Татаурана слухав ці притишені голоси, що журнали, мов прозорий струмок, вдячно всміхався і врешті засипав глибоким, мирним сном...
Аж одного дня, коли сонце вже сідало, його збудили здивовані голоси й посилений рух у таборі.
— Дивіться — Арусаві!
— Звідки він іде?!
— Та його не було з нами!
І всім стало трохи ніяково: у повні труднощів та небезпеки хвилини забули про Арусаві, згубили його й не помітили. А він не мав родини, яка б про нього пам’ятала.
Тим часом захеканий, змарнілий і обдряпаний Арусаві досягав вершини гори і шкірив свого щербатого рота в радісній усмішці. Видно, був щасливий, що допав до своїх.
Стараючись надолужити свою неуважність, ареси зустріли його дуже дбайливо й гостинно та взялися відразу годувати й поїти.
— Звідки ти, Арусаві? — не витримав Мадіаї.
Арусаві, давлячись їдою, махнув рукою на південь:
— Звідти... Слідив ворога... Маю поважні новини...
Наївшись, він почав оповідати цікаві речі.
Отже, коли Макуко після нещасливого для себе нападу на оселю ґвалашів кинувся з горсткою недобитків навтікача, Арусаві подався за ними назирці і слідив його протягом двох днів. На третій день утікачі зустрілися з великою бандейрою Фернанда Барретеса, і Арусаві, спритно вмішавшись між натовп, пробився аж до шатра головачів, де підслухав їхні наради. Макуко, прекрасно обізнаний з місцевістю пропонував усі сили поділити на чотири частини і ними обставити чотири єдино можливі виходи з цієї закутини. Провідниками трьох частин пропонував своїх людей, які знали місцевість не гірше, ніж він сам, а четверту частину брав на себе. З нею Макуко мав ще раз ударити на ґвалашів, щоб помститися на них за першу кривду і за другий ганебно програний бій, а потім піти навздогінці за аресами.
— Куди б вони не кинулися, — запевняв Макуко, — з наших рук не втечуть. До місяця заженемо їх у матню. Я тут знаю кожну ямку і кожний горбок, тож вони не висмикнуться — гарантую! Як не попадуться мені в руки, то наскочать на нас. Побачите!
Підслухавши це все, Арусаві вночі вислизнув з табору і поспішив попередити ґвалашів, які вже на той час об’єдналися з каяпосами. Та, на жаль, принесені відомості знову поділили об’єднані племена: каяпоси хотіли знову запропонувати ворогові мир, а ґвалаші, знаючи, що не можуть очікувати помилування, пропонували битися. Скінчилося тим, що і ґвалаші і каяпоси звернули всю вину на аресів, а свій гнів почали зганяти на Арусаві. Та він весь час дипломатично тримався на віддалі й у рішучу хвилину дав ногам знати.
— Поки вони сперечалися, — кінчав свій звіт оповідач, — бандейра напала і погромила їх цілком. Боротьба була коротка, оселя згоріла, а, хто не загинув — пішов у неволю. Я стояв на горі й дивився. Бачив усе добре: бранців повели на схід, а бандейра пішла вашими слідами. За два дні може бути тут...
І ніби на підтвердження слів Арусаві, малий Піра крикнув:
— Дими на півдні!..
Усі очі, досі приковані до оповідача, скерувалися у вказаний малим морубішабою напрямок. І справді, далеко на півдні, близько до обрію, по чистій блакиті неба снувалися ледве помітні волокна чорного диму. Кволі й невинні здалека, вони крили в собі грізну небезпеку і викликали гнітюче враження: бандейра зупинилася на ніч уже близько.
— Вони тепер біля великого броду... — висловив свою думку Пірауна.
— Так, — згодився Мадіаї. — Ми пройшли той шлях за три дні, вони пройдуть скоріше, бо йтимуть проторованою дорогою і не мають ні ранених, ні дітей. Мусимо вже звивати табір і завтра до схід сонця рушати в дорогу.
— Куди ж рушимо? — висловив сумнів Абаете. — Адже той Макуко казав, що ми не вийдемо звідси...
— Ідемо до Ітараре!
— Чи ж є можливість справді знайти туди дорогу? Макуко її не знайшов.
— Макукові смерть ще не наступала на п’яти! — відрізав Мадіаї і дав наказ лаштуватися до дальшої подорожі. Вибравши раз утечу, ареси були тепер безсилі звернути з цього єдиного шляху...
Сторож Ітараре
Властиво, дуже важко було б окреслити, чому плем’я було загіпнотизоване цією таємничою Землею Співучого Каменя, а ще важче — пояснити, на чому опиралася їхня віра, що вони саме туди дістануться. Але навіть розумний і освічений Татаурана піддався цій загальній гіпнозі, розраховуючи на те, що примістить плем’я в безпечному місці, а сам вибереться на організування загального повстання. Жінки й діти в’язали йому руки, а залишити їх напризволяще було годі. Тож він уже раніше мріяв про Ітараре, але тільки мріяв. Одначе, тепер, чи то тому, що розпалена гарячкою голова здібніша приймати за правду найбільшу фантазію, він вірив в Ітараре, як у спасіння. І що більші труднощі стрічалися на дорозі, то більше він вірив, що йдуть правильним шляхом до мети.