А труднощі... Вся дорога була труднощами, які збільшувалися з кожним кроком, а довкілля, ніби ворожо змовлене, не дозволяло вибирати аресам дороги і пхало їх стежкою, з якої неможливо було завернути. Гориста місцевість, переорана ярами й пропастями, переможена була густою сіттю гірських рік і потоків, поросла віковічним пралісом, заллята у видолах глибокими трясовинами, представляла собою справжній лябіринт, у якому всі дороги, крім однієї, вели до згуби. Так, принаймні, видавалося аресам, бо розвідники, які виходили наперед, кожного разу верталися із звідомленням, що з усіх, на перший погляд, можливих виборів, лишається лише одинокий і той найгірший.
У першому ж дні вони втратили ще двох коней і мусіли викинути значну частину вантажу, в першу чергу — вогнепальну зброю, з якої і так ніхто не вмів добре стріляти. Становище ранених різко погіршало, в Татаурани знову відкрилася рана на грудях, а Тінь ледве трималася на коні, заходячись у спазмах важкого кашлю. Арусаві не відступав від її стремена і ніс її більше, ніж кінь, але це мало помагало. Діти падали з виснаження, жінки виглядали, як кістяки, чоловікам поприсихала шкіра до ребер, у юнаків блищали тільки очі й зуби. І лише двоє з цілої валки трималися відносно добре: Аракшо та Жаїра. Жрець взагалі не змінився: був худим і кволим, як завжди, плентався в самому кінці, але й не відставав. Щождо Жаїри, то її сили зберігала хитрість і розважність. Вона не поспішала, обачно ставила кожний крок, приймала кожну можливу допомогу, але сама не уділяла нікому найменшої, пильнувала виключно себе і свого клунка, сідала відпочивати, чекаючи черги при особливо важких переправах, І ховалася за спини інших, коли треба було спільними зусиллями щось зробити. Правда, і на ній ця несамовита мандрівка витиснула свою печать, але все ж дівчина не піддавалася. Зродилася в ній якась запекла завзятість, зосереджена в похмурих очах і вперто стиснених устах, з яких не виривалось найменше нарікання. Що вона думала — лишалося виключно її таємницею.
А валка, беручи боєм кожну п’ядь землі, неухильно тримала курс на північ, бо, власне, там десь, на півночі, лежала таємнича Земля Співучого Каменя. Коли увечорі щастило зупинитися на нічліг на височині, ареси бачили дим у таборі ворога. З кожним днем цей дим присувався все ближче й ближче, а бандейра, видимо, дуже певна себе, не намагалася навіть скрити місця свого перебування.
Врешті одного дня ареси вступили в якесь провалля, і йшли дном ріки проти течії. Дорога була не найгірша серед тих, які вони вже пройшли, але старий Аракшо все скоса і ворожо поглядав на стрімкі боки урвища, і юшив повітря й невдоволено крутив головою.
І десь перед полуднем показалося, що його невдоволення мало за собою грунтовні підстави, бо води ріки скаламутніли й почали швидко підійматися. Видно було, що на півночі впали дощі, а й у проваллі стало дуже душно й парно.
— Погано! — сказав Мадіаї. — Починає нести навіть пні. Коли не знайдемо відповідного місця — нас може потопити.
— Не можна зупинятися! — заперечив Маріо. — Ворог близько...
— Ця ріка тепер найближчий ворог, — відповів Мадіаї й почав розглядатися по сторонах.
Через деякий час ріка розгулялася не на жарт, і просуватися по ній стало неможливо. На щастя, в одному місці боки провалля трохи розступилися і злагідніли, так що, видряпавшись на них, плем’я уникло небезпеки. Правда, було тісно й незручно на похилому ґрунті, але ареси вже забули про вигоди й раді були, що можуть хоч сяк-так примоститися, розправивши натруджені ноги.
Однак, найтверезіші не тішилися тим вимушеним відпочинком. Вони обраховували час і доходили до дуже понурих висновків: ворог тепер не стоїть, а просувається. На скільки скоротилася між ними віддаль?
А ріка збирала й збирала. Її брудно-жовті хвилі скипали на гребенях рожевою піною, творили вири і злісно скакали на береги. Ареси злякано дивилися на неї й думали над тим, що буде, коли злива затягнеться на кілька тижнів?
Так сиділи вони решту дня, сиділи цілу ніч, а на ранок побачили, що вода впала. Налипла біля всяких перешкод, піна висіла брудними густими клаптями, а ціле річище було захаращене гіллям і стовбурами принесених звідкись дерев.
Арусаві подивився сюди й туди, пошкріб потилицю і промимрив:
— Я, що належу до племени риболовів, ніколи не хотів бути рибою. Але тепер заздрю навіть жабі. Коли б тут був мій товариш, імени якого не хочу називати вголос, він би сказав: «Хай мене мавпа оближе!».
І справді, в такій ріці могли розкошувати хіба жаби, але в людей вона викликала мимовільні дрижаки й млість. Але ареси мусіли спускатися до неї і йти по ній. Мусіли, бо не могли тратити часу, бо ворог був за плечима...
Ще невгамовані хвилі прйняли їх ворожо: вони скривали під собою зрадливі брили каміння і такі ж зрадливі ями, вони кидали впоперек вивернені з корінням пні, вони гусли несподівано у в’язкі намули й напирали у вузькіших місцях людям на груди, змушуючи їх потроювати зусилля. Взагалі це була дорога, що на неї могла зважитися лише та людина, над якою повисла примара неминучої загибелі.
Коні й мули спотикалися, падаючи, або в розпуці намагалися вчепитись за обслизле каміння, чи розмоклу глину берегів. Люди брьохалися по пояс у воді, або в болоті, хапалися один за одного, хекали й стогнали. Скигліли діти, кричав Мадіаї, охали ранені, чавкало болото й хлюпала вода — картина, що викликала б жаль у найтвердіших серцем.
Татаурані погіршало зовсім. Його знову опанувала гарячка, знову сочилася кров з його поранених грудей, голова знову почала палати, і в неї полізли різні марива. Як не старалися носії, як не вважали, але Татаурана раз опинявся в позиції головою вгору, другий раз — головою вниз, а інколи взагалі мало не випадав з ношів.
Ірасема не відступала від нього і у важких хвилинах кидалася на поміч, але її помочі потребували також інші, тож вона кидалася то в один, то в другий бік, і лише завдяки своїй виключній силі не пристала зовсім.
Одиноким подиву гідним виїмком був Аракшо. Дивлячись на нього збоку, можна було б присягнути, що цей немічний старець ось-ось впаде. А тим часом він собі ліз своїм слимачим ходом і все був разом з останніми у цілій валці. Не приймав ні від кого ніякої помочі, відштовхував кожну простягнену руку й бурмотів:
— Не треба! Я сам, сам... Я собі помалу... Пильнуйте інших...
А плем’я в одчайдушній боротьбі з рікою вже забуло, куди й чого воно лізе. Не було часу думати ні над чим іншим, крім того, як би певніше поставити ногу, як би за щось учепитися, встояти, не впасти.
Днище підносилося все вгору і вгору й бігло здебільша поміж прямовисними скелями, або такими крутими глинястими берегами, що їхні верхи можна було побачити, лише добре закинувши голову назад.
Ніхто не помітив, де й коли вода почала мілшати, ріка перетворилася в потік — у струмок, а струмок ставав також щораз слабшим і вже ледве слизив по розмоклому глинистому дні, рясно висланим камінням. Та люди не завважали нічого. Ішли, як маніяки, заболочені, виснажені, запаморочені, сліпі. Вже ніхто не нарікав і не стогнав, бо не було сили, а добросовісний Арусаві навіть не здавав собі справи, що весь час несе перекинуту через плече півмертву Тінь, ніби вона була частиною його власного тіла.
Аж ось, коли сонце почало вже схилятися на захід, провалля зробило скрут на схід, боки його розступилися й знизилися, а струджені мандрівники вийшли на відкрите місце і спинилися перед двома розділеними між собою горами.
У першу хвилину ніхто не міг повірити, що це не сон, а правда, — таким щастям воно видавалося. Подумати лише: чудесний плосковерхий горбок, вкритий зеленою низькою травичкою, де не треба вже дряпатися й грузнути в болоті, де можна не то спокійно стати, чи сісти, а навіть лягти. Лягти! Це було більше, ніж розкіш, і сильніше, ніж щастя! Тварини — і ті заіржали від радости, вгадуючи відпочинок, а люди, простоявши хвилину, закричали і засміялися з утіхи. Падали на землю, розтягалися, мов на перинах, випробовуючи, чи це часом не омана. Ніхто не мав бажання оглянути околицю, ніхто не хотів згадувати про ворога, — усі хотіли тільки спочинку, виключно спочинку!