За яких півгодини, однак, видряпалися на верх і тоді оглянулися: з ярка вже висувалися перші сильветки кінних бандейрантів. І так близько — здавалося каменем до них би докинув!
Побачивши ворога, ареси на мить заціпеніли. А бандейранти також побачили їх і переможно загалайкали:
— Га-га-га!
Стояли внизу й вимахували кулаками.
Луна підхопила крики, вдарила ними об гори, розбила, розтріпала й вернула помноженими стократно «Га-га-га!»
Татаурана, якого носії поклали разом з ношами на землю, зібрав сили й помалу встав. Звела його непереможна потреба — бачити ворога на власні очі. Хитаючись від подувів вітру, стояв і, заломивши густі брови, пильно вдивлявся вниз. Серед дрібних здалека, мов ляльки, фігурок зауважив раптом брунатну куртку з двома рядами мідних ґудзиків, які звідси виглядали не більші від макового зеренця.
— Макуко! — скрикнув він.
Чи Макуко почув його, чи також пізнав, чи лише догадався, але нараз зупинився. Так стояли один напроти одного, потім, ніби змовившись, одночасно піднесли кулаки і погрозили один одному.
— Далі! Скоріше! — пригадав Мадіаї.
Але ареси якось не могли зрушитися з місця. Сковані жахом, дивилися на ворога, якого все більше й більше висипалося з ярка — не менш, як три сотні добре озброєних мужів, з яких чи не половина сиділа на конях. І що могло порадити проти них плем’я, нараховуючи тепер ледве півсотні боєздатних вояків?!
Тим часом бандейранти, зігнорувавши цілком тяжкий вихід на гору, поділилися й пустилися в обхід потоками з правого й лівого боку. Програвши на часі, тепер хотіли зискати на дорозі, яка, очевидно, внизу була легша для коней.
Побачивши це, ареси знову пустилися бігти хребтом гори. А гора, коли б хто її мав час докладніше оглянути, була цілком подібна до тулуба кита, побільшеного в сотні разів: ширша й округліша на початку, вона звужувалася на другому кінці і спадала вниз майже прямовисними глиняними боками. Подібність доповнювали води, серед яких гора ніби плавала, і шпичка Пальця нагадувала фонтан викидуваної морським велетнем води.
Та ареси не мали часу приглядатися горі. Вся їхня увага була звернена туди, де мала бути брама до епасительки-Ітараре.
Але ніякої брами вони не бачили — лише самий хребет гори, що тікав кудись у далечінь і там звужувався, мов вістря ножа.
Бігли, бігли...
Одне в їхньому становищі було добре: вони мали ворога в полі зору. Часом бандейранти випереджували їх то з одного, то з другого боку, часом, навпаки, ареси лишали бандейрантів далеко поза собою, бо, видно, в долині дорога також мала свої труднощі, але назагал вони йшли майже поруч. Інколи бандейранти пробували стріляти вгору, але, на щастя, їхні стріли падали марно. Зате ареси у відплату скочували вниз каміння, і цим робили серед напасників чималий заколот.
Але плем’я вже вичерпувалося цілком і посувалося вперед останніми силами. Змагання стало б взагалі безнадійним, коли б шлях, вибраний бандейрантами, не утруднювався: потоки, дуже вигідні й широкі біля чола гори, дедалі звужувалися і, приймаючи до себе допливи струмків із сусідніх гір, глибшали. Тому ареси все частіше почали вириватися наперед, і це додавало їм сили.
У тих шалених перегонах ні одні, ні другі не помітили, що в небі діються прикрі зміни: воно заволікалося різної величини, різного забарвлення і різного характеру хмарами, що звідусіль сунули на сонце, розставляючи свої тенета. І ареси помітили цю зміну щойно тоді, коли сонце піймалося в пастку, а з неба сипнуло рясною хвилею дощу.
Від холодного дощу люди відразу отямилися й зупинилися.
— Що тепер?
Аракшо засміявся:
— Добре, діти! Вже зранку знати було, що впаде дощ, але я думав, що нам на шкоду. А тепер — добре! Коли б так справжньої зливи — довелося б нашим ворогам плавати без човнів...
Однак, дощ зараз же перестав, тільки хмари закітлували ще більше.
— Вперед, ареси!
Знову бігли. Зрештою, їм лише видавалося, що бігли. Насправді ж вони ледве-ледве волочилися, падаючи з утоми.
А хребет гори тягнувся й тягнувся у безконечність, стаючи раз-у-раз вужчим. Люди почали тратити надію, що колись дійдуть до кінця, і деякі вже сідали, байдужі до того, що має статися.
— Спочинку! Хоч хвилинку спочинку! — почались благання.
Але Мадіаї знав, що, сівши на хвилинку, половина вже не зможе підвестися, і тому підганяв:
— Ще трохи, ареси! Скоро буде кінець. Тоді спочинемо. Ну ж бо, брати, ще трохи!
За якийсь час небо знову сипнуло дощем, на цей раз уже впертим і ще ряснішим, а на кінець линуло справжньою зливою.
— Скоріше, ареси, скоріше! До ночі мусимо бути в безпечному місці! — гукав Мадіаї, але його за зливою вжене було видно.
Про яку там безпеку він говорить? Навіщо та безпека? Хіба не все одно? Найкраще впасти отут під зливою і лежати нерухомо — це найкраще...
— Нуж бо, брати, ворушіться! Ірасемо, поможи Жабуру, забери в неї маля! Леонідасе, де ти? Підтримаймо Екоете, бо він упав! Де Аракшо?
— Я тут! — обізвався старечий голос крізь дощову запону.
— Добре! Пильнуйте дітей, щоб не погубилися! Ну ж. бо, ареси, ще трохи!
Злива хляпотіла злісно й завзято, знизу доносився все зростаючий шум потоків, якими брели бандейранти, але ареси вже не думали про них. Вони нічого не думали — вони були майже мертві.
Але ось несподівано війнув вітер і забрав кудить геть зі собою дощові струми, а перед мандрівниками показався довгоочікуваний кінець гори, врізувався гострим клином у якісь води внизу, і його стрімкі боки обпливали розмоклою червоною і білою глиною. Просто попереду грали якісь каламутні води, що припирали до стрімких гранітних скель.
Цього ареси зовсім не сподівалися і розгубилися остаточно: а деж та брама? І всі очі звернулися на Аракшо.
Він був розгублений і розчарований більше, ніж інші, бо зовсім не так уявляв собі оцей кінець. Але не дав нічого по собі пізнати.
— Брама мусить бути там! — упевнено вказав на скелі по другий бік води.
Витягнувши руку, втратив рівновагу, послизнувся і, щоб не впасти, несвідомо вчепився за Мадіаї. А той, не приготований і втомлений, і без того не тримався на ногах. Тож похитнувся, а що стояли обидва над самим краєм урвища — разом покотилися вниз.
З несподіванки й переляку плем’я зойкнуло в один голос. Кілька мужів кинулося на допомогу, але, тільки ступивши крок на зрадницький ґрунт, відразу поїхали за Аракшо та Мадіаї, зісковзуючи по слизькій глині. На порятунок чоловікам кинулися їхні жінки, а за ними вже почали скакати без розбору всі — старі й малі. Штовхали дітей, пускали вниз клунки, присідали, або попросту лягали і з’їздили, мов по маслі, з якої двістіметрової кручі. Писк, крик, вереск і божевільний нервовий регіт залящали далеко навкруги. Хтось роздер стегно і лишив по собі довгий кривавий слід, хтось викрутив руку, хтось комусь наїхав з розгону на голову, десь верещала від ляку дитина, десь йойкали ранені.
Але за кілька хвилин усі були внизу. Захекані, подряпані, обмащені від ніг до голови білою глиною, виглядали, мов мухи в сметані, і, дивлячись один на одного, неприродно істерично реготали.
Однак Аракшо, Мадіаї та ті мужі, що опинилися внизу перші, не сміялися. Вони вже вспіли заглянути сюди й туди, а тепер гарячково нараджувались: що робити? З гори вони з’їхали — це, може, добре, а, може, і ні. Дві ріки злизали клином кінець гори, і тепер з них валять каламутні хвилі, що набрали потужности від зливи. Злива далі висить над головою і готова кожної хвилини розгулятися знову. По цей і по той бік потоків здіймаються скелі, попереду якась непевна вода, а в руслах потоків сунеться ворог. Що робити?