— Тільки вперед! — рішив Аракшо. — До тих скель по другому боці!
— А вода? Ми ж не знаємо, що то за вода...
— Сильні мужі й добрі плавці хай спробують пошукати броду. Он плавають стовбури дерев. Хто не зможе плисти — посадимо на стовбури, коли нема броду...
Невідома вода розлилася на яких півкілометра, і по сотні метрів дійшла розвідникам попід пахи. Далі було ще глибше. Тоді, не пробуючи навіть дістатися на другий берег, плавці почали ловити плаваючі колоди і гнати їх до берега, де стояло плем’я.
— Садовіть дітей! — кричав Мадіаї. — Хто може плавати — помагайте! І скоріше, бо, он, ворог іде!
Ворога, правда, ще не було ні чути, ні видати, але пригадка своє зробила. Кидаючись один поперед одного, ареси схопилися до роботи: хто поплив ловити колоди, хто шукав жердок, а хто вже розмотував шнури, щоб в’язати для певности колоди в пари. Були звичні до переправ через ріки, тож нікого не треба було вчити, що і як робити. Обставини наглили до поспіху — і праця горіла у вправних руках. В останній хвилині навіть виявилося, що перестаралися і зробили тих провізоричних плотів більше, ніж треба, бо ж усі, за виїмком зовсім маленьких дітей, плавали, як риби.
Умістилися діти, умістилися й клунки, що їх і так лишилося небагато, умістилися й ранені. Готово! Жердки вперлися в дно — і утлі плоти, підтримувані для певности по боках ліпшими пливаками, відчалили. Яка сотня людей, в тому й Аракшо, пустилися вплав самотужки.
Холоднувата вода приємно лоскотала нерви й викликала вибухи сміху й веселости. Почалися навіть перегони, хоч півгодини тому людям важко було пальцем кивнути.
Ледве відплили від берега, як знову шарнула злива.
— Пильнуйтеся! — закричав Маідаї. — Тримайтеся купи, бо готові в останній хвилині погубитися й потопитися! Що скажу на раді племени, коли треба буде здати за вас звіт?! О, хоч би вже скоріше наш морубішаба видужав, щоб я позбувся клопоту із своєї голови!
Погубитися серед такої зливи було, справді, легко, а й потопитися не важко, бо по самій середині води діялося щось небезпечне і незрозуміле: людьми й колодами почало крутити й підкидати, хоч не помітно було, щоб течія кудись бігла. Вода найбільше скидалася на озеро.
— Гей, тримайтеся, тримайтеся! — гукав Мадіаї, намагаючись вирівняти пліт, на якому лежав Татаурана. — Разом! Ану, разом!..
Але тут раптом бренькнула стріла і вп’ялилася в струпішалу колоду.
— Ворог!
— Обстрілює!..
— Уай! Мене поцілило в руку!
— Тихо! Скоріше!
Стріли фурчали і врізувалися у воду, бахнуло кілька пострілів, але, на щастя, без шкоди для аресів, тільки десь продіравило мішок з харчами.
— Рапози!
— Водоноси!
Серед непроглядної дощової мли падали злобні й образливі вигуки, напружувалися конвульсійно мускули, скреготіли зуби: щоб якось цю дивну й незрозумілу силу, яка прив’язала їх посередині води, перебороти. Плавцям здавалося, що їх хтось хапає за ноги, тягне зниз і потім знову підкидає вгору. Колоди танцювали на місці, загрозливо занурюючись то одним, то другим кінцем у брудні хвилі і гойдалися, ніби прив’язані. Дна в цьому місці не можна було досягнути навіть найдовшою жердкою, тож доводилося покладатися виключно на силу м’язів. І ареси бовталися на місці.
Врешті всі почіплялися за плоти і під команду Мадіаї дружно запрацювали ногами. Це помогло. Колоди проскочили заворожене місце і швидко попливли далі, а з ними й люди.
Дощ ніби дражнився. Поки плем’я доплило до другого берега, розпогодилося зовсім, навіть виглянуло на прощання сонце. Воно вже сиділо на хребті гірського кряжу, готове от-от скотитися на другий його бік.
І знову людей стрінуло гірке розчарування. Найгіркіше, бо завела остання надія: ніякої брами не було. Перед ними височіли скелі, звичайні собі пісковикові скелі, стрімкі, високі й голі. Тільки де-не-де зеленів на них причеплений кущ, стирчало з розколини кволе дерево, або кущилися рідкі клапті трави. Скелі виглядали так, ніби біля них хтось попрацював величезною сокирою і обстругав, бо такі дебелі кам’яні «тріски» густо встеляли підніжжя, лежали боком, або сторч і загромаджували берег. І вправо і вліво виднілася та сама картина, з тією різницею, що на місці висадки племени лишився незалитим кусник землі, а далі вода підходила під самі скелі.
Це було все.
У цілковитій зневірі, із свідомістю приречення, люди припадали до каміння і самі, здається, ставали камінням. Не питали навіть: «Що тепер?» — бо й так ясно було, що тепер — кінець.
— Дивіться, діти! — показав Аракшо на протилежний берег і усміхнувся злорадно.
Збайдужілі, тупі погляди ліниво повернулися у вказаному напрямі і побачили ворога. Положення бандейри виглядало значно гіршим, ніж положення аресів. Із щілин обабіч гори валили грізні хвилі напучнявілих рік і виривали з-іпід ніг коней і людей землю. Коні дико іржали, намагаючись вилізти на вище місце, але дарма. З одного боку — стіна слизької, розмоклої глини, з другого боку ,— камінь. Бандейранти, видно, потратили розум, бо, замість пускатися за прикладом аресів уплав через воду, почали між собою сварку.
Ареси дивилися на них байдужо, мовляв: «Ну і що нам до того? Хай там!»
— Ти не туди показуй, ти показуй сюди! — металевим голосом раптом крикнула Жаїра і, вхопивши жреця однією рукою за плече, другою вказала на скелю. — Куди нас завів своїми дурними наказами?! Дивись — тут скеля, там — вода, а над нами дощ. Нас потопить тут, як мишей! Відкривай же мерщій твою браму, бо ми змучені й голодні!
Жаїра трясла старця за плече, захлинаючись від злости, і її бліде, змарніле обличчя грало твердими жовнами. Було зовсім сіре, зовсім плоске, сказати б, мертве, коли б не ці жовна і не пекучий погляд із звужених щілин очей.
Її ніхто не любив, її слова, тон і поведінка в цей момент були зухвалі, але всі стали раптом по її стороні.
— Правда! — закричали. — Жаїра каже правду, Аракшо: відчиняй браму!
— Ми більше не можемо! Ми хочемо їсти й відпочити!
— Де брама, до якої ти нас вів?!
Аракшо дрібно затрусився й винувато спустив голову. Ніхто ніколи з ним так не говорив, навіть у молодості. А вже довгі-довгі роки він звик лише до послуху, до пошани, до обожнювання. І тепер... Що ж він винен, що так сталося? Не видумав же нічого — переказував те, що чув ще від своїх батьків. А батьки ніколи не брехали. Хіба б збрехали в цьому випадку, щоб в останній хвилині свого довгого життя Білий Крук осмішився і показався брехуном? За що ж би покарали його карою, страшнішою від найтяжчої смерти: брехун! Жалюгідний, самонадіяний брехун!
Аракшо підняв очі і післав до неба довгий-довгий, повний розпучливого докору погляд і знову звісив старечу голову на груди.
— О, дивися! — знову закричала Жаїра. — Бандейра хоче пускатися за нами! Відчиняй браму, брехуне!
— Відчиняй браму! — завторували ареси, наскакуючи на жреця і в той же час оглядаючись на другий берег, де справді перші коні вже ступали у воду. — Скоріше! Сонце заходить, зараз буде ніч!
— Хі-хі-хі! — зашелестів нараз поблизу такий неприродний і такий моторошний сміх, що в аресів волосся відразу стало дуба. — Хі-хі-хі!
Над величезною брилою каміння, що була подібна до підкови й тісно прилягала до скелі, ріс якийсь розлогий кущ, а з-під його прилиплого до стіни гілляча блищали чиїсь хижі очі й шелестів оцей несамовитий сміх:
— Хі-хі-хі!
Ареси відразу забули і про Аракшо, і про браму, і про ворога, прикипівши розширеними від жаху очима до страшної появи. А поява тим часом далі вистромила із щілини голову — і ця голова належала за всіми ознаками старезній бабі.
— Квевезу! — хотіла крикнути Жаїра, але страх скував їй горло.
Видно, що й решта з тієї самої причини не могла видобути з себе ні звука, бо стояла мовчки, хоч поява цілком доброзичливо всміхалася своїм поморщеним і беззубим ротом.
— А що? — шамкала. — Як Мараґіґана за плечі хапає, то відразу під полу до Матері, га? І дорогу знайшли, і якраз до брами трапили? Хі-хі-хі!
Суха і чорна, як корінь, рука щось пошамоталася і висунула із щілини згорток, подібний до переплетених гадюк. Цей згорток розгорнувся і повис: драбинка.