— Лізьте! — писнула баба і знову засміялася.
— Ти хто? — перший здобув із себе хрипкий голос Аракшо.
— Я? Я — сторож брами до Землі Співучого Каменя, молокососе...
Старий жрець образився:
— Даремне кпиш з моєї сивини, жінко. При твоєму віці вона не личить, бо я вже доживаю до четвертого цвітіння бамбука... — сказав з гордістю.
— Хі-хі-хі! — засміялася співчутливо баба. — То ти можеш бути мені внуком, коли так. Молодий ти, хлопче, дуже молодий! Ну, але лізьте скоро!
На цю гостинну пропозицію ареси тільки подалися назад: сторожиха таємничої «брами» видалася їм страшнішою від бандейрантів.
— Куди ж лізти? — вдав заклопотаного Аракшо.
— Як то куди?! — здивувалася баба. — Та на браму. Брама, бач, замкнена, а ключ від неї на дні Озера Кайманів. Хочеш піти принести? Коли принесеш — матимеш право мене посватати. Хі-хі-хі!
Аж тепер жрець сковзнув оком по великій брилі, що мала яких понад два чоловічих зрости і була дійсно подібна до брами.
— Га! — сказав і на всякий випадок перехрестився, віддаючи себе одночасно в опіку поганському Тупанові і християнському Богові. — Я лізу перший, діти, а ви чекайте.
Вхопився за мотузяну драбину і поп’явся по ній із спритністю мавпи.
«Куди він лізе?» — мовчки спитали себе ареси.
Дійсно, нікому не могло прийти в голову, щоб над вершком «брами» міг бути який вхід. Ріс там згаданий уже кущ, і брила вгорі трохи відставала від скелі — більш нічого. Однак Аракшо доліз до верха брили, перемахнув крізь неї в лежачій позиції і щез — кудись скотився.
На людей знову напала тривога: що зустріло там їхнього старця?
Але чекали недовго, бо ось поворушилися гілляки і крізь них пролізла голова — на цей раз Аракшо.
.— Лізьте, діти, сміло! — весело й бадьоро запросив жрець. — Трапили ми, куди хотіли! Лізьте, тут добре! Ого, а вони таки пливуть!
І враз ніби земля загорілася під ногами аресів: ось за цим плескуватим каменем, що прилип до скелі, їх чекав спокій і відпочинок, а позаду напирав ворог, що ніс смерть.
— Скоріше, скоріше!
І люди кинулися до драбинки. Підсаджували ранених, передавали з рук в руки дітей, а міцний Аканґасу, що цілу подорож через рану в стегні лишався непомітним, тепер випростувався, поставив на свої плечі Арусаві й так зробив другу живу драбину, по якій дряпалися отроки. Долізши до верха «брами», люди протискалися у вузьку щілину і, здавшись на волю Божу, котилися кудись вниз.
А в куточку щілини знову показалася розпатлана сива голова Сторожихи і заблищали чорні мишачі очка — цілком наче тарган, причаєний у шпарі біля печі. Вона дивилася на води і злорадно хихотіла:
— Хі-хі-хі! Допливають до середини! Але переплисти середину Передбрамного Озера не так легко, ні! А що, а що?! Ось зараз ще Мати Ітараре піділлє вам водиці із свого дзбанка — і тоді побачите! Ого, і дощик припускає! Скупаєтеся сьогодні за все життя! Так, скупаєтеся гарно і попливете чистенькими до Озера Кайманів! Каймани вже давно голодні — будуть раді вам! Хі-хі-хі!
Мадіаї, Акангасу й Арусаві, що лишилися останніми, почули, як десь угорі щось гуркнуло, зашуміло, а потім могутнім водоспадом ринуло у Передбрамне Озеро. Побачили також, як плавці, що змагалися з хвилями посередині води, закрутилися у вирі, мов корки, і почали плисти кудись на схід усе скоріше і скоріше. Іржали жалібно коні, в розпуці кричали люди, устя річок, що витікали обабіч гори Камінного Пальця, викидали все потужніші води, а на кінець густа запона нової зливи і вечірній морок прикрили все...
Ітараре
Ріка Ітараре належить до найцікавіших явищ природи Південної Америки. Починається вона в гірському кряжі Паранапікаба, тече з півдня на північ, пробігає кордоном сучасних штатів Парана й Сан Павло і нарешті впадає в ріку Паранапанема. По прямій лінії ріка Ітараре біжить на просторі 200 кілометрів, але справжній її шлях значно довший, бо вона весь час в’ється поміж крутими примхуватими берегами, поступово ухиляючись на захід, творить безліч водоспадів, урвищ, печер, і, що найцікавіше, значну частину своєї дороги пропливає під землею.
Місцевість обабіч цієї дивної ріки ще й два століття пізніше описуваних тут подій лежала пусткою, яку із страхом обминали мандрівники, а понура слава про неї збереглася ще й досі. І лише під кінець 19-го століття на лівому боці Ітараре почали з’являтися населені пункти, а правий її берег поміж течією ріки й гірським кряжем Серра да Фратура і по сьогодні заселений слабо, нараховуючи ледве кілька скупчень, як от Фратура, Ітапоранґа та Ітараре. І хоч клімат та природні багатства цього краю дають широкі можливості для розвитку, невдячний терен і бездоріжжя, навпаки, спиняють усякий поступ.
Ітараре в перекладі з індіанської мови означає точніше «Камінь, в якому шумить вода», але мешканці пралісу, що живуть майже первісним життям в околицях Ітараре, тлумачать цю назву як «Проклятий Камінь». І власне серед тих, ще далеких від цивілізації, автохтонів наприкінці минулого століття жив переказ про красуню Жаїру, що покохала білого чоловіка...
Так, отже, перелізши через «браму», ареси опинилися в широкому й похмурому підземеллі, де палало вогнище, розложене старою господинею, що назвала себе Сторожем Ітараре. Не хотіла назвати свого властивого імени, та, зрештою, ареси її про це й не питали, вдоволяючись самим «титулом», і хоч «Сторож», чи, зручніше, Сторожиха відразу виказала до прибульців найбільшу доброзичливість, — усі старалися триматися далі від неї.
А Жаїра просто тремтіла перед цією таємничою бабою і, зашившись у найтемніший кут підземелля, невідривно водила за нею переляканими очима.
«Чи вона рідна сестра Квевезу?» — рішала питання дівчина.
А Сторожиха була справді двійником ворожки з печери в Канавієйрас: та ж сама відвисла нижня губа, те саме скудовчене сіре волосся, той самий беззубий, запалий рот, той самий зловісний, шелестячий сміх і ті ж самі тьмяні, сльозливі очі, здібні нараз темніти, молодшати і загорятися живим, гострим блиском. Тільки була ще більше обідрана від Квевезу, бо, замість блюзчини, у неї лишився самий комір, і на ньому та на рубцях від колишніх рукавів звисав якийсь чорний нагрудник, а спина до пояса була зовсім гола. Від пояса висіло щось, що колись називалося спідницею.
«Ми ще стрінемося з тобою...» — звучала в вухах Жаїри погроза Квевезу.
Невже справді зустрілися?
А Сторожиха метушилась по підземеллі, дибаючи своїми тонкими, кочергуватими ногами, підкидала дров до вогнища і вказувала сухіші кутки, де можна було розміститися.
— Обсушуйтеся, грійтеся і відпочивайте, — гостинно запрошувала вона. — Але нагодувати вас не маю чим — даруйте. Звідки одна стара баба може набрати їжі на стільки людей? Хі-хі-хі! — і закашлялася від диму.
Але ареси мали ще власні харчі, тож не лише самі їли, але й Сторожиху нагодували. Зігріті вогнем, заколисані шумом зливи, що десь бушувала поза підземеллям, виснажені своїми пригодами, засипали один по одному, навіть не скінчивши вечері...
Спали дуже довго, прокидалися, щоб вдоволити голод, і знову спали, байдужі до пори дня і до всього іншого, крім своєї втоми. Скільки це тривало — ніхто не знав. Може, два дні, може, і більше.
Господиня тим часом пильнувала вогнища, щось ворожила біля Тіні й ранених та бавила дітей, які виспавшись досить скоро, почали шукати розваг і руху. Відчувши серцем у страшній з виду бабі приязну людину, вони відразу прилипли до неї, як до рідної матері. Ходили за нею по підземеллі, тягнули її за космики сірого волосся, заглядали в беззубий рот і напихали в нього все, що знаходили в харчових клунках. Маленька Ґвабіроба навіть ухитрилася впхати бабі в уста величезного засушеного жука-носорога — найціннішу свою власність, якою так дуже пишалася, і в першій хвилині баба мало не вдавилася. Закрила уста рукою, вдала, що ковтнула, але коли Ґвабіробі очі налилися сльозами жалю, — витягнула жука десь із-під свого нагрудника.