— Бачиш, твій жук виліз бабі через груди, — сказала.
Це викликало серед малечі подив і радість.
— Ще! З’їж його ще!.. — кричали діти.
Сторожиха покірно «ковтала» жука і витягала його то з-поза вуха, то з-поза спини. Діти реготали, аж падали, баба хіхікала разом з ними, і невідомо було, кому забава справляє більше втіхи: дітям, чи самій бабі?
Від лікування ранених і хворих Сторожиха усунула всіх і проявила таку майстерність, що навіть Аракшо мусів признати себе у порівнянні з нею невігласом. Він взагалі пройнявся великою пошаною до цієї жінки й не мав сили дуже протестувати, коли вона його й далі називала хлопчиком, або синком. Зрештою, вони обидвоє найскоріше зблизилися і заприязнилися. Ще коли решта спала покотом, обидвоє сиділи біля вогнища й розмовляли. Сторожиха, правда, не відповідала на питання Аракшо, і сама нічого не питала — більше снувала вголос свої власні думки, а жрець їх слухав.
Обхопивши руками зігнені гострі коліна і спершись на них підборіддям, Сторожиха злегка погойдувалася і ніби співала, ніби скаржилася:
— Давно вже я не чула ніякого іншого голосу, крім свого власного... Говорю до скель, до води, до звірів, до власного серця... Вже й забула, як інші говорять... Тільки часом у снах мені вчуваються дитячі голоси... Чи ти любиш дитячі голоси, хлопче?
— Люблю...
— Коли б так можна слухати їх день і ніч, день і ніч... — говорила замріяна Сторожиха, не зауваживши відповіді. — Слухати, слухати, дивитися на них, торкатися їхніх маленьких тіл... Я давно забула про це щастя... Ні, не забула! Я тужу за ним, я згоряю від цієї туги! Ти не знаєш цього, сину, бо ти завжди бачиш дітей...
Потім вона оповідала про підземелля:
— Сто рукавів у ньому, а від кожного рукава — сто інших рукавів, переплетених між собою, мов клубок сплутаної пряжі. Хто потрапить у нього — не вийде більше. Але я знаю тут усе. Напомацки знайду дорогу. Мала час пізнати кожний камінь і кожну шпарку... Виведу вас у долину. Гарна долина! В ній повно сонця й зелені, але що будете їсти? Дикі овочі не родять круглий рік...
— Посадимо дещо. Наші люди вміють обробляти землю, — вкинув Аракшо.
Але Сторожиха мов би не чула його:
— Риби багато в ріці, смачної риби: піранканжуби, мамбіжуви, піяби, корімбати, сагіру, аламбарі і всякої іншої... Тільки — що ж з риби? Самою рибою не проживете... Звіря можна також вполювати... Для мене одної звірини вистачало: вб’ю оленя — і на місяць маю. Але вас багато. Скоро виб’єте все, — решту порозганяєте — тоді як? Ой, не будуть діти більше бабі рота напихати — видеруть у баби й те, що вона собі роздобуде. Голод буде!
— Ми не думаємо тут довго сидіти, — обізвався Аракшо, затривожений таким понурим пророцтвом. — Ми мусимо вийти для великої справи. Ти нам покажеш дорогу, правда?
— Вийти, вийти! — передражнила баба. — Куди вийти? Тут буде голод, там — ворог. Нема куди йти — скрізь біда.
Аракшо почав розтолковувати їй докладніше наміри аресів, але вона його не слухала.
— Ви ще добре трапили, — тягнула своєї. — Через Передбрамне Озеро не завжди можна перейти. Бачив, що робилося з водою на середині? Через цілу середину дно Озера тріснуло від краю до краю, а в тріщині ще є діра аж на другий бік землі. У добру погоду води Передбрамного Озера тікають у тріщину і забирають з собою все і кожного безумця, що зважиться ступити у них. Але в дощ вода не вспіває витікати дірою в дні, тріщина заповнюється — і крізь неї можна переплисти. Та не довго так буває, бо в Озеро скоро набігає води, а коли ще Мати Ітараре лине в нього зі свого переповненого дзбанка, що є високо в горах, — тоді Передбрамне Озеро виходить з берегів і стрімголов летить в Озеро Кайманів...
Хоч відомості були цікаві, Аракшо нетерпеливився:
— А на захід можна буде вийти? Нам найліпше вийти на захід!
— На сході ворог і гори, на південь — ворог і гори, на північ — ворог і гори, — не то давала ухильну відповідь, не то думала вголос Сторожиха. — А на захід Ітараре-ріка. Страшна вона і неприступна, бо хоронить її потужний Камінний Дух. Він мовчазний і вимагає від інших також камінної мовчанки. Хто зрадить його таємниці — карає смертю. Ти мусиш принести йому жертву. Поведу тебе до його печери — побачиш...
Гора, в якій ареси відпочивали й перечікували негоду, нагадувала собою величезну почорнілу і скаменілу губку — така вона була діркувата й багата у всякі дивогляди. Ареси на власні очі бачили в ній підземні озера, джерела, водоспади, що при світлі смолоскипів навівали млосний жах. Потім, виходячи із свого сховища, мусіли дряпатися по каміннях вгору, або спускатися в якісь яри, що видавалися в темноті безоднями. І врешті, коли по довгій мандрівці опинилися на вільному, напоєному сонцем погожого ранку повітрі, не могли собі повірити — таким щастям їм це видалося.
— Ну, ви вже тепер не потребуєте моєї помочі, — сказала Сторожиха. — Але я вас завжди матиму на оці. Прийду непрохана раніше, ніж настане скрутна хвилина...
Хіхікнула на прощання і полізла назад у пащу тунелю, з якого щойно вийшла.
Постоявши мить, діти з криком і сміхом кинулися у той бік, де чулося потужне гудіння води і виднівся урвистий берег. Бігли навперейми, але, добігши до краю, стали, мов укопані: сподіваної ріки не було. На її місці зяяла якась прірва, з дна якої доносився моторошний стогін, рев і клекотіння. Діти з острахом подалися назад, безмовно переглянулися між собою і кинулися чимдуж до старших, щоб поділитися з ними новиною.
Місцевість була гарна, але ні в кого не викликала захоплення. Досвідченим оком ареси скоро оцінили її і зрозуміли, що їх чекає важке життя. Мальовничі гори із сходу добре боронили від небезпеки, але не обіцяли поживи, горбкувата місцевість їжилася уламками скель і не лишала багато місця під управу, а ріка справді викликала страх і недовір’я. Схована в землі, вона високо підносила західній берег і лише десь далі, де терен сходив униз, давала до себе крутий і вузенький доступ. Цим доступом був потік, що біг із сходу і, промивши глибоке річище, вливав свої води до Ітараре.
З розчаруванням і важким серцем ареси взялися до роботи: позводили оки, вичистили й вирівняли ґрунт під майбутню радну площу, викопали ганчарну піч, а тоді заходилися біля всяких інших справ. Головною з них було — вишукати кусника землі й обробити під майбутнє поле.
Але найбільше часу відбирало полювання і риболовство. Двісті шлунків вимагали щодня поживи, а її важко було роздобути.
Сторожиха казала правду: племені в недалекому майбутньому загрожував голод. До врожаю треба було чекати кілька місяців, а в аресів лишилося дуже мало кукурудзи, фасолі й мандьокових балабушків. Мадіаї з першого ж дня зарядив скрайню ощадність на ці рештки, але бачив, що й найбільша економія ситуації не врятує. Асусаві цілими днями мок у ріці, ловлячи рибу, кількоро чоловіків неустанно полювали, а у висліді плем’я могло раз у день наїстися риби, а раз на три дні з’їсти по кусникові м’яса з оленя, паки, чи капібари. Решту надолужував кожен, як міг: хто підбив птаха, хто піймав черепаху, а хто знайшов у лісі якийсь овоч. Тому всі, як Божого змилування, чекали на одужання Татаурани, вірячи, що він щось придумає. Але ослаблений морубішаба якось дуже поволі вертався до здоров’я, і Аракшо суворо заборонив його турбувати, а навіть наближатися до нього.
Змарніла, аж прозора Жаїра не цікавилася ні майбутнім племени, ані не поділяла його турбот. З’їла, що приберегла мати, виходила поза оселю й блукала, як запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Ніхто не зауважив, як при виході з підземелля дівчина раптом нагнулася, щось підняла з землі і, мало не скрикнувши, затиснула в кулаці. З того часу ходить Жаїра, мов запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Не бачить людей, не чує голосів, не розуміє їх і все шукає чогось у землі. Часто нагинається, підносить і, або розчаровано відкидає свою знахідку геть, або, злодійкувато оглядаючись, ховає. Потім тікає в якусь закутину, висипає знахідки на землю, перебирає їх уважно і знову частину викидає, а частину ховає в пазуху.
Якось-то її на цьому зайнятті переловив Пірауна.