Арусаві, заохочений прикладом товариша, підвівся й собі.
— Я тепер оповім далі про яґуара й рапозу, — сказав.
Ніхто не заперечив. Кумаже сів на місце Арусаві, а Арусаві вийшов під пальми, пригладив своє волосся й почав:
«Після того, як мурахи перегризли ліяни і звільнили яґуара, а він за те всіх їх з’їв, він пообіцяв помститися на рапозі.
Він сказав усім звірям:
— Побачите, що я не дозволю рапозі пити воду там, де я п’ю.
Рапоза почула це і каже:
— Побачите, що я питиму воду там, де п’є яґуар.
Тоді рапоза знайшла дупло з бджолами, обмастилася в мед і викачалася в сухе листя.
(Тут Арусаві впав на землю й почав качатися, вдаючи рапозу).
Потім рапоза прийшла до водопою й каже:
— Чи я можу тут напитися?
Яґуар спитав:
— А ти ж хто?
Рапоза відповіла:
— Я Звір Сухого Листя.
— Іди і пий.
Рапоза ввійшла у воду отак і почала пити. Пила, пила, пила, а тоді каже:
— Тепер хочу скупатися, — і пірнула у воду.
(Арусаві впав на живіт і показав, як плаває рапоза).
Мед у воді розтопився, листя поплило, і яґуар побачив, що то рапоза.
Кинувся за нею, щоб піймати, але рапоза вискочила на другий берег і втекла в ліс».
Оповідання Арусаві мало рівний успіх, як і оповідання Кумаже, хоч і другу казку всі знали.
— Яка хитра рапоза, га?! — здивовано сміявся Кумаже і вдоволено крутив головою, ніби вперше дізнався про витівки цього дотепного звірка. — І Жаїра також така хитра, як рапоза. Іакума каже: «Видам вас білим, бо великий морубішаба каріжо з білими в мирі». А Жаїра каже: «Я йду, щоб моя мати повісила гамак в оці великого морубішаби, бо ми не маємо своєї оки, і тоді буде війна смерти»... Хі-і-і!
Звичайно, Кумаже також грав ролю Жаїри та Іакуми, звівши весь сенс розмови до двох реплік. Всі при тому сміялися й доброзичливо дивилися на Жаїру, за виїмком одного хіба Пірауни.
— Рапоза хитра, так, — сказав задумливо. — Але вона лише рапоза — ніщо більше. І ягуар ніколи не проміняє своєї сили за хитрість рапози, бо із своєю силою він ніколи не потребуватиме брехати...
На тому відпочинок скінчився, і всі повставали.
— Куди ж ідемо? — спитав Кумаже.
— Будемо йти далі на північ, — відповів Пірауна.
— А що казати, коли зустрінемося з іншими племенами? — поцікавилася Сабія.
— Не знаю, — неохоче бовкнув Пірауна. — Я брехати не буду.
— Шукаймо таких, що ворогують з білими, — порадив Арусаві. — 3 ними заприятелюємо й не будемо потребувати брехати.
— А як зустрінемо знову таких, що приятелюють з білими, тоді як? — спитала насмішливо Жаїра.
— Тоді виставимо наперед рапозу... — злісно відповів Пірауна і, не дивлячись ні на кого, рушив уперед.
Жаїра мала охоту вчепитися батькові у волосся, але проковтнула образу й не сказала нічого...
Коли з’являються духи...
І знову кілька днів невимовно тяжких для дівчини мандрів пралісом, тривожних ночівель під голим небом, зустрічей з гадюками й хижими звірями. На щастя, все минуло без особливих пригод, завдяки спритові й відвазі чоловіків. Раз лише, вихопившись необережно над урвище якоїсь ріки, малощо не вскочили в халепу, бо на піщаному березі, що круто збігав униз до води, порпалися шукачі золота. Двоє білих мужчин сиділо у вигідних кріслах з поручнями, захищені від сонця подобою балдахіну, і з висоти наглядали над ходом робіт. А по урвистому березі роїлися, мов комахи, голі раби, копаючи землю мотиками. Інші набирали її у великі коші й несли вниз до ріки на промивку, а поміж ними сновигали наймити з важкими канчуками, не жалуючи ударів праворуч, ліворуч, перед і навіть позад себе.
Пірауна й Кумаже, що були попереду, вмить попадали на землю й дали знак іншим — поховатися. Хвилину стежили за цією важкою працею, перекидаючись поміж собою повними зрозуміння поглядами, і врешті, мов змовившись, одночасно поповзли назад.
— Не будемо відпочивати, — заявив Пірауна пошепки. — Забираймося звідси якнайскоріше!
— Я така втомлена, що мені вже все одно! — у відчаї заявила Жаїра.
— Га, хай мене мавпа оближе, коли ті, — показав Кумаже в сторону ріки, — є менше втомлені від тебе...
— Додай, Кумаже,, — докинув Арусаві, — що хай тебе двічі мавпа оближе, коли ті два білі нероби, що сидять собі під накриттям, відмовляться прийняти до свого товариства і для розваги молоду рабиню...
Жаїра затряслася.
— Ходімо! — крикнула істерично. — Чи справді хочете, щоб вас половили?!
І, не чекаючи навіть, вирвалася вперед цілого товариства.
Наступних кілька днів ішли з подвійною обережністю, вистерігаючись як зустрічі з індіянськими племенами, так і з шукачами золота, і врешті зайшли в таку глушину, де, здається, навіть і нога дикунів ще не ступала. Кумаже, правда, якось підозріло крутив головою і казав, що вітер сьогодні дме не так, як би треба було, але все ж вони вирішили отаборитися. Було ще рано, і, коли б не Жаїра, можна б було мандрувати далі. Але дівчина була вийнятково стомлена і сказала, що далі не йтиме, хоч би там не знати що. І решта скорилася.
Як звичайно, вибрали місце біля потока й розклали вогнище. Арусаві вже чистив пійману рибу, Пірауна вовтузився, білуючи паку[9], а Кумаже пішов кудись «шукати, про що вітер мовчить», як він висловився.
Не було його досить довго, аж раптом з’явився, як тінь, та ще й у супроводі чужого мужчини. Незнайомець, озброєний рушницею і великим мисливським ножем, прив’язаним до пояса, був зовсім молодий і гарний. Зовнішність його не залишала жодних сумнівів щодо чистоти індіанської крови, хоч не мав на собі ні намиста, ані не носив сережок, у яких звичайно кохаються мешканці пралісу, лише ліва його рука вище ліктя була прикрашена віночком, сплетеним з орхідей.
Побачивши незнайомого, озброєного вогнепальною зброєю, Пірауна й Арусаві відрухово потяглися по танґвапеми*. Але гість, зрозумівши цей жест, відставив набік рушницю, приперши її до дерева, відчепив ніж і поклав його побіч рушниці, і тоді сміливим кроком приступив до вогнища.
— Не бійтеся, — сказав привітно і м’яко. — Ми зустрілися з Кумаже в лісі, і я прийшов до вас з миром. Називаюся Татаурана і є вождем племени аресів.
Пірауна сахнувся й перехрестився.
— На ласку Божу! — вигукнув здавленим голосом по- еспанському. — Чи ж духи з Блакитних Гір[10] можуть повертатися на землю, прибравши людське тіло?!
Гість здивувався вкрай:
— Ти щось чув, може, про мого батька, що носив те саме ім’я?
— Чи я чув?! — схвилювався Пірауна. — Я боронив разом з ним оселі святого Антонія, я бився під його проводом, я боронив його власними грудьми і я попав на лассо, схилившись над його трупом... А ти питаєш, чи я чув про нього...
Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.
— Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? — засипав він питаннями Пірауну. — Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?
Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.
— Не будемо сидіти довго, — сказав Татаурана, все ж присівши. — Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.
Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.
— Хто це? — спитав.
— Моя донька.
— А-а-а... — і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..
Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі — хоч перечисли усі!
Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе: