— Жаїро! — крикнув злякано. — Навіщо це? Що ти робиш?!
Сполохана криком, дівчина затряслася і накрила блискучу купку руками.
— Іди геть звідси! — воркнула крізь стиснені зуби. — Яке тобі діло?!
— Мені велике діло, дитино! — зашептав благально Пірауна, присідаючись побіч. — Хіба ти забула, що оповідав Васко? Можеш збожеволіти від цих камінців, як ті бандейранти. Пам’ятаєш?..
Жаїрі відразу стало холодно, і їй видалося, що справді відчуває на собі морозний дотик божевілля. Але вперто відповіла:
— Не бійся, нічого зі мною не станеться! Іди собі!
Але Пірауна не відходив. Він просив, він благав, він переконував:
— Не станеться, кажеш? Воно вже сталося, Жаїро! Я помітив, що ти ходиш, як заворожена, але не знав, чого. Викинь, моя дитино, ці камінці й не дивися більше на них! Мені стає страшно, Жаїро! В ріці я бачив кращі речі: там є правдиві великі діяманти... Але навіщо вони? Нас чекає голод. Над цим треба думати. О, ти ще ніколи в житті не голодувала і не знаєш, що це таке! Кажу тобі ще раз: покинь камінці — ними не наїсися. Іди ліпше до лісу, збирай овочі, суши їх, бо минуться — і тоді пожалуєш.
Пірауна говорив запально, майже із сльозами в очах, але Жаїра, хоч у неї бігали мурашки поза спиною, уперто відповідала:
— Іди собі геть! Іди собі геть!
Однак, бачачи, що Пірауна не відступає, сама схопилася, згорнула камінці й побігла, кинувши злісно через плече:
— Ніде від тебе спокою немає! Лазиш постійно по п’ятах...
Задихана, вскочила в оку і впала в гамак. Серце тривожно товклося в грудях, а в голові шуміло від розбурханої крови. Думала над тим, що сказав Пірауна. Може, він має рацію — може, Жаїра й справді починає божеволіти, не помічаючи того? Адже й увісні ввижаються їй дорогоцінні каміння — гори каміння! Вона ні про що інше не може думати — тільки про багатства, розсипані по цій дивній землі. Он Пірауна каже, що в ріці є великі діяманти. Жаїра досі знайшла один — і той невеликий. Решта — переважно аквамарини і дві грудки золота. Знайшла без ніякого труду — отак собі підняла з землі. Це означає, що, коли б пошукати добре, — можна було б зібрати незлічені багатства. Але треба цим зацікавитися, треба, замість ловити рибу, шукати в ріці діамантів, треба робити так, як роблять білі. О, ці вміють перетерпіти все! Зате по кількох місяцях стають багачами. І то не біля Ітараре, де скарби валяються просто під ногами, а в значно скупішій місцевості. Адже, коли шукачеві вдасться знайти один діямант на місяць — це уважають щастям. А Пірауна каже, що бачив багато їх у ріці і навіть не зігнувся, щоб підняти! Ну, що ж, — звичайно, дикун. Усі вони, як один, дикуни! Нічого не тямлять Мозоляться біля управи поля, ганяють лісами за звіриною, за овочами, гниють у ріці за рибою, а найціннішого не бачать. За яку кару доля зв’язала її з цим дурним племенем?! Коли б, замість аресів, тут був лише десяток таких Маврикіїв, чи Макуків, — можна було б чудеса зробити!
Дівчина думала, думала і додумалася до того, що її почала трясти лихоманка. Тоді вона злякалася. Знову пригадалося їй оповідання Васка й осторога Пірауни. Справді, можна захопитись цією небезпечною грою, збожеволіти. Бо чи ж в силах людина сказати собі: «Годі!» — коли знає, що кожен день, кожна година дає все більші й більші багатства? Жаїра не змогла б себе зупинити, знає це напевно. Вона шукала б і шукала б, збирала б і збирала б — і їй завжди було б мало. Чи ж це вже не є початок божевілля?
Жаїра постаралася зосередитися і перевірити себе. Але, що більше зосереджувалася, то ясніше їй здавалося, що вона справді вже душевно хвора. На неї сунуло щось холодне, темне, волохате, несамовите! Ще мент — і буде кінець.
— Ай!!! — вереснула вона диким голосом і схопилась! В порожню оку вскочила перелякана Жабуру.
— Що тобі? Чого ти кричала? — спитала.
— Нічого, — відповіла збентежена дівчина, обтираючи холодний піт з чола. — Видалося мені, що в гамаку лежить гадюка, а то шнурок...
Вийшла на двір, на світло і попростувала до жінок, що ліпили з глини посуд. Сіла близько коло Сабії, шукаючи при боці матері захисту перед самою собою, і поволі заспокоїлася.
«Це Пірауна мене злякав, — розважала себе. — Не треба нічого думати — і все буде добре. Я зовсім не божевільна — здорова. Була б божевільною, коли б не скористала з того, що дає оця земля. Ні, я не божевільна. От, наперекір тому Пірауні, знайду доступ до ріки і пошукаю там діамантів. Ми ж не вік тут сидітимемо. Підемо скоро звідси геть, і тоді більше не буде такої нагоди»...
А все ж страх не покидав її, і десь у підсвідомості все ворушився сумнів, що розростався і знову сунув на неї холодною волохатою потворою. Коли полягали спати, Жаїра кілька разів зривалася й сідала в гамаку, стискаючи груди руками. Аж мусіла встати Сабія і, порадившись з Ірасемою, напоїла її настоянкою з листя тімбо, після чого дівчина, постановивши собі покинути забаву з камінцями, заспокоїлася і заснула.
Але ранком почалося ще гірше. Жаїру з одного боку палило бажання зійти до ріки, а, з другого боку, навівали на неї жах нічні примари і згадувалася тверда постанова. Раз так, а раз так — і це могло справді довести до божевілля. Приглушений рев ріки, що виривався з глибокого провалля, ходив за дівчиною вслід, лякав її, а одночасно й манив, тягнув до себе з непереможною силою.
І врешті дівчина зрозуміла, що безсила цьому покликові опертися. Як маніяк, тинялася сюди й туди, все більше віддаляючись від оселі і все ближче підходила до урвища. Вкінці стала над ним і пішла його краєм проти течії ріки, Тряслася і холоділа.
«Чого я така чудна? — намагалася себе заспокоїти. — Ріка, як ріка. Ну, тече вона в прірві. Чи ж то мало рік тече в прірві? Мало ми їх перейшли? Піду й подивлюся. Буде вигідний доступ — зійду, не буде — вернуся. Он Арусаві цілими днями сидить у воді, гурма дітей при ньому — і не бояться. Чого ж би я мала боятися?..»
Розмовляючи сама з собою, непомітно зайшла дуже далеко і врешті знайшла те, чого шукала: кам’янистий берег трохи подався назад, а по ньому, ніби вирубані людськими руками, збігали вниз нерівні східці.
Жаїра стала над ними й завагалася. Невидима вода ревіла тут особливо голосно, а східці скручували поміж двома стінами і пропадали за виступом.
Іти, чи ні?
Жаїра обережно поставила ногу на першому східку, готова кожної хвилини скочити назад, але нічого не сталося. Навпаки, сонце світило так яскраво, всюди було так спокійно, що на страх не лишалося місця. Тільки всезростаючий рев води боляче бив у вуха, аж голова від нього розсаджувалася.
Закривши вуха руками, Жаїра сходила все нижче, нижче, поки сходи, зробивши ще один різкий поворот, не відкрили перед нею видовища, від якого вона попросту скаменіла: ціла маса вод потужної ріки летіла стрімголов через величезну скелю, падала із страшної висоти вниз і, ревучи, пінячись та клекочучи, щезала десь під тією самою скелею.[32]
Приголомшена величавим видовищем, а ще більше гураґаном звуку, Жаїра наоспіх сходила долі, забувши вже про мету свого приходу. Ступила на дно провалля і пішла вниз, куди повинна була текти Ітараре. Але ріка щезла, лише під ногами стугоніла й здригалася земля, а відгуки водоспаду громами билися у камінних берегах урвища.
Пройшовши кусень дороги, дівчина стала над другим водоспадом, що летів ще нижче, розбиваючись об гострі уламки скель. Ітараре, прорвавшись через тунель, стрибала в ще глибшу прірву, стріпувала сивою гривою піни, вихитувала хребтом і розлюченою гадиною плазувала далі, викручуючись поміж тісними берегами.
Підмите внизу річище нависало над головою, як скаменіле дріжджеве тісто, що перелізло через вінця діжі, і попід ним можна було йти, не замочивши навіть ніг.
Жаїрі видавалося, що вона сама стала частиною того пекла гуку, що просякав у саме нутро довколишнього світу, і вже перестала його помічати. Ішла, загіпнотизована незрозумілою силою, потім злізла по стрімкій стіні вниз до розшалілого, кострубатого плеса ріки і стала. Десь далеко-далеко вгорі синіло небо, а в розколину прірви, звужену високо над головою, падав також водоспад світла. Воно стрибало по хвилях і тремтіло зайчиками на скелях понурого провалля. Під ногами лежало різної форми каміння, врите глибоко в білий, добре вимитий пісок.
32
У цьому місці, що називається Фуніл («Лійка») Ітараре має 24 метри ширини, 42 метри глибини і випливає з-під землі 80 метрів нижче.