П’янила його словами і запалом, викликала шалене бажання вхопити в обійми і втулити в роздерті груди просто до серця.
— Віддай берло іншому!
— Кому, наприклад? — спитав, усміхаючись широко. — Може, тобі?
— А хоч би й мені! — гордо випросталася дівчина. — Думаєш, не подужаю? Запевняю тебе, що до року спалахне весь праліс від півночі до півдня і від сходу до заходу! Як ти не можеш того доказати — я докажу!
Татаурана щасливо розсміявся і простягнув до неї руки:
— Ходи сюди, моє щастя, моє ґроно бананове! О, я знаю, знаю, що, коли б ти стала на чолі повстання, то зворохобилися б усі племена до одного, вибили б усіх білих, а потім вибили б одні одних! Бо хто б відмовився від права на таку прекрасну морубішабіню?! Тільки, бачиш, я тебе не хочу нікому віддати і тому, мабуть, берла не кину...
Жартував, сміявся і цілував її одночасно.
Вгамувавшись трохи, обняв її й почав ділитися з нею своїми думками, тривогами, які чекали його в майбутньому. Він знав, що сама війна смерти, навіть коли вона скінчиться для індіян повним успіхом, — це лише початок справи. Війна не була самоціллю, лиш конечною передумовою, без якої годі було думати про творення власної держави. Але чи всі схотять такої держави? Чи вдасться згуртувати всі племена воєдино для такої величавої, святої цілі? Врешті, як подолати неминучі внутрішні міжусобиці за владу, за право на берло головного морубішаби, спільного для всіх племен?
Жаїра обурилася: Як то?! Які ж можуть бути міжусобиці й суперечки за берло головного морубішаби?! Татаурана підіймає повстання, Татаурані належить ідея творення держави — і Татауранине право на берло й корону мусить бути незаперечне і безсумнівне!
Татаурана вдячно стиснув її руку.
— Це так, — сказав з відтінком смутку в голосі. — Але не всі з тим згодяться. Зрештою, я не хочу боротися за берло і корону, я без опротиву відступлю їх кожному, хто покажеться мудрішим і гіднішим від мене...
Жаїра раптом закрила йому уста рукою.
— Цить! — засичала. — Нема ні мудрішого, ні гіднішого від тебе! Тільки ти і ще раз ти мусиш стати володарем! Я перегризу горло кожному, хто лише посміє стати тобі на дорозі!
Йому підлестили її слова, але все ж він уважав за обов’язок сказати:
— Не можна бути такою засліпленою, Жаїро. Звідки ж ти знаєш наперед, що серед тих, яким збираєшся перегризати горло, не буде якраз такого, хто зуміє здійснити те, про що я тільки мрію? Створити державу, дівчино, та ще й серед наших людей, державу на таких величезних теренах — це дуже важка справа. А я ж ще такий молодий! Сказавши правду, то й потерпаю часами, бо ж не знаю, чи вистачить у мене сили й хисту?
Жаїра знову затулила йому уста рукою і засичала ще грізніше:
— Цить! Не смій так говорити! Ти не знаєш, але я знаю: ти все зможеш, коли схочеш! Нема мудріших і сильніших від тебе! Де вони? Коли є, то чому сидять, як миші?! Хай починають, хай кинуть ворогові виклик! Хто почне перший — того й право! І ти не смій потерпати, не смій вагатися, не смій ламати моєї віри в тебе! Ти хотів, щоб я була твоїм джерелом, твоїм світлом і твоєю піснею? Я буду нею! Але я буду й батогом, Татаурано! Я перша шмагатиму тебе до крови, до кісток, коли ти почнеш вагатися, сумніватися і зупинятися на півдорозі! Мені легше буде вбити тебе самого ніж свою віру в тебе!
З силою, якої ніяк не можна було сподіватися від такого хворого, він раптом обернув її і поклав її голову горілиць на свої коліна.
— Ось слово, якого я давно чекав від тебе, Жаїро! — сказав з глибоким хвилюванням, суворо дивлячись їй в очі. — Лише тепер бачу, що ти гідна стати дружиною морубішаби. Як тільки одужаю — зараз же одружимось.
Жаїра страшно злякалася й сіла.
— Як?! — спитала, збліднувши. — Як ти хочеш одружитися?
— Одружимося по законах нашого племени: спочатку і я і ти дамо себе посадити в окремі клітки, де сидітимемо місяць, найкраще від молодика до молодика, в пості й не зустрічаючись. По місяцеві Ірасема, яка заступає мені матір, повісить мій гамак над твоїм, а ми підемо увечері збирати дрова для нашого окремого родинного вогнища... Це гарний звичай, Жаїро, і я, як морубішаба племени, а ти, як моя дружина, мусимо перші його дотримуватися.
Та Жаїра так схвилювалася, що їй аж зуби дзвеніли:
— Ні, Татаурано, ні! — заговорила благально. — Ми ж християни! Ми повинні взяти церковний шлюб — інакше я не погоджуся!
Зраджувала лише невеличку частину того, що відчула в даний момент, і то не головну. Бо відразу страшна туга, близька розпуки, зануртувала в її серці і потягла назад до того середовища, з якого вона втекла. Так ясно згадала собі шлюби, що їх бачила в Паранаґві, так виразно виступили перед нею всі подробиці цих урочистих подій! Ах, це були справжні казки, в яких молода, вбрана в шовки та коронки, ставала королевою дня! А тут шлюб — ніяка подія, скоріше огидна комедія. Спочатку молодих садять у клітки, мов звірину, місяць морять їх голодом і не дозволяють бачитися, а потім — як сказав Татаурана. І ніяких відзначень, ніякої уваги такому фактові не уділяють. Збір урожаю — це свято, пробивання вуха — ціла подія, але шлюб — ніщо. Звичайний собі буденний випадок у цих жалюгідних двоногих.
І в Жаїрі знову закипіла ненависть до аресів, до всіх індіян і до їхньої майбутньої держави. Став осоружним і Татаурана, бо ж це він носився і з дикунами і з божевільною думкою — зробити з них народ!
Була б уже розплакалася й вибухнула, але в той момент заговорив він:
— Твоя правда, Жаїро: ми мусимо взяти християнський шлюб. Адже я, перше всього, християнин, а потім уже морубішаба. Дякую, що пригадала мені про це. Я так запаморочений своєю любов’ю до тебе, що сліпну від неї. Пригорнися ж до мене, кохана, і говори щось. Давно вже не бачив тебе і не знаю навіть, що ти робила весь цей час. Дуже було тобі сумно?
Жаїра якось відразу примирилася з ним і почала оповідати. Непомітно перейшла на сьогоднішній випадок біля ріки, нервово затряслася і притулилася до Татаурани:
— Вона така страшна, ця Сторожиха!..
— Дійсно, вона страшна й загадкова, — задумався вождь. — Хто вона, звідки і як попала сюди? Я багато думав над тим, але безуспішно. Схильний вірити, що це не просто людина, а якесь надприродне створіння...
— Я боюсь її, — призналася Жаїра. — Здається, боюся її так, як води...
— Води?! — здивувався Татаурана. — А то чому ти боїшся води?
Жаїра розказала йому випадок над рікою Ітібере ще в Паранаґві, а він, вислухавши все, лише засміявся поблажливо.
— І це все? — спитав, притискаючи її до себе. — Ох, тиж моя дурненька! Звичайно, ліпше тобі самій до ніякої ріки не ходити, а до Ітараре зокрема. Це ріка небезпечна. Але, щоб ти позбулася страху, ми, коли лише я стану на ноги, будемо ходити разом. Зі мною не будеш боятися. Не будеш?..
— З тобою — ні! З тобою мені завжди безпечно, хоч... Ти сам мене колись хотів утопити...
— Не згадуй про це! — засміявся. — І зовсім я не думав тебе топити — тільки трохи остудити і привести до порядку. Більше того не зроблю. Кажи ще щось...
— Ні, це ти кажи. Що буде далі?
— Та ти ж знаєш... Сьогодні скличемо раду племени. Не знаю ще, що врадимо: чи вишлемо знову післанців, чи підемо всі разом?
— Знаєш що, Татаурано? — оживилася Жаїра. — Хай ідуть вперед післанці. А ти тимчасом накажи, щоб усі зайнялися збиранням тих скарбів, які тут валяються під ногами...
Чуйний Татаурана відразу насторожився і з несмаком зморщив свого м’якого носа.
— Знову те саме! — сказав холодно. — Для чого ж їх збирати?
— Бо держава мусить мати свою скарбницю!
— Не бійся, вони не втечуть від нас! Перше здобудьмо державу, а тоді думаймо про скарбницю.
— А скарби лишити порозкиданими по землі напризволяще?!
— Коли вони порозкидані в такій закутині, як Ітараре, і лежать під наглядом Сторожихи — ліпшого місця й певнішої сторожі для них не може бути в цілому світі. Але, коли б ми їх забрали і почали б тягати з собою — зробили б подвійну дурницю. Раз те, що виставили б їх на небезпеку втрати, друге — зв’язали б собі руки і, замість воювати, мусіли б пильнувати скарбів. Дай спокій камінцям, дівчино! Вони мене тепер ніяк не цікавлять...