Рясні сльози текли з темних очей малого морубішаби, а голос його з великого недитячого болю звучав розбитим дзвоном. Він спинився на мить, змахнув сльози і знову заговорив серед загальної тиші:
— Пустіть мене, ареси, хай я піду! Не зроблю сорому для племени, хоч я ще тільки отрок. Я піду від оселі до оселі, показуватиму всім оцю хустину і так промовлятиму: «Індіяни! На цій хустині кров найбільшого мужа серед усіх індіян. Не хочу називати його по імени, щоб не тривожити духа померлого, але цим велетнем був мій батько. Він поліг, обороняючи оселю ґвалашів від ворога. Я зібрав його кров у цю хустину і плачу над нею. Індіяни, коли ви не хочете, щоб ваші сини плакали над вашою кров’ю так, як я плачу над кров’ю свого батька, — ви мусите мене послухати! А я, Піра, морубішаба ради отроків племени арес, кажу вам, що, коли ви не хочете запасати стріл і списів проти ворога, накажіть вашим синам, щоб вони запасалися отакими хустинами. Чистими хустинами, які потім стануть від вашої крови темними і твердими, як оця! Потім ваші сини змиватимуть з неї плями і розмочуватимуть її своїми сльозами, як я. Але не змиють і не розмочать — також, як я... Індіяни, я кажу вам, що, доки білий ворог ходитиме по наших землях, доти ваші діти ніколи не знатимуть, чи вони завтра не будуть сиротами і рабами! І ще кажу вам таке: готуйте стріли і списи, щоб ваші душі не плакали на Блакитних Горах, дивлячись на синів, що плачуть над вашою кров’ю»...
Піра згорнув хустину, притиснув її до грудей і сів. А рада сиділа мовчки, і в багатьох мужів обличчя були мокрі від сліз.
— Так не міг промовляти отрок! — врешті скрикнув Мадіаї, люто вдаривши кулаком об землю.
— Його устами промовляла батькова кров... — висловив припущення Арусаві.
— Його батько ніколи не вмів добре говорити... — зауважив Маріо.
— Але вмів добре думати і свої думки вложив у серце синові! — докінчив Леонідас.
І тоді обізвався Білий Крук.
— Ареси, — сказав, — пригадайте, що було колись говорено на раді про дрібну траву, яка найскоріше загоряється і може стати причиною великої пожежі в пралісі. Пригадайте слова нашого морубішаби, який сказав: «Коли б цих слів не сказала дитина, то закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах». А я ще скажу так: На такі слова, як ми оце тепер почули від Піри, мусить обізватись навіть камінь! Коли б їх сказав дорослий муж — вони б не били так боляче. І ще скажу вам так: Коли Піра не промовить до сумління наших племен — то ніхто не промовить. Хай отрок іде! Я скінчив...
Більше ніхто не перечив. Татаурана тричі покликав до слова, і тричі рада відповіла мовчанкою.
Тоді вождь встав і підняв берло.
— Піра візьме ще двох отроків і піде, — сказав коротко. — Але самих їх не пустимо. Мусимо дати кількох мужів для охорони й помочі. Хто піде?
— Я! — перший обізвався Мадіаї.
— Я! — підвівся Аканґасу. — Піра — син мого брата — мій син. Я йду з ним.
— Гаразд. Хто ще?
Зголосився ще Леонідас.
— Досить! Тепер питання: як післанці вийдуть звідси?
— Це беру на себе! — сказав Аракшо.
Татаурана спустив берло вниз.
Уночі бачено Сторожиху разом з Аракшо, а ранком вибраних післанців уже не було в оселі. Не одному кортіло спитати, чому не дозволено попрощатися з послами, як велить звичай, але Аракшо мав так суворо стиснені уста, що ніхто не важився нічого питати...
Ворог
Усе частіше поверталися мужі з полювання без добичіг усе менше ставало овочів у лісі, і все далі доводилося ходити за здобуванням харчів. Плем’я скінчило останні запаси харчів і жило впроголодь. На рибу вже й дивитися ніхто не хотів, але мусіли їсти, бо ще однієї тільки риби не бракувало.
Врешті звернулися до Аракшо й просили його, щоб він показав їм дорогу, якою післанці дісталися на другий бік ріки. А там, за рікою, напевне можна було ще полювати. Та Аракшо нічого сам не міг зробити без Сторожихи, а та, мов на злість, уже з тиждень не показувалася.
І раптом одного дня від ріки прилетіли перелякані підростки, які помагали Арусаві ловити рибу.
— Ворог!!! — ляментували вони, намагаючись перекричати один одного. — Ворог на другому боці ріки! Вбили стрілою Арусаві, і він поплив з водою!
У першій хвилині всі остовпіли, але зараз же мужі почали хапати луки й кинулися бігти.
— Стійте! — зупинив їх Татаурана. — Нас усього жмінька, і ніхто не сміє кидати життям насліпо! Хай діти розкажуть толком! Говори ти, Тетекера, але коротко і зрозуміло! Ну?
Тетекера — найстарший серед хлопців — почав оповідати, йому допомагали інші, а врешті повторили те саме: вони ловили рибу, аж раптом з протилежного боку ріки свиснуло дві стріли. Одна мало не поранила Кембіте, а друга прошила наскрізь Арусаві, і вода його понесла. Отроки хотіли затримати тіло, але впало ще дві стріли — було небезпечно. І вони кинулися тікати.
— Хто ж стріляв? Бачили ворога?
Ні, ворога вони не бачили. Протилежний берег високий і поріс понад краєм корчами. Але Арусаві загинув. Вода зачервоніла від його крови, і прудка течія понесла тіло на гострі каміння.
Забігали, рвучи на собі волосся, жінки, їхні голосіння підхопили діти, а мужі стали в коло, тісно голова до голови, і почали нараджуватися:
— Це може бути якесь індіянське плем’я — тоді треба б з ними устійнити мир...
— Це може бути просто кілька мисливців з якогось племени, що зайшли далеко на полювання...
— Хтось мусить піти на те місце й розвідати...
— Оповісти їм нашу біду й наші наміри...
— Але вони вбили Арусаві...
— Бо вони не знали...
«Бах-бах-бах!...» — гримнуло раптом за рікою і луною озвалося по горах.
Справа вияснилася відразу: за рікою стояли білі. Індіяни не послуговувалися вопненальною зброєю.
По оселі війнуло холодом.
На додаток надбігли мужі, що працювали в полі близько ріки, і повідомили, що їх також обстріляли з луків. Невдаха Екоете, не вспівши, як слід, зализати старі рани, дістав знову стрілу в плече. На щастя, стріла зачепила лише шкіру і продерла її, так що поранення було зовсім незначне.
І тоді ще щільніше збилися вкупу мужі, ще тісніше постулювалися головою до голови й гарячково зашептали. Ворог! Білий ворог! Цей не піде ні на які мирні переговори, не дасть ні риби наловити, ні в поле вийти. Тепер — біда! Тепер почнеться справжній голод! Як зарадити лихові?..
— Ньємонґабу! Зараз же стягнути всіх мужів до оселі й почати ньємонґабу!
Усі важливі питання розв’язувалися на ньємонґабі. Але що вона могла помогти в даному випадку? Відігнати ворога? Заборонити йому стріляти? Перенести поля в безпечніше від обстрілу місце? Посунути кряж Фратура далі й поширити долину? Чи, врешті, нагнати в цю сторону більше звіря і розвісити більше овочів по деревах?
Кожен ставив собі ці питання, а, однак, усі надіялися на раду племени.
На Жаїру постріли з рушниць зробили потрясаюче враження. Вони її зморозили й обдали вогнем. Білі! За рікою стоять білі! По другому боці Ітараре стояли люди, до яких вона тягнулася болізно весь час цілою своєю душею! Навіть давши Татаурані своє слово, чи не дала його фактично тому майбутньому, яке вже в сучасності мали білі? Не цікавили її ні індіяни, ні їхня майбутня держава — її вабило лише становище, яке могла осягнути, одружившись із володарем цієї держави. Але це — далека й дуже непевна мета, на шляху до якої стоять іще тисячі перешкод і небезпек. А тут — щастя під боком! Жаїра вже не хоче ні молодого, ні гарного, ні багатого. Вона погодиться на будь-кого, хто вирвав би її з хащів пралісу, з лабет примітивізму й дикунства. Зрештою, чого їй треба? Затерти сліди за собою перед родиною де Лара. Багатство лежить під ногами. З багатством прийде решта. Титул — дрібниця. Найліпший титул — торбина, туго набита блискучими камінцями. З таким додатком її кожний посватає, навіть хоч би вона була така, як Сторожиха. А вона ж молода і гарна. Вона не поступиться ні перед однією білою жінкою.