— Нічого, кажіть! Коли ваше «щось» покажеться варте труду — я зійду.
Юнак, видимо, сердився, але почав пояснювати:
— Ось, обстеживши береги цієї клятої ріки вгору і вниз, я переконався, що через неї перейти неможливо.
— І я маю зійти, щоб підтвердити слушність ваших переконань?
— Ні. Слухайте, доне Антоніо, але одиноке можливе місце є, і воно саме тут, під цією скелею. Тут прірва найвужча.
— Радите стрибати?
— Не глузуйте, доне Антоніо, я говорю цілком поважно. Тут треба перекинути місток.
— Чудово, доне Карлосе, я також кажу, що треба перекинути місток! Але для цього потрібна маленька передумова. А саме: щоб частина людей дісталася на протилежний берег без містка, а частина повисіла якийсь час у повітрі над цією прірвою, виконуючи роботу над перекиненням мосту..
— Зовсім ні! — роззлостився Карлос. — Треба лише вирубати високу деревину...
— ... притягнути її сюди і зіпхнути в пропасть... — закінчив Антоніо.
— Але ж ви зовсім зле думаєте, доне Антоніо! — тратив панування над собою Карлос.
— Ні, то ви зле думатєе і беретеся до справ, яких не розумієте, доне Карлосе! — вже різко й поважно перебив Блакитний Лицар. — Щоб перекинути через прірву деревину такої висоти, треба мати площу під ногами. Де ж змістяться люди, які мають цю деревину сюди принести, тримати, обертати й перекидати? Ви думали над цим?
— Я думав! Є кілька способів на це, і можна пробувати. Десять, чи двадцять разів воно не вдасться, а нарешті таки щось вийде.
— Так, так! А дикуни по другому боці, яких ви вже озлобили непотрібними жартами, сидітимуть спокійно і чекатимуть, дивлячись на наші зусилля... Ви вже забули, що й вони мають луки та стріли, перед якими ви щойно мене остерігали?
Безсилий проти такої логіки, Карлос почав нервуватися ще більше:
— То треба щось інше придумати! Треба щось пробувати, а не сидіти бездіяльно!
— Ви, доне Карлосе, найменше цим турбуйтеся. За виправу відповідаю покищо я...
— Бачу, як ви відповідаєте! До полудня спите, пополудні граєте в кості, а увечері співаєте романси: «Прийди, коханая, прийди-и-и!..» — перекривив Карлос. — Не прийде!
— А, може, якраз?
— То для вас гірше! Напевне не буде захоплена вашою поведінкою...
— Доне Карлосе, по молодості вас не личить викликати на двобій, а для різок ви вже завеликі, і лише тому вам ваші слова сходять безкарно. Але ви цим не надуживайте...
— Що?! — шарпнувся Карлос. — Прикриваєте власне боягузтво благородством?! Погорджую вашими словами і прошу змірятися зі мною силами!
— Це був би злочин з мого боку. А взагалі, доне Карлосе, ідіть собі до своїх зайнять і дайте мені спокій!
— Не дам спокою, не дам!!! — кричав у нестямі Карлос. — Ставлюся вам! Ставлюся вже сьогодні!
Але Блакитний Лицар, мов би не чув, сів зручніше і взяв акорд на гітарі.
— Чуєте, ви там?! — репетував Карлос. — Мусите прийняти мій виклик, бо інакше ви не мужчина! Ви баба!
Цієї образи, найгіршої з усіх можливих, Блакитний Лицар подарувати не міг. Як стій шурнув просто по скелі вниз, аж посипалися камінці й закурилося за ним, і лише чудом не злетів у пащу Ітараре, затримавшись на нижній приступці.
Жаїра скрикнула не своїм голосом, схопилась і наставила вперед руки, немов би могла ними затримати героя від загибелі.
Забувши вмить про Карлоса, стали обидвоє один напроти одного, розділені прірвою, і скам’яніли. Низьке сонце, зачепившись за край скелі пристрасно-гарячим світлом поливало дівчину, що стояла, як золота статуя, простягнувши руки до своєї блакитної мрії. Зробила на Антонія ще більше потрясаюче враження, ніж він на неї, бо ж з’явилася, як відгук на його тужливий заклик.
— Ах, тепер я вже все розумію! — крйкнув Карлос і кинувся бігти.
Переполохана Жаїра здригнулася, присіла за камінь і почала повзти назад, а Блакитний Лицар далі стояв нерухомо, шукаючи очима дивного золотого привиду.
Майже щодня Аракшо, взявши в мищину вогню, в дзбанок — води, а на оберемок — найкращих квітів, виходив з оселі. Вогонь, вода і квіти — це була жертва Камінному Духові Ітараре, що десь жив у печері. Ніхто не знав, де знаходиться та печера, і нікому в голову не приходило питати про неї в жреця. Її таємниця була відома лише Білому Крукові та Сторожисі. І коли він, урочистий та суворий, вбраний у свою білу туніку з вишитими на ній чорними круками на грудях і плечах, повагом ступав з жертвами в руках, — всі схилялися низько, або падали ниць, чекаючи, поки стихнуть його кроки. А він ішов десь у бік Ітараре і зникав поміж горбами та скелями.
І якось то, повертаючись з печери, сказав:
— Бачив я сьогодні сторожа Ітараре. Обіцяла ввечорі прийти до нас. Може, щось порадить на нашу біду...
Цю вістку прийняли з великою радістю, бо Сторожиха не показувалася від того дня, коли вийшли посли з оселі, а вона єдина могла щось помогти.
Заздалегідь вичистили радну площу, наносили дров на вогнища і навіть дещо з їди лишили, щоб належно прийтяти свою доброзичливу опікунку, хоч вона, яко жінка, не мала права засісти в радному колі.
А вона прийшла, похмура й таємнича, мовчки минула радне коло й сіла біля самого вогнища, обхопивши руками зігнуті коліна й спершись на них підборіддям.
— Я прийшла, — сказала тихо. — Кажіть, що вам треба...
Не хіхікала, як при першій зустрічі, була дуже сумна й задумана, хоч очі її сьогодні виглядали зовсім чорними, блискучими й молодими.
За радним колом стояли жінки й діти, і власне жінки, порушивши звичаї, почали гукати:
— Голодуємо, Сторожихо!
— Діти їсти просять!
— Ворог не дає навіть риби наловити!
— Вбили нам нашого Арусаві!
— Тепер усі мусимо ходити по харчі, цілими днями блукаємо і з порожніми руками вертаємось додому!
Татаурана дав знак замовчати і заговорив сам. Коротко переказав Сторожисі про невідрадне положення племени і просив помочі.
— Ми б і не турбували тебе, добра жінко, дали б собі самі раду, коли б могли якось рушитися звідси. Але, сама знаєш, наші посли мусять повернутися сюди. Де нас шукатимуть, коли ми змінимо місце постою?
Сторожиха задумано дивилася у вогонь і щось шептала. Коли Татаурана замовк, її шепіт став чутнішим.
— Баба нічого не винна, що праліс голодний, — говорила, мов би сама до себе. — Він і великий і тісний, і багатий і голодний. Ще й ворог! І нема куди вам тікати, бо голод і ворог — вони скрізь. Одне є — знищити ворога!
— Ми саме того хочемо! — сказав Татаурана. — Чекаємо на поворот наших послів. Ти ж знаєш про це...
Сторожиха похитала головою:
— Коли ворог під боком — не треба чекати. Його треба нищити завжди, де б він не з’явився. Знищили б того, що стоїть найближче до вас, — могли б вийти полювати на другий бік ріки, могли б знову ловити рибу. А так — що?
І баба замовкла, знову задивившись у вогонь.
— Ти нам радиш знищили тих, що стоять за рікою? Але ж ми з ними не дамо ради! У нас ледве п’ять десятків вояків!
Тонесенька їдка усмішка зморщила Сторожисі уста і так застигла біля них. Баба далі мовчала.
— Радь щось!
— Поможи!
— Дивись, як наші діти вихудли!
— Добре, що хоч у нас нема старих. Старі не відважилися йти з нами, коли ми покидали місійну оселю. Бо як би ми їх прогодували?
Сторожиха підвела голову і перебігла очима довкола по вінці облич.
— Треба, щоб хтось умер! — сказала твердо і голосно.
Від несподіванки люди подалися назад і затремтіли. Настала хвилина моторошної камінної мовчанки.
— Що вона сказала? — спитав тихо й недовірливо хтось.
— Я кажу, що треба чиєїсь смерти! — повторила Сторожиха. — Хай одна з дівчат посвятить себе і прирече на страшну, дуже страшну, смерть — тоді решта вийде, а ворог буде знищений. Я б посвятила себе для вас, але я вам буду потрібна, тай не спокушу того красеня, що сидить на червоній скелі, бренькаючи на струнах. Хі-хі-хі!.. — і баба вперше за сьогодні зловісно засміялася.
Люди подалися ще далі назад, а над їхніми головами повис жах.
Що вона каже?!
Сторожиха засміялася сильніше й підскочила з землі.