— Питаєте мене ради, а самі боїтеся! — засичала вона. — Якже хочете виповідати війну смерти, коли боїтеся смерти?! Однісенької лиш смерти!
Тілом баби почали пересмикувати якісь конвульсії. Вона обійшла довкола вогнище, тримаючи над ним свої чорні сухі руки, потім стала і зареготала знову:
— Є два виходи на той бік ріки. Один безпечний і короткий, другий — довгий і в ньому сидить смерть. Я проведу дівчину безпечним ходом і покажу їй гарного, мов сонце, ворога, що сидить вечорами на червоній скелі, бренькає на струнах і викликає свою кохану. Треба, щоб дівчина підмінила собою ту кохану, увійшла в серце ворога, як отруєна стріла, і примусила його сліпо чинитися своїй волі. Я дам дівчині торбу з найкращими камінцями які знайшла в цій долині, а дівчина мусить показати її ворогові й заманити його в той хід, де чекає смерть. Смерть! Страшна смерть! Але тільки одна. Ця смерть вирятує плем’я і знищить ворога — усього ворога, що має сотні голів і вдвоє більше ніг! Підземелля довге — там змістяться всі і всі загинуть. Дівчина також. Але чи ж то не гарна така смерть? Однісенька смерть, яка рятує життя цілому племені і нищить сотні ворога! Така смерть трапляється рідко, і спішіть з неї скористати, дівчата. Хто піде?
Сторожиха говорила скоро, гарячково, і від її. слів розходилась якась страшна сила, що притягала й одночасно викликала жах. Ареси слухали, дивилися на бабу і стояли, мов спаралізовані.
— Ну, хто піде? — повторила питання Сторожиха.
— Я! — впало раптом у несамовито-напружену тишу.
Усі здригнулися, пізнавши голос Тіні.
— Я! — секундою пізніше впала друга відповідь: це голосилася Жаїра.
Сторожиха переводила погляд з однієї на другу й усміхалася.
— Я піду! Я раніше сказала! — виступила вперед Тінь.
— Ти?! — зневажливим поглядом зміряла її від ніг до голови Жаїра. — Ха-ха-ха! Не знаю, чи матимеш успіх...
Тінь страшно збентежилася, бо ж знала, що має землисте обличчя, гострі, костисті плечі й руки, подібні до висушеного коріння іпекакуаньї. Ніколи вона не хотіла бути гарною, а в часи, коли її тіло було свіже й здорове, притягаючи до себе заздрісні погляди, вона ненавиділа свою красу, що стала її прокляттям. Але тепер би багато дала, щоб вернулася її краса й здоров’я. Хотіла прислужитися племені, хотіла вмерти, бо справді ліпшої смерти від тієї, яку обіцяла Сторожиха, не могла собі уявити. Але, що ж, видно, не була гідна такої смерти...
Позбувшись першого приголомшення, Татаурана скочив, як тигр.
— Ні!!! — крикнув. — Ні одна з вас не піде! Такою ціною ми не хочемо рятуватися від голоду!
Ареси також ніби попрокидалися від поганої змори й закричали:
— Морубішаба каже правду: такого не хочемо!
— Ліпше поголодуємо!
— Почекаємо, поки вернеться отрок Піра! Він напевне приведе з собою інші племена!
— Дівчат на смерть не пустимо!
— Цитьте!!! — вереснула пронизливо Жаїра. — Яке вам діло?! Я хочу йти! Моє життя належить мені!
— Неправда! Твоє життя належить племені! — відповіли їй.
— Рада племени є на те, щоб оберігати кожне життя!
— Коли рада племени не дозволяє — не смієш умирати!
Татаурана був такий потрясений, що мало не плакав.
«Я завжди погано про неї думав, — докоряв собі. — А вона тепер тільки показала, ким є насправді. Хоче йти на смерть для добра племени! Тінь мене не дивує — вона завжди була такою, і я її інакшою не знав. Але Жаїра? Яка ж у неї шляхетна й велика душа! І який же я нікчемний, що раніше її не оцінив!»
Готовий був привселюдно впасти на коліна і благати прощення, але Сторожиха замахала руками, даючи знак, що хоче говорити.
Крики стихли.
— Слухайте мене, ареси! — почала баба радісно й урочисто. — Я казала про смерть, бо мусіла так казати. Я повинна була знати, що дівчина, якій зраджу дві великі таємниці Камінного Духа, варта їх. Я повинна була випробувати її. Тепер скажу вам щось інше: ризико є велике, але смерть не конечна. Коли дівчина буде розумна і хитра — вийде цілою. Я заберу її з собою і навчу всього, що потрібне буде для рятунку. Я ж ходжу тим підземним ходом, як ви ходите по своїй оселі білого дня, і нічого мені не стається. Пустіть її, коли вона хоче йти. Ризико є скрізь, а готовість до смерти — найпевніший засіб, щоб смерть побороти. Смерть утікає від відважних, але косить слабодухів. Пустіть дівчину!
— Пустіть мене! — підхопила Жаїра. — Я не така дурна, щоб лізти смерті в кігті! Ще перед тим, як Сторожиха сказала останні слова, я подумала, що зможу ворога обдурити. Він піде в пастку сам!
— А коли вони змусять тебе іти з собою? — спитав Татаурана.
— То піду! — тріпнула головою дівчина. — Ти ж чув: Сторожиха каже, що навчить мене, як урятуватися.
— Ти також чула: ризико є велике. А що, як рятунок не вдасться?
Жаїра рвучко ступила крок уперед, стала перед Татаураною і заговорила йому в лице холодно, попросту з ненавистю:
— Чи в тому, що ти робиш, морубішабо, нема ризика? А що буде, коли не вдасться задумана тобою справа? А що буде, коли Пірі не вдасться підбурити інші племена? А що буде, коли нам усім не вдасться врятуватися від голоду? А що буде, коли ворог знайде спосіб переправитися через Ітараре й нападе на нас з силою, проти якої ми не зможемо встояти? Що тоді буде зі мною, з Тінню, з усіми іншими дівчатами й дітьми? Чи не чекає нас щось гірше, ніж смерть у підземеллі?
Татаурана був присоромлений і розбитий. Вперше почув себе переможеним цією дівчиною, яку любив безмежно і якій ніколи не вірив.
— Досить! — сказав. — Як рада племени згодиться — можеш іти. Я не перечу.
Рада племени по короткому обговоренні справи згодилася. Татаурана махнув берлом — і Жаїра одержала дозвіл. Муж, або юнак одержали б наказ, але рада жінкам наказів не давала.
Трохи пізніше Жаїра, вбрана в ясну сукню й заквітчана від голови до стіп, сиділа на почесному місці між морубішабою та жрецем, а їй, мов королевій, подавали на тацах усе найкраще, що було в оселі. Їй говорили похвальні слова й подивляли її красу, розум та відвагу. Всі бажали їй успішного сповнення місії та щасливого повороту на лоно племени. Поруч розчулений Татаурана шептав їй на вухо ніжні слова й благав пробачити йому все, чим він досі перед нею завинив.
— Моя кохана, — казав, — я все ж не лишу тебе напризволяще. Боюся за тебе, пускаючи тебе між зграю хижаків, ласих на дівочу вроду... Але, що б не сталося з тобою, — пам’ятай: я завжди любитиму тебе. Я любитиму тебе подвійно за твою посвяту! Але я чуватиму над тобою, Жаїро. Я попрошу Сторожиху, щоб вона і мені вказала таємний хід. Вночі я чекатиму тебе в умовленому місці. Коли крикну тричі голосом сара куара[33] — вийди до мене. Ти мусиш вийти, щоб повідомити, в котрий день ворог піде в друге підземелля. Тоді я знатиму, щоб на всякий випадок прийти тобі на допомогу. О, моя Жаїро, моє щастя, моє ґроно бананове!
Жаїра вдавала, що слухає, але не розуміла нічого. Вона вже в думках була в обіймах свого Блакитного Лицаря й пила його слова, його пестощі. Тепер бачилися, розділені рікою, двічі на день. Зранку, коли сонце било зі сходу на захід, Жаїра мала змогу краще придивитися до Антонія. Він мав прекрасні карі очі, ніжне обличчя, маленькі вусики й гостреньку борідку. Сторожиха правду казала, порівнюючи його з сонцем.
Зате коли сонце похилялося на захід і ставало за плечима Блакитного Лицаря, він мав змогу краще роздивитися Жаїру, що її постать світилася в пурпурах та золоті. Складав побожно руки на грудях, мов би молився до її фантастичного образу і довго не міг відірвати від неї очей.
Вони тужили одне до одного, але туга безсила була перекинути міст черз прірву, на дні якої ревіли і стогнали води підземної ріки.
Та тепер Жаїра піде до нього. Понесе йому своє кохання і всю себе саму. Вона нічого не бажатиме взамін, вона нічого не хоче, хіба одного — любити!
* * *
В одній печері тієї гори, якою пройшли ареси від «брами» в долину, горіло вогнище, а при ньому сиділа Жаїра. Сторожиха стояла напроти, дивилася на неї пильно-пильно і раптом сказала:
— Я звідкись знаю тебе, дівчино.