Жаїра здригнулася, пригадавши собі Квевезу, і поспішила заперечити:
— Звідки ж би? То тобі так здається.
Баба задумано похитала головою:
— Ні, я бачила тебе... Може, ввісні, може, в думках, але бачила... Ти ніколи не приносила жертви Камінному Духові?
— Печерному, ти хочеш сказати?.. — мимовільно вихопилося в Жаїри.
— Це все одно: Камінному, чи Печерному. Приносила?
Жаїру опанував такий страх, що вона побоялася збрехати.
— Раз було таке... — відповіла тремтячим голосом. — Далеко звідси...
— Ага, ага!.. — зраділа Сторожиха. — Вже знаю: дві дівчини, похилені над камїнною чашею, що хотять вичитати у воді свою долю! Світло жертвенного каганця і квіти перед каменем, в якому сидить дух... А в чаші вода. Темна вода, що нічого не каже... Так, так, тепер уже знаю!
Жаїрі сперло віддих: а що, як ця несамовита баба, яка бачить на віддалі, побачить її думки і відчитає її справжні наміри?
Але Сторожиха не догадувалася нічого. Сіла біля Жаїри, трохи подумала і почала:
— Слухай мене, дівчино, уважно, бо від того, що почуєш і запам’ятаєш, залежить твоє життя і багато такого, що важливіше від твого життя... Слухай добре!
Прочистила землю перед собою, взяла в руку паличку і почала креслити:
— Ось так іде короткий шлях на другий бік ріки, а так — довгий. Дивися, сюди є ходи і туди. Праворуч — три, ліворуч — п’ять. Треба йти середнім з тих п’яти ліворуч, хоч він найвужчий і вода спочатку в противний бік. Потім...
По півгодині Жаїрі почало крутитися в голові: вправо, вліво, просто, три ходи, два ходи, струмок, яма, камінь, знову вправо, знову вліво і знову два ходи, чотири ходи...
Але невблаганна Сторожиха товкла й товкла, креслила, повторювала десятки разів різні подробиці, а потім перепитувала Жаїру і починала знову від початку. Вже по півночі наказала дівчині йти спати, але ранком взялася знову до навчання.
Так тривало два дні, поки Жаїра не вивчила всього напам’ять. Спочатку в один бік, а тоді назад. Сторожиха раз-у-раз питала:
— Як іти на той бік і натрапиться на джерело, що б’є ліворуч, куди треба йти?
— Взяти ще більше ліворуч і обійти камінь, з якого падає вода, — автоматично відпалювала дівчина.
— Добре. А, як іти назад і натрапиться на два розгалуження з сірого каменя, що робити?
— Не йти ні вправо, ні вліво, лиш лізти через камінь угору,
Їй уже в думках виринало все підземелля, як на долоні, і вона знала, де саме треба було пропустити ворога вперед, сховавшись несподівано в малу шкалубину, з якої можна було вийти безпечно. Ворог тим часом мав попасти в лабети якоїсь страшної смерти, про яку Сторожиха говорила лише натяками, але ці натяки морозили в жилах кров.
Жаїра вчилася й тужила. Вона вже два дні не бачила свого Блакитного Лицаря і боялася, що він, не дочекавшись її у звичні години, перестане приходити до червоної скелі.
Наступив і третій вечір, а вона все вчилася і вчилася. Сторожиха не дозволяла їй ані вийти надвір на свіже повітря, ані нічого іншого робити, лише повторювала у безконечність ті самі речі. Коли ж дівчина починала блудити словами — веліла їй лягати спати, а по відпочинкові все починалося наново.
Врешті збудила її і наказала йти за собою.
— Принесла тобі дещо з твоєї одежі, — вказала на згорток. — Мусиш причепуритися, щоб сподобатися ворогові... Хі-хі-хі!
Невиспана, схвильована й пройнята нічним холодом, Жаїра тряслася, аж їй зуби дзвеніли. Та Сторожиха подала їй якийсь гарячий напій, і вона відразу побадьорішала й заспокоїлася.
Надворі було зовсім темно, коли вони вийшли з тунелю, але по розкладі зір Жаїра догадалася, що наближається світанок. Румкали жаби, глухо гуділа Ітараре, сховавшись у розколині, над якою клубочилася біла пара, а здалеку бовваніли оки сонної оселі.
Прощайте, ареси, прощайте нужденні тростяні халупи, прощай, дикунське життя! Жаїра вертається туди, куди належала змалечку. На порозі повороту її привітає Блакитний Лицар, що має білі руки, каштанові кучері й голос, який хапає за серце. Він кликав: «Прийди, коханая, прийди!» — і Жаїра йде...
Сторожиха вперед, Жаїра за нею — простували в бік ріки й незабаром стали перед знайомими сходами, що вели до першого водоспаду. Спустилися ними, пішли далі вниз по склепінні, під яким тряслася Ітараре, і вийшли до другого водоспаду.
— Дай руку! — крикнула дівчині у вухо баба. — Тримайся добре ногами дна, бо, як втратиш рівновагу, то я тебе не врятую!
Жаїра судорожно вчепилася сухорлявої руки і, як була взута, так вступила у воду. Ішла, як вчаділа, чи п’яна, не вірячи собі, що це не сон, а таки дійсність.
Ріка стугоніла, а вгорі над розколиною рожево-лагідно всміхалося позеленіле небо, на якому догоряли тремтливі зорі. Зверху сипався дрібний водяний пил і густо осідав на волоссі.
Сторожиха вела Жаїру водою, тісно тулячись до скелистого берега, і підвела до водяного лука, що його творив водоспад. Хоч того й не треба було робити, але обидві зігнулися низько, придавлені страшною силою гуку, і пірнули в порожнечу, що зяяла між потужною течією та скелею, з якої летіла ріка. Пройшли кільканадцять кроків по каменистому дні, і баба знову гукнула дівчині у саме вухо:
— Пусти, тут уже безпечно! Почекай! — і сама десь щезла в темноті.
За пару хвилин вернулася з запаленим смолоскипом у руці й наказала:
— Ходи далі за мною!..
Золотий віхоть вогню хитався сюди й туди, весь час намагаючись прийняти доземне положення, а його світло билося й сковзалося, стрибаючи по стінах величезної печери. Вони були червоні, зовсім червоні, як та скеля, на якій сидів Блакитний Лицар, а грубий шар чорно-зеленої плісні розмальовував їх у якісь предивні взори. Розмір печери, а особливо її гримуче піднебіння, через яке стугоніла ріка, вдавлював людину в землю, робив її маленькою, жалюгідною і тендітною комахою.
— Уважай! — почула над вухом Жаїра голос Сторожихи й здригнулася: вона стояла над якоюсь дірою в кам’яній долівці і, коли б не осторога, провалилася б у неї.
Сторожиха обійшла діру з другого боку, ступила в неї і махнула смолоскипом, кличучи Жаїру за собою.
Спустилися ще раз камінними сходами, і приголомшена дівчина остовпіла з дива, була приготована на все, але те, що побачила, переходило всяку уяву. Нова печера, в яку зійшли, була менша від попередньої, але її краса забивала віддих, і Жаїра тепер зрозуміла, що в оповіданнях Васка не було багато видумки.
Печера була утворена в грубому пласті чистої білої глини, що своїм кольором могла конкурувати з молоком, — з тієї глини витикалися прозорі брили блакитного каменя. Поміж тими брилами виблискували зелені, криваво-червоні й біло-райдужні зорі, навзаводи переморгувалися із світлом смолоскипу й притемнювали собою його каламутний, простацький вогонь.
Забувши про все на світі, дівчина прискочила ближче до стіни і вп’ялилася в неї очима. Потім, ще не вірячи собі, торкнулася її тут і там пальцем, врешті переконавшись, що блакитні брили — це величезні аквамарини, червоні й райдужні зорі — рубіни та діаманти, а поміж усім тим багатством щедро розбігаються шнури золотих злож, вритих у білу глину. Очі Жаїри прикипіли до стіни, в горлі стало сухо, ноги тремтіли, і вона напевне стояла б отак у безконечність, коли б її плеча не торкнулася рука Сторожихи.
— Це — Печера Камінного Духа! — крикнула баба, притулившись своєю розпатланою головою до Жаїриної скроні, від чого дівчина стряслася цілим тілом. — Іди поклонитися йому й присягнути, що ніколи не зрадиш його. Коли зрадиш — він тебе вб’є. Запам’ятай: уб’є!
І, вхопивши Жаїру за руку, потягла за собою.
— Ось він! Поклонися!
Перед півіпрозорою стіною, що її творив водоспад, посеред невеличкого озерця стояв правильної стіжкуватої форми камінь, у яких два чоловічих рости заввишки, із зрізаним верхом. Знову ж аквамарин! Чудовий, блакитний аквамарин, вижолоблений по боках рівними рівчачками, по яких стікала буйними струмками вода. Вона була частиною водоспаду й била так сильно, що, розприскуючись на Камінному Духові, творила довкола його вершка райдужну парасолю. На беріжку озерця стояли три великі чаші: в одній було згашене бризками чорне вугілля, в другій — квіти, в третій — вода.