Уже не чекаючи наказу, Жаїра сама повалилася ниць, здолана таємничою силою Камінного Духа, і лежала безтямна, розбита, неспроможна поворухнутися. Але Сторожиха підвела її майже силоміць і потягла далі.
Пройшли якимсь отвором у стіні й опинилися в темному підземному ході.
— Сядь! — наказала Сторожиха. — Зберися з думками і заспокійся. Мусиш мати ясність думки, бо ти зараз поведеш. Коли змилиш бодай раз — вернемося назад і будемо знову вчитися. Клунок покинемо тут. Він нам лише заважатиме в дорозі...
Нескоро-нескоро Жаїра прийшла до рівноваги, але, коли вже отямилася, зібрала всі свої сили й скупчила пам’ять, відновлюючи в ній все те, чого навчилася: ось: — короткий хід, що веде до червоної скелі, а ось — той довший, що має виходити далеко аж під коріння імбуя; три ходи наліво, п’ять направо, камінь, джерело, печера...
Сторожиха йшла позаду, присвічуючи смолоскипом і приговорювала:
— Добре, дівчино, добре!
А все ж час-від-часу вони зупинялися й баба давала детальніші пояснення:
— Отут не помилися. Постав собі для певности знак крейдою. А ось тут стоять запасні смолоскипи. Не забудь... Сюди не смій ні заглядати, ні входити, бо звідси не вийдеш. Тут — смерть! — і йшли далі.
Однак, хоч як добре всього навчилася Жаїра, але була певна, що сама б тут розгубилася. Тепер же, коли й не помилялася, то виключно тому, що їй додавала певности присутність Сторожихи. Але не казала нічого й не признавалася. Бо й навіщо? Однаково ж у це підземелля більше її нога не ступить ніколи!
Вони йшли довго, безконечно довго! Та й не йшли нормально, але часто згиналися, часто лізли на черевах, або сповзали в ями, чи дряпалися вгору.
Врешті побачили над собою просвіт, і Жаїра мало не закричала з радости. Та тут Сторожиха відсунула її назад і надставила над собою смолоскипа. Зробила це недаром, бо з-під коріння, яке прикривало вихід, сипнуло в усі сторони сполохане вогнем павуччя, жуки, а на кінець шурнула сіра гадина. Баба довго водила вогнем поміж коріннями, і лише коли переконалася, що небезпеки нема, покликала Жаїру.
Вистромивши голови понад землю, обидві жадібно втягали в себе свіже повітря й мружили очі від світла. Коли б так хтось глянув на них ззовні, то напевне злякався б, переконаний, що під корінням дерева-велетня причаїлося дві потвори, виблискуючи чорними очима. Велетень-імбуй мав, може, з тисячу літ, і його стовбур уже віддалився від землі, вимитої з-під коріння дощовими водами. Імбуй стояв на коріннях, як на спині гігантської потвори-павука, вритої глибоко ногами в ґрунт. Довкола нього валялися уламки скель, наполовину вгрузлі в землю. Поміж ними відкривався широкий вид на долину, рясно всіяну шатрами, вогнищами й купками людей, що вигрівалися проти сонця. Стриножені коні й мули мирно ходили поміж камінням, вискубуючи скупі залишки трави, спасеної ґрунтовно по трьохтижневому постої.
Жаїра, ледве відводячи віддих, дивилася на цю долину, намагаючись угадати, де саме тепер перебуває той, до кого вона йшла.
До імбуя йшов помалу якийсь чоловік. Вдавав, що плентається навмання, але сторожкі очі відразу пізнали б, що цей чоловік дуже не бажає бути поміченим. Підійшов близько до імбуя і, розглянувшись довкола, ліг на землі. Рижуватий, червоний на виду, каправоокий*, обличчям нагадував жабу, вмочену в кармін*, і з першого погляду викликав обридження. Засмальцьована сорочка невідомого кольору й шкіряні штани, облипали його м’яке тіло і, здавалося, пропускали крізь себе товщ*, який з того тіла виходив.
Полежавши добру хвилину, незнайомий видобув з-за пазухи гаманець і висипав з нього на землю купку червінців. Щось бурмотів собі під ніс і рахував. Ледве скінчив, як звідкись упав оклик:
— Естасіо!
— Оце ще тебе дідько несе! — вицідив злобно крізь зуби чоловік, але відгукнувся на повний голос: — Я!
Спішно згорнув розсипані червінці й почав їх запихати під камінь. Видно, був тут не вперше, і мав під каменем криївку.
Наблизився інший тип, вбраний приблизно так само, як Естасіо, чорнявий, з хижим обличчям сипа*, і собі розлігся побіч першого.
— А-а-ах! — позіхнув на цілу пащеку. — Сон мене морить...
— То чому не лягаєш? — невдоволено буркнув Естасіо.
— Та от уже лягаю... А-а-ах! Але тобі в кості щастить! Як похід і не вдасться, то вернешся з повною торбою золота, ге?
— Не говори дурниць. Андре! Що один день виграю, то другий програю вдвоє більше. Вже програвся до нитки.
— Е-е, не бреши! І вчора програвся?
— Присягаю тобі, чим хочеш, що не маю при собі дуката!
— А-а-ах! — позіхнув Андре. — Це мене не цікавить... Ти ліпше скажи, чи ми ще маємо довго тут киснути? Чув? Наш капітан каже, що треба до землі братися. Це означає, що півроку не рушимося звідси...
— Чув. Я все слухаю і мовчу...
— До пори?
— Цього я не сказав.
— Але подумав?
— Слухай, Андре, я не питаю тебе, що ти думаєш, не питай мене про те, що я думаю! — розсердився рижуватий.
— Гаразд... — позіхнув Андре. — Скажи мені, чого то Карлос від’їхав?
— Дідько його знає! Посварилися між собою, чи що...
— Куди ж він поїхав?
— Додому напевне.
— А-а-ах! Розумніше зробив, ніж оце ми. За два місяці, при добрій погоді, буде в Сантосі, а ми сидітимемо тут і чекатимемо, поки фасоля вродить...
— А що ж — жерти щось треба.
— Та треба... — апатично згодився Андре і знову позіхнув.
Запала мовчанка. Потім зовсім уже сонний Андре обізвався ліниво:
— Як на мене, то я волію Карлоса, як Антонія. Карлос шмаркач, але жвавий. А цей — слимак.
— А я волію сам!
— А-а-ах! Ну, ось, назбираєш на грі в кості червінців, купиш виряд і сам збереш бандейру. Тоді я пристану до тебе...
Сторожиха штовхнула Жаїру під бік, даючи знати, що треба вертатися. Обережно порачкували назад і незабаром знову опинилися в густій пітьмі, слабо освітленій тремтливим вогнем смолоскипу.
— Ну, дівчино, — сказала баба, — тепер з’їж оце і веди назад. Для тебе найголовніше вміти знайти дорогу назад, бо від того залежить твоє життя...
Жаїра дуже боялася, що на цей раз помилиться, але все йшло гаразд аж до того місця, де хід звужувався у вузьку щілину, відкриваючи натомість два інших широких ходи праворуч і ліворуч, куди Сторожиха не веліла заходити. Та на поворотній дорозі вона спинила дівчину саме тут.
— Щоб ти знала, чому тут мусиш сховатися, а ворога пхнути в сторони, ходи, я тобі покажу... — і завернула, присвічуючи смолоскипом.
Опинилися у величезній печері, такій величезній, що вона скидалася на безконечну порожнечу, наповнену пітьмою. Але це тільки здавалося, бо печера мала стіни, а в тих стінах, що крок, то були бічні ходи.
Певною ходою людини, що почувається у себе вдома, Сторожиха перейшла печеру й стала біля одного з виходів. Пропустила Жаїру наперед і присвітила.
— Дивись, — промовила, усміхаючись відьомською усмішкою. — Добре дивись!
Сподіваючись побачити щось жахливе, Жаїра ледве перемогла себе, щоб глянути по той бік отвору, але, глянувши, вигукнула:
— Ах, яке ж то гарне!
Справді, ще одне просторе підземелля, яке виринуло при світлі смолоскипу, хапало за очі своєю красою. Воно було низьке — лише трохи вище людського росту — все від гори до низу, за виїмком самої долівки, вислане якимсь пухнатим яскраво помаранчевим килимом, поцяткованим чорними крапками.
— Гарне? — перепитала Сторожиха. — О, воно для мене справді гарне! Але ти дивися, дивися!
Килим то тут, то там почав злегка ворушитися, а в Жаїри заворушилося волосся і стало дротом: те, що видавалося килимом, були павуки. Яскраві, червоно-помаранчеві павуки з чорними цятками на спинах і волохатими лапами.
Дівчина заверещала диким голосом і кинулася тікати. Та в печері, на порозі якої вона стояла, було багато виходів, і Жаїра не знала, в котрий мусить вискочити. Стала, теліпаючись від жаху, і не знала, що з собою робити.
— Не бійся, не бійся! — заспокоювала її Сторожиха, весь час лиховісно посміхаючись. — Ось сюди треба йти... Ось!.. Вони зараз не дуже-то страшні... Бо, бачиш, дівчино, ці павуки двічі в році їдять. Решту часу вони сплять. Але коли вони прокинуться, тоді тут страшно. Вони кидаються притьмом на запах всього живого, а, коли нема нічого ліпшого, починають жерти самих себе. Жеруться кілька днів, поки не лишиться з них десята частина. Тоді знову сідають спокійно, плодяться і сплять. Їх є тут безліч по печерах, і щастя, що вони не розлазяться далеко: пожеруться і вертаються на своє місце. Та навіть і в сні їх не слід турбувати, бо, як розворушаться, то не питають, чи то час, чи ні, а накидаються і обглодують до кости. То страшна смерть, дівчино, дуже страшна!