Того не треба було пояснювати, бо Жаїра й сама добре розуміла. Їй навіть видавалося, що вона вже чує на своєму тілі дотики мільйонів волохатих лап і пекучі, отрутні щелепи, які впиваються в шкіру.
Сторожиха ще щось пояснювала, але дівчина не хотіла слухати. Обхопила бабу руками за шию, притулилася до її грудей, на що не зважилася б ні при яких інших обставинах, і благала:
— Ходім звідси, ходім!
— Цить! — крикнула Сторожиха. — Не підемо, поки не заспокоїшся! Я відразу попереджувала про страшну смерть — і ти погодилася на неї! А тепер верещиш і трясешся. Так не можна! Куди тепер ідемо? Веди!
З бабою жартів не було.
Дзвонячи зубами і трусячись усім тілом, але з напрочуд ясною пам’яттю, яку змобілізував страх і бажання якнайскоріше вийти, Жаїра повела назад. Тепер ішли майже без ніяких затримок, і за якусь годину почули рев Ітараре.
Жаїра рвалася до світла, до сонця, і просила Сторожиху вийти до водоспаду, але та не годилася:
— Не вийдеш звідси, поки не скінчиш того, за що взялася! відрізала. — Забирай свого клунка і веди далі.
Ступили у бік коротшого ходу, але тут подорож була, порівняно до попереднього, просто приємністю. Права стіна рукава йшла рівнобіжно з рікою і часто проривалася дірами, крізь які падало світло. Значну частину дороги доводилося йти по воді, але вода була мілка і дно піщане.
— Зараз відпочинемо, — повідомила Сторожиха.
І справді, в одному місці стіна розступилася, відкривши доступ на берег ріки. Вгорі нависала скеля, а все ж душа тішилася на вид ріки і клаптика неба, що його можна було побачити, вихилившись уперед.
— Сідай! — наказала Сторожиха. — Можеш скупатися, можеш лягти і заснути. До вечора ще далеко — вспієш. Хі-хі-хі!
У Жаїри болів кожен мускул і кожен нерв. Перевівши трохи дух, вона скупалася, з’їла щось, що їй підсунула Сторожиха, напилась чогось з якоїсь тикви і сама не пам’ятала, як розтягнулася на вогкому піску й заснула.
Пробудилася, коли вже в проваллі було темно, і спочатку не розуміла, де вона і що з нею діється. Та пильна Сторожиха скоро довела її до пам’яті й змусила йти до кінцевої точки подорожі.
Тепер Жаїра знову затремтіла, але вже від радости: щастя її було близько!
Пішла так скоро, що баба ледве встигала за нею.
— Стій! — гукнула вкінці.
Жаїра стала.
— Далі не потребую з тобою йти. Знаєш дорогу сама. Ось торбина з камінцями. Не згуби... Вилізеш дірою поміж камінням. Переберешся, а скинену одежу вкинеш назад в діру. Вийдеш біля червоної скелі. На ній сидить ворог у всьому блакитному і співає. Кличе свою кохану. Ти не бачила його, але тепер побачиш. Він гарний і хоче кохання. Підеш до нього. Підеш і скажеш, що прийшла. Зроби так, щоб він покохав тебе. Далі... далі ти знаєш, що робити... Татаурана приходитиме до тебе і кричатиме тричі голосом сара куара. Виходь до нього і все розказуй. Коли знатимемо, в який день ворог ступить у довгий хід — вийдемо тобі на допомогу. Тямиш добре, що кажу?
— Тямлю, не бійся! — нервово відповіла Жаїра, згоряючи від хвилювання й нетерплячки.
— Добре. Але, дівчино, — голос баби став суворим і жорстоким, — запам’ятай ще раз: за зраду таємниці Камінного Духа чекає смерть! Вірю, що не зрадиш ні свого нареченого, ні Камінного Духа задля ворога, бо це тобі не принесе щастя. І обминай воду. Вода не є доброзичлива для тебе. Тямиш?
— Тямлю...
— Гаразд. Я вертаюся назад, щоб не бути при побаченні двох закоханих. Хі-хі-хі!
Сторожиха вже зникла, а її зловісний сміх ще довго висів у підземеллі.
Затих уже давно ліс, на небо почав викочуватися повний місяць, а Золота Мрія не з’являлася. Четвертий день, викликав її Блакитний Лицар своїми тужливими піснями — і кожного разу його пісні падали в прірву без відгуку. Чому більше не приходить? Чи загнівалася, чи розтопилася, як світло сонця розтоплюється у сині вечора? І хто вона? Людина, чи тільки мрія? Золота Мрія!
Антоніо зідхнув, перевісив через плече гітару і з гірким почуттям покинув скелю: не прийде! І сьогодні не прийшла — напевне вже не з’явиться ніколи.
І нараз затрусився: Золота Мрія, вбрана в сукню кольору сонця, на якій ніч поклала блакитні тіні, стояла перед ним. Не по другому боці прірви, а таки тут, близько, простягала до нього руки, усміхалася солодко й світила таємничими іскорками в куточках чорних очей, граючи ними до місяця.
Антоніо став і задеревів.
— Чи це сон, чи правда? — спитав непевним голосом. — Чи ти жива людина, чи лише Золота Мрія, що розтелиться від дотику?
— Не питай мене нічого, Блакитний Лицарю, — забреніла солодка відповідь. — Обійми мене і переконаєшся. Коли я для тебе Золота Мрія, то ти для мене — Блакитний Лицар, і ми створені одне для одного. Обійми мене, я так безмежно стужилася за тобою!
І тоді, коли він пристрасно притягнув її до себе, складаючи непевний і боязкий поцілунок на коралевих устах, нічну тишу прошиб пронизливий, розпучливий крик нічного птаха урутана. Дикий крик людини, що кричала під тортурами нелюдським голосом, стряс небом і землею і сконав десь у далеких скелях...
Минуло багато днів і багато ночей. Багато їх минуло, багато разів біля червоної скелі лунав трикратний виклик сара куара, але на нього не приходив ніхто.
Жаїра пила своє щастя в шатрі Блакитного Лицаря і ворога...
Дві долі
Непомітно сплили місяці, а з ними десь сплило і щастя, мов квітка, кинена на бистрі води ріки. Чому не далося піймати і затримати при собі вічно? Чому було таке коротке?..
Сумна Жаїра сидить у висланому м’якими шкірами наметі й думає, думає...
Сама винна, сама! Не можна було нічого казати, треба було обманювати — і все лишилося б так, як було на початку.
Але хіба можна було встояти, коли так наполягав, коли благав піднести запону над своєю таємницею?..
І піднесла. Правда, небагато — самий рубчик, але, помітивши відразу, що її слова дмухнули холодним вітром буденщини у щасливе свято, — вмовкла. Та удар зроблено — і казка вмерла. Антоніо був ображений і розчарований, що та, кого він уважав своєю Золотою Мрією, насправді є звичайною втеклою рабинею, яка блукала з дикунським племенем і потім перейшла до нього підземним ходом попід руслом ріки.
Так просто вияснялася таємниця!
З того моменту почав відходити. А вона натомість любила з кожним днем усе більше. Вона божеволіла від кохання і від свідомости, що її Блакитний Лицар відходить. Правда, запевняв, що лишився незмінним, що любить далі, але її серце відчувало фальш у запевненнях і від того боліло ще більше.
Зносилося кохання разом із сукнею кольору сонця, що стала тепер брудна, аж чорна, розвіялося, як міт Золотої Мрії, і між теперішнім коханням Антонія і давнішим було стільки ж спільного, скільки його мала втекла рабиня з світлосяйним привидом, недосяжним через глибоку пропасть...
Він вертався тепер до намету аж над ранком, стомлений цілонічною грою в кості, кидав їй недбалий поцілунок, мов спліснілий гріш у благально наставлену руку старця, і йшов спати. На всі докори відповідав сонними запевненими у незмінності своїх почувань і засипав, не скінчивши їх.
Одного разу, скиглячи біля його ніг, благаючи і докоряючи, вона спитала між сльозами:
— І за що ти розлюбив мене? За мою відданість? За рабське поклоніння перед тобою?
— Може... — признався знеохочено. — Я ніколи не любив дикунки і рабині — я любив Золоту Мрію...