— Навіщо ж ти допитувався правди? Навіщо заклинав мене признатися?
Щоб не бути атакованим, Антоніо уважав за доцільне самому перейти в атаку:
— Не докоряй! Не багато правди сказала, коли я досі не знаю ні твого правдивого імени, ні звідки ти.
— Сам казав, що не треба мені ніякого іншого імени, і кликав мене Золотою Мрією...
— Мрія скінчилася, дівчино! — сказав різко. — Тепер настала реальність. Зрештою, не хочеш сказати імени — не треба, але таку дурницю, як вказати нам хід на другий бік ріки, мусиш! Запевняєш, що кохаєш мене, а вибавити з клопоту не бажаєш. Мої люди мене заїдають своїми питаннями і причіпками. Всі знають, що ти прийшла з того боку, і тепер починають підозрівати, що я цілу бандейру хочу вивести в поле, заволодівши скарбами Ітараре сам.
Жаїра пригадала осторогу Сторожихи й стогнала в розпуці:
— Не можу я того зробити, не можу!
— Коли так — не жадай від мене кохання!
А все ж інколи, чи то з жалю до неї, чи то з певною метою, він починав пестити її й обіцяв навіть покинути все і всіх, забрати її з собою і піти геть, далеко, далеко...
Жаїра тоді потопала в щасті, але недовго, бо розмова знову поверталася до таємного ходу й кінчалася повним охолодженням, або докорами й сваркою.
Антоніо виходив, а Жаїра лишалася сама в наметі. Раніше цей вистелений м’якими шкурами намет видавався їй цілим світом, якого вона не хотіла покидати. Тепер же не сміла покидати, бо знала, що лише під його полами може сховатися від зневажливих і насмішливих поглядів, які відразу з нахабною цікавістю впивалися в неї, коли вона лише виходила на світло денне.
Вона втратила все: честь, гідність, кохання вибраного чоловіка, пошану оточення, батьків і близьких людей, які тепер примирали з голоду. Вона не мала нічого. Їй лишилася ще одинока помста — довгий хід, в якому були печери, вислані пухнатими живими килимами... Але вона не могла на це рішитися. Вона ще надіялася. Вона живила в собі крихітку надії, що Антоніо не так скоро покине її. Нехай навіть буде холодним, хай докоряє, хай грає цілими ночами в кості, але ранком таки прийде і дасть їй зів’ялий і прогірклий поцілунок. Для Жаїри вже й це стало багатством. Рабство йшло за нею слідом, припечатуючи собою кожну її думку й почування. Вона була рабинею з народження, з душі, з крови й кости.
«Хто має окови на душі — скрізь буде рабом», — так сказала Квевезу.
Часом виринав їй у пам’яті Татаурана, але вона проганяла його з думок, як докучливий докір. Десь краєчком своєї душі відчувала, що він занадто чистий для неї, занадто бездоганний і неспокійний. Все рвався кудись далеко і високо, бажав чогось дуже великого, а їй треба було так мало: розкоші й любови...
Стемніло. При вогнищах, розкладених по цілій долині, виляскують сміхи, пісні й сварки — звичайне явище серед збору вояків і авантюристів.
У шатрі каламутно блимає каганець, і від його тріпотливого світла тіні також тремтять, б’ють крилами і ховаються по кутках. Але назагал тут сьогодні краще, ніж у звичайні дні, бо скрізь повно квітів, на простеленій скатертині розложена добра вечеря, а сама Жаїра, закосичена в білі квіти і вбрана в білу шовкову сукню сидить на постелі й чекає.
Сьогодні не могла витримати сама. Чогось їй було так сумно і так важко на душі, що вирішила вжити всіх засобів, щоб відірвати Антонія хоч на одну ніч від гри і змусити його бути з нею. Для того наказала принести собі квітів до шатра, для того причепурила все і зготовила смачну вечерю. На кінець витягнула із сховку свою білу сукню і торбинку з дорогоцінними камінцями, що їй була дала Сторожиха. Вона передбачливо ховала її на день шлюбу. Думала собі, що зробить Антонієві несподіванку і подарунок. Але Антоніо про ніякий шлюб не згадував, а вона останнім часом уже й не сміла про нього думати. Знала, що Антоніо буде сердитий, коли його відірвати від гри, і цю злість хотіла тепер викупити торбиною з самоцвітами. Він програвся до останнього — тож буде радий, що матиме чим далі грати. Хай грає! Хай робить, що хоче, але сьогоднішній вечір хай пробуде з нею. Вона так тужить за ним! Ще більше, ніж тоді, коли їх розділяла Ітараре.
І за цей єдиний вечір Жаїра жертвувала дорогоцінну торбинку та сукню, що була для неї ще дорожчою, ніж торбинка. Бож у білих шовках одягу містилося все, що лишилося від минулого і від надії на майбутнє. Жертвувала і цим. Їй нічого не треба — тільки одного вечора з Антонієм. Одного вечора!
Жаїра проводить пестливо рукою по сукні й сумно всміхається. Добре, що Сторожиха догадалася взяти цю сукню разом з золотистою — дві найкращих. Крім них, дівчина тут не мала більше нічого. Тож золотисту носила, поки зносила, а цю білу любовно берегла. Але вже не має для чого берегти. Пропало все — хай пропадає й остання сукня!
Та Антоніо чомусь бариться. Вже двічі посилала по нього, а він усе не приходить. Десь, напевне, іде завзята гра. Хоч би програвся — то скоріше прийде...
Вона сиділа на постелі, заплющивши очі, і думала. До звичайного суму в неї сьогодні долучилася ще й якась невиразна тривога, передчуття чогось дуже важного, і це її гнітило ще більше. Що б могло її ще чекати?
Втомлено піднесла повіки й скрикнула з несподіванки: перед нею стояла Сторожиха. Дивилася з суворим докором у гострих очах і одночасно співчутливо похитувала головою.
Дівчина закрила очі руками, увібрала голову в плечі й зігнулася, очікуючи нападу. Але почула лише питання:
— Сподівалася, але не мене, так?
Жаїра мовчала.
— Чому затуляєшся? — питала далі Сторожиха. — Соромно тобі? Ой, і я б затулялася, бо мені ще соромніше, але мушу дивитися правді в очі: ти винна, а я ще більше. Було мені не вірити тобі.
Через те, що в голосі гості було більше суму, ніж гніву, Жаїра врешті відважилася встати і глянути на неї.
— Чого хочеш, Сторожихо? — спитала тихенько.
— Прийшла рятувати тебе.
— Рятувати?! — недовірливо перепитала дівчина й здивовано видивилася на бабу.
— Атож! — мотнула головою Сторожиха. — Потребуєш помочі, дівчино, і я її тобі приношу.
— Не треба мені нічого! — нервово заговорила Жаїра. — Що сталося — пропало! Я не хочу ні помочі, ні рятунку. Але ти тікай звідси, бо сюди незабаром прийдуть!
Та баба, замість тікати, сіла собі біля скатертини, взяла кусник смаженої риби й почала його смоктати.
— Іди, кажу тобі! — крикнула Жаїра. — Чи хочеш, щоб тебе тут упіймали?
— Добра риба, добра! — вдоволено муркотіла стара, не слухаючи Жаїри. — А у нас в оселі голод. З голодом прийшли пошесті й смерть. Гинуть діти, гинуть юнаки, і мужі починають падати з ніг. Лише жінки ще якось тримаються...
Дивлячись на її спокійні рухи, дівчина попросту губилася. Нервово ламала пальці й думала над усіми способами, якими б можна було позбутися неприємної і небезпечної гості.
А Сторожиха, обсмоктавши кості, зібрала їх у кулак, підігнула коліна, сперлася на них підборіддям і, похитуючись, заговорила у просторінь:
— Зрадила ти нас, дівчино, зрадила Татаурану — от і кара на тебе. Маєш щастя, що не зрадила таємниці Камінного Духа, — це пом’якшує твою вину...
— Звідки знаєш, що не зрадила?
Сторожиха мов би не чула питання.
— Приходив Татаурана, — продовжувала, похитуючись, — кликав тебе голосом сара куара і чекав. Марно чекав. Страждав дуже, думаючи, що з тобою сталося нещастя, а воно сталося найгірше з того, що могло статися: ти покохала ворога... Татаурані говорила про християнський шлюб, ворогові не говорила нічого...
Жаїра затулила знову обличчя руками і розплакалася.
— Що я винна?! Що я винна?! — скаржилась крізь сльози. — Він такий гарний!
— Я приходила сюди, підіймала полу намета й бачила ваше кохання, — тягнула далі Сторожиха. — Багато бачила й багато чула... І жаль мені було тебе, бо кохання між рабинею і завойовником завжди має сумний кінець... Пізнала в тобі свою долю, і мені було жаль... Коли б зло завжди було відмічене тавром — його можна було б обминути; коли б ворог мав образ злого духа — його можна було б ненавидіти. Але зло часто є привабливе, а ворог — гарний і солодкий. Тоді вони найстрашніші. Так, тоді вони найстрашніші! А ти? — раптом обернулася до Жаїри. — Ти не є гарна?